«Ой, Богдане! Нерозумний сину! Подивись тепер…»
Що сталося: на сайті мерії з’явився проєкт рішення про перейменування всіх малинських шкіл на ліцеї. Школа №1 в проєкті була без імені Ніни Сосніної.
Все.
Я не чув, щоб хтось біг перейменовувати вулиці, зносити пам’ятники. Це обходили всі й вся — тема гаряча. Он якось Ватутіна зачепили, то ґвалт, що було…
Про наїзд на Ніну Сосніну шикарно відписався Богдан Лісовський — дав дрозда всім, хто посмів навіть думати про таке. Писав про змови в коридорах влади, про гіперуми, про те, що невідомі «якісь» ледь не мітинги вчиняли. Де вони? Хто?… Які тут політичні дивіденди можна розгледіти?
Відписалася на захист Ніни Сосніної й пробандерівська Ірина Кримська. Саме вона превентивно захистила будь-які зазіхання на назви вулиць та монументальну пам’ять про Сосніних. Але… Де той «наїжджатор» на святе? Хто він? Хотів би познайомитися…
Пане Богдане, пані Ірино, дайте посилання на ті заяви, якщо такі є («мєждусобойчики» в усних розмовах не заліковуються у той список).
Про Сосніних писав я. Це рефлексії на «зраду» про «тотальну» пам’ять.
Прочитати можна тут — Коротко про Ніну.
Далі знову рефлексія. Богдан взявся жонглювати законами: на який можна звертати увагу, на який не зважати. Це що взагалі? Верховний жрець?
«У кожної епохи свої герої й з цим потрібно змиритися, не зважаючи на закон «Про декомунізацію», — пише він.
Та й очевидно, що той закон тут жодним боком. Очевидно, що автор не орієнтується в законодавстві.
Через таку бурхливу реакцію, взявся читати й написав це: Валентин Соснін «Вєрниє долгу»: дилема. Тут звернув увагу на антиукраїнську риторику книги.
Богдан і собі у відповідь: Чому поперек горла декому стала юна підпільниця Ніна Сосніна…
Перший абзац його есею перечитував декілька разів…
«Здається, навіть першокласник і не лише школи-ліцею 1 імені Ніни Сосніної Малина бодай раз у своєму житті чув хто така Ніна Сосніна, і що корисного свого часу, у юні 19 років, зробила ця мужня та хоробра дівчина (згоріла живцем під час проведення операції одному з партизанів у будинку в Малині, оточеному німцями, разом із батьком-лікарем Іваном Сосніним.- Авт.)»
Здогадуюся, що хотів сказати Богдан, але написане пером… можна заскриншотити. Й не давайте це читати дітям з першого класу. Горіти живцем, то не користь.
А ще підкажіть автору, що «нащадки» — це сини, внуки, правнуки. А батьки, діди, прадіди — предки.
«Хоч тут у переважної більшості депутатів, окрім семи із присутніх спрацював здоровий глузд і елементарна повага до вічного подвигу наших нащадків, котрі героїчно й відважно боролися з нацистами…»
Велику місію взяв на себе Богдан Лісовський. Когось називати «купкою», а когось горою. Визначив депутатів адекватних і неадекватних, щось визначає «беззаперечним фактом», а щось — повною «маячнею і брєдом». Ще й пише, що його слова підтверджують відомі історики, краєзнавці, літератори…
А ще у нього словаки-окупанти стають словаками-партизанами (добре, що угорців не згадав).
А ще маніпулює тим, що так, мовляв, посягнемо ще й на героїв сучасної російсько-української війни.
Та годі про Богдана та його графоманство. Хто хоче почитати — посилання вище. Скриншот ТУТ.
Тепер, чому я не вірю в історію про Ніну Сосніну.
Почну з вершечка.
Валентин Соснін є почесним громадянином міста Малина, де в описі є таке…
«Після загибелі сестри та батька (Сосніної Ніни Іванівни і Сосніна Івана Івановича) перебував з матір’ю у концтаборі. Звільнений партизанським загоном Наумова…»
Це або правда, або ні. У книзі «Вєрниє долгу» написано інше. На кого орієнтуватися? І це крихітка з купи схожих запитань.
(Скриншот, у якому Соснін із Рудченком змішались не почесно…)
А ще я читав щоденники партизанських командирів. Ще нефільтровані.
А ще ці командири у більшості своїй були росіянами та українофобами.
А ще партизани у своїх статистичних «сводках» відчитувалися за кількість вбитих націоналістів…
Та повернемося до генерала Наумова, який найбільше партизанив у наших місцях. «Засиделись в треугольнике Малин – Коростень – Черняхов слишком долго», — пише у щоденниках. І який ніби визволив Сосніних з концтабору.
Шукав у його спогадах щось про Сосніних — нічого. Він бував у Малині неодноразово. Не багато, не мало, а його ад’ютант Астахов був тут начальником міліції. А ще в 50-х роках була зустріч Наумова та партизан «армянського загону» (виник у Потіївці) з «місцевими жителями» — жодних згадок про малинське підпілля.
Але все це не головне. Головнішим є те, як писалися тоді правильні книги.
У щоденниках Наумова є багато такого, що викреслили з історії.
Наприклад:
[13 ноября 1943 r.]
