«Коли озираюся назад, то найбільшим результатом вважаю не ремонти чи зміни в будівлі, а те, що вдалося зберегти людей»
У серпні завершується другий поспіль трирічний термін для Володимира Ярмоленка на посаді голови Малинського районного суду. Це передбачена законом межа для адміністративної посади, тож він залишає крісло голови, але продовжує працювати суддею.
Шість років — достатній відрізок, щоб говорити вже не лише про окремі рішення чи ремонти, а про те, як за цей час змінювався сам суд: його внутрішня організація, робота з людьми, приміщення і територія, а також — відновлення після руйнувань будівлі у 2022 році. Частину цих процесів звичайний відвідувач узагалі не бачить, хоча саме вони багато в чому визначають щоденну роботу важливої установи.
У розмові з MALYN.MEDIA Володимир Ярмоленко пояснює, чим насправді займається голова суду, що вважає найкращим результатом своїх двох термінів, які проблеми залишилися невирішеними та хто очолить Малинський районний суд після нього.
«ГОЛОВА СУДУ — ЦЕ ПЕРШИЙ СЕРЕД РІВНИХ»
— Володимире Вікторовичу, у серпні завершується ваш другий поспіль термін на посаді голови Малинського районного суду. Пояснімо читачам, чому ви не можете залишитися на цій посаді ще на один термін?
— Це прямо передбачено Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Річ у тому, що голова або заступник голови суду не може обіймати одну адміністративну посаду більше двох строків поспіль. Один строк становить три роки.
Я був обраний головою суду 17 серпня 2020 року, відповідно 17 серпня 2026 року завершується другий трирічний строк. Тобто це законодавче обмеження. Але відразу скажу, що мої повноваження як голови закінчуються, але я продовжую працювати суддею надалі.
— Коли ви очолили суд у 2020 році, які завдання поставили перед собою насамперед?
— Я визначив три основні напрями. Перший — люди, кадрова політика й організація роботи апарату. Другий — комунікація суду із суспільством і те, як люди сприймають нашу роботу. Третій — господарська частина.
Щодо першого напряму, у 2020–2021 роках ми змінили структуру апарату: створили два відділи та сектор. Зокрема, відділ діловодства і документального забезпечення, відділ організаційно-процесуального забезпечення та сектор матеріально-господарського забезпечення. До цього були окремі посади, але не було такої чіткої структури. На мій погляд, це дозволило краще розмежувати функції працівників, а також вплинуло на їхнє фінансове забезпечення. До речі, згодом цей досвід почали брати за основу й інші суди області, і я вважаю, що в цьому напрямі ми певною мірою були першими.
Однією з внутрішніх змін стало й оновлення правил трудового розпорядку — зокрема, робочий день почав завершуватися о 17:00. Окрему увагу приділили рецепції: при вході до суду з’явився окремий простір, де відвідувач може подати документи, отримати інформацію і не ходити кабінетами в пошуках потрібного працівника.
— Другим напрямом ви назвали сприйняття суду людьми. Що тут реально можна було змінити на рівні такого невеликого міста як наш Малин?
— Якби це пафосно не звучало, але ми намагалися зробити суд більш відкритим. Малинський районний суд став учасником ініціативи проєкту Європейського Союзу «Право-Justice» — «Модельні суди» і отримав відзнаку за доступ до правосуддя та організацію роботи суду в умовах війни. Структурували роботу сайту, почали регулярно проводити дні відкритих дверей для школярів, організовували конкурс дитячих малюнків.
Також Разом із міською радою започаткували «Правоквест» — своєрідний правовий ринг для учнів 9–10 класів. Провели його двічі. Також Малинський районний суд приймав міжнародну делегацію суддів Верховного суду Естонії на чолі з його головою, а за організацію цього візиту ми отримали подяку від голови Верховного Суду України.
— Для більшості людей голова суду — це ніби «головний суддя». Наскільки це відповідає реальності? На що голова суду справді може впливати, а на що — принципово не має права впливати?
