«Було це в місті Малині. Там жив Іван Іванович, районний лікар. Дітей було у нього двоє…»
Певен, що історію про Ніну Сосніну довів до рівня міфологізації її брат Валентин. Він локомотив — підштовхнув цей процес і, можливо, з найкращими намірами. Але згодом став частиною агітпропу.
Куди не йди — прийдемо до Валентина Сосніна. Принаймні в тих історіях, край яким (чи то початок), знаходимо через двадцять років після війни. Завеликий термін для недосконалої людської пам’яті, щоб відтворювати все на спогадах.
Фільм «Ніна», Смірнов, який довідався про Ніну, бо Валентин Соснін для цього приїхав до нього у Москву й оббивав пороги, та ж книга Валентина Сосніна «Вєрниє долгу» — це все з середини 1960-х років. Це все дуже запізнилося і виглядає кон’юктурно.
А що передувало? Хто займався цією історією і хто її вивчав? Де її початок?
Так от, сам Максим Рильський — у 1947 році він перший написав про Сосніних!
Один із розділів циклу «Весняні води» він присвятив подвигу сім’ї Сосніних. Саме з поетичної розповіді Рильського про драму, яка сталася в Малині в 1943 році, все почалося.
А далі за справу взялися журналісти газети «Радянська Житомирщина». Коли такий вірш написав такий визнаний майстер, то треба працювати…
Спочатку намагався розповісти про малинських підпільників Василь Земляк, який на той час навчався в Житомирському сільгоспінституті й працював у газеті. «Скрипка та армагеддон» — так мала називатися його повість.
Але нез’ясованість та втаємниченість обставин загибелі членів родини Сосніних, непевна позиція тодішніх органів державної безпеки, а також необхідність ретельної перевірки цілої низки фактів спочатку уповільнили роботу над повістю, а згодом примусили Василя Земляка взагалі відмовитись від її написання.
Згодом за справу взявся Олексій Опанасюк, ще один співробітник газети. Результатом його розвідок став нарис «Герої Малинського підпілля», який опублікували в газеті «Радянська Житомирщина» у номерах від 14, 15, 18 і 22 грудня 1963 року.
Вже через кілька днів після публікації до молодого автора надійшов лист від Максима Рильського в якому він пише:
«Шановний тов. Опанасюк! Ваш нарис про героїв Малинського підпілля — в “Рад. Житомирщині” — прочитав з цікавістю і задоволенням. Передаю газети моєму доброму приятелю, члену редколегії “Дніпра” Олександру Микол. Підсусі, пишу йому, що добре буде, коли “Дніпро” запланує Вашу повість. Отже, − бажаю Вам успіху в роботі! З привітом М. Рильський».
Отримавши згоду від редакції, Максим Рильський одразу повідомив про це молодого журналіста:
«Шановний тов. Опанасюк! Редакція журналу “Дніпро” сповістила, що чекає Вашої повісті про малинське підпілля. Звичайно, я не можу Вам нічого обіцяти, крім того, що члени редколегії уважно поставляться до Вашого твору і в разі схвалення надрукують його. Можливо, звісно, що редколегія побажає і деяких виправлень… Отже, коли Ваш твір буде закінчений, − шліть його до “Дніпра”».
Зрештою «Кров і фата» вийшла не у журналі «Дніпро», а у видавництві «Радянський письменник». Для такої літератури настала золота пора — з України робили «найпартизанську» з усіх республік.
Одне коло замкнулося. Рильський пише вірша. Журналісти хочуть про це написати більше. В газеті публікують нарис. У автора нарису є ого-го яка протекція — сам Рильський! «Органи» вже не косяться, бо часи змінилися — Комісія у справах колишніх партизанів потребує багато гарних історій.
Ось так. Лише одне питання: а звідки про цю історію дізнався Рильський?
Є така оповідка: Максим Тадейович завжди цікавився Поліссям, і, мовляв, хтось з місцевих йому розповів, бо у Малині всі добре знають про ті події.
Але відповідь знайшлася зверху — сміх та й годі — треба було лише знайти видання 1950 року, де є «зірочка»-примітка, а не перечитувати спогади. «Відомості про цих людей і події я взяв безпосередньо від Лариси Іванівни Сосніної та її сина Валентина…»
Знаєте чого нема в історії про Ніну Сосніну? Тут нема істориків. Нема документів, фактів, всього того, що напевно було задокументовано органами держбезпеки, нема протиріч і життя.
Є лише багато лірики, до того ж в «духє врємєні» — з пропагандистським та антиукраїнським душком, вихолощеної до краю.
«Хай живе великий Сталін!» — додає підневільний Рильський.
Є багато запитань до Валентина Сосніна, до його особистої історії, до його партизанської історії після втечі з полону. Чому така куца на фоні деталізованого малинського періоду? Чи знав він Рильського, чи розумів? Як то, обзивати його русскім?
Майже сучасність, початок 2000-х.
«В дни, когда Максим Рыльский написал поэму о подвиге семьи Сосниных, его обвинили в украинском буржуазном национализме» — заголовок у газеті «Факти» у 2001 році (подальші цитати з цієї публікації).
Це, напевно, одне з останніх інтерв’ю Сосніна. Знайомі тези. Згадали воєнкома Лівшіца. Похвалили Гайдара. Ян Антала красавчик.
«Оказывается, врагами теперь были словацкие солдаты, которые ненавидели немцев и подружились с малинскими подпольщиками, вместе устраивали диверсии!» — дивується Соснін. Офіцера окупаційної армії й запідозрити уже не можна.
Згадали Рильського. Мовляв, він весь на нервах, його звинувачують в націоналізмі. Чи не чергова це байка Валєнтіна? Погляньте у Вікіпедію, хто б посмів звинувачувати того, хто оспівує Сталіна?
«Максим Фадеевич, не переживайте: все уляжется — вы воспели семью Сосниных, а мы ведь русские. О каком национализме может идти речь?»
Де Рильський, а де русскіє люді? Що думав в той час, як його називали русскім? І ця манера Сосніна, обнімати всіх по брежнєвські… Може то лише на словах?
«Через три месяца читаю в газете «Правда» сообщение о том, что за произведения, за которые Рыльского уничтожали, ему присуждена Сталинская премия первой степени!»
Коло замкнулося. Від Валентина Соніна з 1960-х ми прийшли до Валентина Сосніна кінця 1940-х. Він є початком історії. Історії, яку він розповів Рильському, а той поклав оповідку на поетичне слово перевиваючи «трендовими» словами — більшовики, товариші, великий Сталін!