Местечко Эмильчино. Утром 13 ноября узнал о том, что противник собирается эвакуироваться с местечка Эмильчино, было принято решение двигаться всем соединением и занять Эмильчино или при остановиться в ближайших селах. В ходе марша разведка донесла, что местечко оставлено противником. В 23.00 вечера мое соединение заняло местечко. Сразу было призвано к порядку различных местных партизанских групп с соединений Шитова, Маликова, Грабчака и других, занимавшихся открытым грабежом мирного населения.
Одна с таких групп была арестована и обезоружена — это соединение Шитова; через неправильное руководство местными партизанами они сожгли казарму с оружием и боеприпасами, больницу, родильный дом и дом культуры в селе Подлубах. Они жгут там, где следует сохранять, и репрессируют тех, кому след давать.
Отставшая от соединения Маликова девушка — партизанка Люба Скрицкая, вступившая в наше соединение, рассказывала о так называемой боевой деятельности партизанской группы под командой Кучинара Трофима Андреевича.
Эта группа действовала от соединения Маликова в районе с. Ново-Зеленая Барашевского района Житомирской области. Эта группа состояла из местных жителеЙ, часто занимавшихся поисками носимых вещей, к·оторые обычно отнимались. у мирных жителей и собирались для личного обогащения. У самой Любы таким образом были отняты с побоями и угрозами расстрелять женские сапоги. При этом проводивший эту «операцию» командир группы требовал обязательно новые и хромовые, в то время как его возлюбленная сидела тут же на возу, нетерпеливо ожидала «подарка».
Второй случай был селе Жатковка, в 1 км от Новоград- Волынского, где группа партизан под командой Осадчука Павла избивала одну старушку шомполами до тех пор, пока старуха не лишилась рассудка. Осадчук вымогал тогда от нее сапоги и другое имущество. Сама Люба была на этой «операции» участником. Вообще, по словам Любы, применение шомпола для наказания стариков было в этой группе модным. Выезжая на «операцию», один партизан одалживал у другого шомпол для специальной цели — лупить, если у его винтовки такого не имелось. На одной из таких «операций» командир Осадчук приказал этой же комсомолке Любе отпустить 15 шомполов старику за какие-то старые между ними счеты.
Таких отдельно действующих групп под термином «по особому заданию в здешних краях» «короли белорусских лесов» Сабуровы, Маликовы, Шитовы и им подобные расплодили видимо-невидимо.
Эти группы уходя для действий на коммуникациях, на организацию новых отрядов, на «выпалку оружия», нередко не появлялись в соединении многими месяцами и, имея командирами несерьезных людей, ставали на путь полубандитизма. В то же время штабы и командные пункты этих соединений находятся в глубине белорусских лесов и не имеют возможности ни руководить, ни воспитывать своих партизан. На мой взгляд, от действий этих групп не столько было пользы, сколько политического ущерба партизанскому движению.
Кроме того, такого пошиба группы — неизбежные зародыши будущего послевоенного бандитизма. Люди, привыкшие к мародерству, к легкой поживе, — это будущие бандиты».
Ви всьо врьотє, фейк, — багато хто скаже. Але все це було написано в книзі «Західний рейд». Тираж — 65 тисяч. 1960 рік. Наклад свого часу прибрали з усіх бібліотек та з продажу:
«Признать книгу М. Наумова «Західний рейд» (Западный рейд)… незрелой, политически вредной, дискредитирующей партизанское движение на Украине»
А ще Наумов у своїх спогадах крив і у хвіст, і в гриву головного Житомирського партизана Малікова.
«Маликов – не знаю, как и чем вооружен и чего он стоит. Одно знаю, что надо бы ему иметь совесть и хотя бы один раз выйти из леса».
Мова, до речі, про білоруські (!) ліси.
Але ви такого не прочитаєте в книгах, бо далі було тільки «слащаве» чтиво. Гарним взірцем такої літератури є книга «Вєрниє долгу».
Так, Ніна Сосніна загинула. Загинула страшною смертю. І не вона розповідала свою історію, а інші люди почали лити «єлєй» (про лиття єлею — реакція Наумова на заборони).
Тому, в трагічну смерть вірю. У пропагандистське чтиво не вірю, бо маю ще сторінок на «надцять» обґрунтованих сумнівів. Очевидно, що історія була, але не та, що продукувалася роками.
І на завершення про книгу «Кров і фата» у газеті «День»:
«І досить несподівано поруч опинилася повість «Війна і фата» — дуже суттєво перероблений варіант повісті «Кров і фата», виданої ще в далекому 1967 році, в основу сюжету якої теж лягли реальні події, а саме боротьба, яку вели з німецькими окупантами радянські підпільники в Малині. Ім’я Ніни Сосніної, однієї з найяскравіших фігур цієї групи (їй посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу), її соратників, батька нині увічнено пам’ятниками і в назвах вулиць. Відтак, в одній книжці поруч опинилися січовики й червоні партизани. Мало того, за новою версією повісті, Поліська січ суттєво присутня в боротьбі комсомольсько-комуністичних підпільників, у тому числі чисто людськими контактами…»
Що? Комсомольці й націоналісти?… Ті націоналісти, на яких звірилися абсолютно всі партизанські командири? Це «Свадьба в Маліновкє»!
А мені тут кажуть, що увіковічено знаними…
І ліцей №1 і надалі буде з іменем Ніни Сосніної. Але, як не крути, а доведеться історію адаптувати. Або спростити до мінімуму. Ніна Сосніна — герой. У деталі впадати не будемо.