— Практично не відповідає. Голова суду — це, як кажуть, перший серед рівних. Кожен суддя є незалежним, і голова не має права сказати іншому судді, яке рішення ухвалити у конкретній справі чи яку процесуальну дію зробити. Це вже було б втручанням у здійснення правосуддя з відповідними наслідками, аж до кримінальної відповідальності.
Тому, якщо сказати зовсім просто, голова суду — це більше про адміністративну і господарську частину: про газон, чистоту, порядок.
— А справ у голови суду менше, щоб залишався час на цю адміністративну роботу?
— Ні. У Малинському районному суді працюють чотири судді, й автоматизований розподіл справ відбувається між усіма на рівних умовах. Тому, те, що ти голова суду, не означає меншого навантаження. Я й сам не хотів для себе якихось привілеїв. Адміністративна робота — це додаткове навантаження, але насамперед ти все одно суддя і повинен виконувати свою основну роботу так само, як інші. Голова суду — це не про владу. Це більше про обов’язки.
«РЕЦЕПЦІЯ, РЕМОНТИ, КЛУМБИ І НОВИЙ САД — ЦЕ ТЕЖ ЩОДЕННА РОБОТА СУДУ»
— Як змінилась сама будівля суду за часи вашого керівництва?
— Насправді змінилось чимало. Десь йшлося про необхідний ремонт, десь — про речі, які мали зробити перебування людей у суді просто зручнішим. Так з’явилася оновлена рецепція, відремонтували другий поверх, четвертий зал засідань і санвузол, облаштували нову вхідну групу з навісом. Частину цих робіт профінансувало територіальне управління Державної судової адміністрації, до частини долучалися й самі судді.
Окремо почали облаштовувати приміщення для людей, яких доставляють до суду під вартою. А з 2022 року в будівлі постійно працює Служба судової охорони — вона відповідає і за порядок у суді, і за безпеку тих, хто сюди приходить.
— Якщо говорити про територію навколо суду — там за ці роки теж багато що змінилося. Клумби, сад…
— Біля суду ще від часів райкому партії залишався старий фруктовий сад. Дерева вже ламалися, сад поступово відмирав. Ми його повністю викорчували, зробили газонування і зонування території: з одного боку висадили хвойні дерева, з іншого заклали молодий яблуневий сад. Облаштували три клумби, окремо — трояндову. З площі Соборної її особливо добре видно в липні: там різні сорти й кольори троянд. На задній частині території висадили гортензії, лаванду. Також зробили криту велосипедну стоянку.
Серед господарських робіт був і заїзд на територію суду з площі Соборної — його заасфальтували. Я розумію, що окремо кожна така річ може здаватися дрібницею, але разом вони визначають, у яких умовах люди приходять до суду і в яких умовах щодня працює колектив.
— Була ще досить довга історія з двома кабінетами, які десятиліттями займали приватні адвокати. Як взагалі виникла ця ситуація?
— Вона тягнеться ще з 1991 року. Після ліквідації райкому партії будівлю передали для розміщення Малинського районного суду. На той час вона перебувала на балансі Міністерства юстиції. Але разом із судом тут залишалися виконавча служба, ветеранська служба, державна нотаріальна контора, а два кабінети займали приватні адвокати. Фактично значна частина першого поверху була зайнята установами й людьми, які безпосередньо не були пов’язані зі здійсненням правосуддя.
Згодом виконавча служба, нотаріальна контора та інші установи виїхали, а щодо двох кабінетів адвокатів виникла судова суперечка. Ми вважали, що правових підстав займати ці приміщення вони не мають.
Спочатку довелося через суд підтверджувати право Державної судової адміністрації на будівлю — пройшли всі інстанції, включно з Верховним Судом. Після цього було ще одне провадження — вже щодо примусового виселення.
Рішення Народицького районного суду пройшло апеляційну інстанцію і набрало законної сили. Зараз адвокати ці приміщення фактично вже не займають, хоча формально рішення ще не виконане повністю, оскільки там залишилися певні речі.
