No comments… Або майже
Перечитав книгу Валентина Сосніна «Вєрниє долгу». Видання 1995 року, видавництво «Дніпро». За всіма ознаками — художня література, хоч зазначається, як документальна повість.
Не секрет, що історію про Ніну зібрав до купи й створив саме Валентин Соснін, а завершенням цієї роботи стала згадана книга.
Далі буде не про Ніну, й не про переписування історії, а про книгу й антиукраїнські наративи радянської пропаганди.
Перше. Якщо перед тобою росіянин, то відразу розгортаємо руки й обіймаємо, як рідного.
На 8 сторінці книги Іван Іванович Соснін знайомиться з майбутнім тестем.
— Из каких мест родом будете? — осведомился Иван Степанович (Кондратюк)
— Сибиряк я. Из-под Томска. Работал на Байкале…
При словах «сибиряк», «Байкал» лицо отца оживилось.
До слова, книга написана російською й видавалася й перевидавалася російською. Валентин Соснін вважав себе «русскім чєловєком». На цьому він акцентується у своїх спогадах про Максима Рильського (окремі твори).
У книзі багато цитувань радянської та російської поезії й рустикалізація українства, як родзинка.
Друге. Генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник бандит.
На сторінці 14 ще ненароджений Валентин Соснін приписує доктору Еразму Радомському таку фразу.
— Врангель-то сброшен, а Тютюнник со своей бандой рядом разгуливает — не скрывал тревоги Радомский.
Дуже показово для «документалістики». Валентин Соснін, який народився у 1925 році, документально затвердив розмову батька на початку 1920-х. Зі спогадів. Яскраво.
Третє. Котовський герой та чуйна людина.
Однажды отец сообщил нам, что его колега — доктор Канюка — был врачем в дивизии Котовского…
Вау, вау… Блиск в очах…
Мы с Ниной просим отца, чтобы он расспросил у Ивана Павловича поподробней: как он там, у Котовского, скакал на лихом коне, в каких сражениях учавствовал…
Далі там є про те, як Котовський одягнув, нагодував та прийняв до себе босого й голодного Івана Канюку — про чуйність комдива.
Четверте. Знову банда — банда Соколовців.
Багато про гордість на 21 сторінці. Виявляється Малин може гордитися Яном Гамарником, більшовиком-партизаном Феофаном Мельниченком, якого розстріляли німці у 1918 році, та особливо відважним чекістом…
— А знаєте ли, что отважный малинец-чекист Алексейц Мирутенко помог ликвидировать банду Соколовского?
Ще там вплетено про куркулів — поганих українців, та бідноту — правильних українців, і посипано бісером інших умовно документальних, умовно історичних, але пропагандистських фраз та тверджень…
І от — дилема. Що з цим робити далі?
Ім’я Ніни Сосніної в назві школи №1 відстояли, але, що робити з головним оповідачем героїзму малинських підпільників? Може, видерти з книжок сторінок десять? Послатися на те, що тоді час такий був, що всі були «бандітами»… Тож пізніше, мовляв, виявилося, що вони не бандити.
Чи може прислухатися до Богдана Лісовського?
«Історичну правду покоління наших дідів і бабусь ні в якому разі не можна забувати, руйнувати, а тим більше — паплюжити! У кожної епохи свої герої і з цим потрібно змиритися, не зважаючи на закон “Про декомунізацію”» — написав нещодавно він. (Хоч до чого тут Закон “Про декомунізацію”?)
Ох… Не на часі розхитувати човен.
Пропоную пустити в дію гарний і перевірений спосіб — проігнорувати, удати, що не чули й не бачили.