«ЗАХОДИШ У СУД І БАЧИШ, ЯК УСЕ ЗА ОДНУ МИТЬ ПЕРЕТВОРИЛОСЯ НА РУЇНИ»
— Ваші два строки припали спочатку на пандемію, а потім на повномасштабну війну. Що з цього періоду було найважчим?
— Якщо дивитися з 2026 року, то пандемія вже здається майже нічим порівняно з тим, що почалося після 24 лютого 2022 року. Хоча у 2020-му все теж було новим: масковий режим, перевірка температури на вході, обмеження доступу. Судове засідання могло тривати годинами, і весь цей час і учасники процесу, і суддя були в масках. Але справжнє випробування почалося з повномасштабною війною.
6 березня 2022 року вибуховою хвилею після російського удару серйозно пошкодило будівлю суду — вікна, двері, кабінети. Я добре пам’ятаю 7 березня. Наступного дня заходиш у приміщення і бачиш усе це. Коли роками вкладаєш сюди частину себе, щось ремонтуєш, облаштовуєш, налагоджуєш роботу, а потім за одну мить бачиш майже руїни — ці емоції важко передати.
— Роботу суду тоді фактично зупинили. Як вдалося повернутися до неї?
— Територіальну підсудність тимчасово передали Корецькому районному суду Рівненської області, але ми відразу почали відновлювати приміщення тим, що мали. Власноруч закривали вибиті вікна плівкою, ремонтували пошкоджені двері. У квітні вже фактично працювали з плівкою замість частини вікон, із відкритими або відсутніми дверима в кабінетах. Умови були, скажімо так, наближені до бойових.
Але у двадцятих числах квітня ми вже відновили прийом кореспонденції та розгляд справ. Тобто менш ніж за два місяці після пошкодження суд повернувся до роботи. За швидке відновлення й організацію роботи Малинський районний суд отримав відзнаку Державної судової адміністрації.
— До речі, а війна змінила лише умови роботи чи й самі справи, з якими люди приходять до суду?
— Я не хотів би напряму пов’язувати це саме з війною, але приблизно з 2023 року дуже суттєво зросла кількість цивільних справ про стягнення боргів за мікропозиками. Людина заходить в інтернет, оформлює позику — умовно 5 чи 10 тисяч гривень — і часто нормально не читає договір. Гроші можна отримати за п’ять хвилин, а потім виявляється, що умови повернення дуже жорсткі.
Раніше були ставки 2,5% чи навіть 3,5% на день. Зараз законодавець обмежив їх одним відсотком на день, але це все одно значна сума. У результаті людина бере одну суму, а повертати інколи доводиться в кілька разів більше.
За моєю оцінкою, сьогодні такі справи можуть становити до 70% справ, які перебувають у провадженні суду. Чи є це безпосереднім наслідком війни — сказати не можу. Можливо, причина у фінансових труднощах людей і бажанні дуже швидко закрити якусь проблему. Але є договір, є його умови, і суд не може просто зробити вигляд, що їх не існує.
— Малинського району вже кілька років немає, але суд і досі називається Малинським районним. Чому назва досі не змінилася і що взагалі має статися із судом після адміністративної реформи?
— Мабуть, ми єдина установа в місті, яка досі має слово «районний». Можна пожартувати, що адміністративна реформа нас не торкнулася. Насправді судова реформа просто не завершена. За передбаченою моделлю Малинський районний суд має увійти до Коростенського окружного суду, але механізм такої оптимізації поки не реалізований. Під час воєнного стану цей процес відкладений, тому наразі ми й надалі залишаємося Малинським районним судом.
«МЕНІ НЕ СОРОМНО ЗА СВОЇ РІШЕННЯ, КОЖНЕ — МОЖУ ПОЯСНИТИ»
— До судів у суспільстві традиційно є значна недовіра. Ви відчуваєте це на рівні Малина? І з чим, на вашу думку, вона пов’язана найбільше?
— Загалом у суспільстві таке ставлення є. Це видно з медіа, соціальних мереж, коментарів. Але якщо говорити конкретно про Малин, я не можу сказати, що відчуваю різко негативне ставлення. Судова влада традиційно програє в комунікації: ми не можемо після кожного рішення виходити і пояснювати суспільству, чому воно саме таке.
У новину найчастіше потрапляє результат: людині призначили певне покарання, суспільству воно здається надто м’яким — і одразу виникає питання, чи немає там корупції. Але люди не завжди бачать матеріали справи, докази, обставини і межі, які встановлює закон. Саме тому в судах є судді-спікери й пресслужби. Чи достатньо ефективно це працює — інше питання. Особисто я живу в Малині, ходжу тут вулицями і скажу відверто, не оглядаюся. Мені не соромно за свої рішення, кожне з них я можу обґрунтувати й пояснити.
— А що сьогодні залишається найбільшою проблемою для Малинського районного суду? Що вже доведеться вирішувати наступному голові?
— Найперше — фінансування. І я зараз говорю не про суддів, а про працівників апарату: секретарів, помічників, технічних працівників. На них тримається щоденна робота суду, але їхні зарплати залишаються дуже низькими й не витримують конкуренції навіть із багатьма іншими сферами.
Через це людей складно втримувати. І це вже не проблема конкретно нашого суду чи наступного голови — вона стосується всієї системи. Бо можна мати приміщення, техніку, нормальні умови, але без людей, які знають цю роботу і хочуть тут залишатися, суд нормально працювати не буде.
— Уже відомо, хто очолить суд після вас?
— Так. Головою стане суддя нашого суду Андрій Олександрович Тимошенко. Він працює суддею з 2005 року, має значний професійний досвід.
«Я З ЦИМ СУДОМ МАЙЖЕ З ДИТИНСТВА — УЖЕ ЧАСТИНА ЦЬОГО КОРАБЛЯ»
— Коли дивитеся на ці шість років уже як на завершений етап, що для вас особисто є головним результатом?
— Напевно, вони додали мені виваженості. Є речі, які у 2020 році я вирішував би одним способом, а сьогодні вже дивлюся на них і розумію, що вчинив би інакше. А одним із головних результатів вважаю те, що вдалося зберегти колектив. У суді працює 28 людей, і його основа за ці роки практично не змінилася. Після реорганізації прийшли нові працівники, які, на мою думку, лише посилили роботу. Після початку повномасштабної війни через переїзд за кордон звільнилися тільки двоє людей, решта залишилися. Я можу пишатися своїм колективом. Це люди, на яких можна покластися і які за шість років жодного разу мене не підвели.
— Ви говорите про суд уже не лише як про місце роботи. Звідки це настільки особисте ставлення?
— Я майже з дитинства пов’язаний із Малинським районним судом, бо тут працював мій батько. Тому для мене це справді дуже близьке місце. Знаєте, як у «Піратах Карибського моря»: я вже частина цього корабля. Все, що відбувається із судом, я не можу сприймати як щось стороннє. Це частина мого життя.
— Професія судді передбачає дистанцію. А всередині самого колективу вона теж є?
— Суддю від учасника процесу фактично відділяє лише висота подіуму, на якому стоїть суддівське крісло. Коли він звідти спускається, стає такою ж людиною, як усі. Тому в колективі не повинно бути зверхності: неважливо, ти технічний працівник, секретар, суддя чи голова суду. У нас немає такого поділу. Якщо збираємося разом — усі разом. Зараз через війну таких моментів менше, але сам принцип залишився: усі рівні. Для мене це одна із сильних сторін нашого колективу.
— Що побажаєте Андрію Тимошенку, коли він перебере на себе цю відповідальність?
— Виваженості й мудрості. І реалізувати власне бачення. У кожного керівника буде свій підхід, своє розуміння того, як потрібно адмініструвати суд. Хочеться, щоб усе задумане в нього вдалося. А ми будемо тільки допомагати і підтримувати.
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
