Дива не сталося — малинські депутати не спромоглися перейменувати вулицю Ватутіна у вулицю Героїв Базару
Все напевно від короткої історичної пам’яті. Он при «союзі» ковбаса дешева була… а зараз шо? Хліб… хліб по 16 копійок був. Все було добре… Ви б дороги краще поробили… а потім будете дурницями займатися… Ось і вся пам’ять.
І як тут дорікнути депутатам, коли вони, або й самі так думають, або тримають ніс по вітру — тих, хто за «добробут», значно більше. А депутати, які не забувають про майбутні депутатські перспективи, оглядаються на більшість.
А окрім більшості, є ще й немало «вірян». Це ті, хто всім своїм єством готові відстоювати пам’ять «дєдов». А Ватутін — «дєд з дєдов». А якщо цей «вірянин» ще й дуже забезпечений та впливовий, то весь процес протесту, чи відстоювання своєї думки завершиться триманням дулі в кишені. Завжди можна собі сказати — та я протестував…. мене не почули…. було таке, що скрутив аж дві дулі!
То що ж з голосуванням.
Ідею перейменування на сесії презентував Володимир Олексієнко. Намагався пояснити й роль Ватутіна, й нагадати про Базарську трагедію, й про сторіччя цієї трагедії, яке будемо вшановувати 21 листопада 2021 року.
З його слів, підтримав його відверто й голосно один депутат — «такий.. в окулярах».
Настільки ж відверто, а то й грубо, опонував йому інший депутат — «сивуватий, десь мого віку й розмірів», — пояснив Володимир Олексієнко.
Одним словом — спротиву було більше, аніж підтримки.
Але крапку поставили голосуванням.
4 — «ЗА» перейменування — Олександр Ситайло, Руслан Єщенко, Василь Майстренко, Леся Сніцаренко.
4 — «ПРОТИ» перейменування — Оксана Войтюк, Сергій Карпенко, Людмила Лазарчук, Олеся Рудицька.
Ще 18 — «утриманці» — це ті, що ведуть себе «політкоректно», чи то — тримали дулю в кишені — хтось «за», хтось «проти».
Детальніше в скриншоті
Тоді, у 1921 році, в останньому бою під Малими Міньками в полон потрапили 537 чоловік, в тому числі і поранені. На ніч полонених закрили у церкві, де Котовський проводив допит. Повстанців змусили заповнити анкети з питаннями про національність, місце народження, освіту, родину, військову службу.
Ось, як описував бій безпосередній його учасник хорунжий 3-ї стрілецької дивізії Спартак (він з іншими старшинами потрапив у полон до більшовиків і був переправлений до Києва на допити; у в’язниці йому присудили два роки примусових робіт, але хорунжий зумів 18 березня 1922 року втекти і повернутися до Польщі, де й написав свої спогади):
«Большевицькі кулемети на тачанках під’їхали близько і, бачучи, що ми вже не маємо чим відбиватись, строчили по нас… Кіннота оточила село уже з усіх боків і тікати вже було нікуди. Серед нас було багато поранених та забитих, все перемішалось, кіннота большевицька рубала наших полонених, коли під’їхав Котовський і заборонив рубати, а начав брати в полон. Кіннота зібрала всіх живих в одну кучу, а ранені ще лишилися на полі, декотрі з них були добиті большевиками. Це продовжувалося до 2-х годин ночі».
«На другий день… нас вивели на двір, построїли по два, явився Котовський і Гаркавий. Котовський заявив, що, хто служив в червоній армії – вийшли в перед. Вийшла більша половина. Цих знов построїли по два і стали перевіряти коли і в яких частинах вони служили. Були такі, що мали документи про службу в большевицькій армії і показували ці документи, але ж коли вони відповідали Котовському на українській мові, то він відправляв на розстріл, кажучи, що “там тебя зрозуміють”. Гаркавий, коли до нього звертались по українськи, питав чи давно він став українцем і теж відправляв на розстріл», – згадував хорунжий Спартак.
До розстрілу більшовики підготувалися заздалегідь. Під селом Базар за наказом червоноармійців селяни викопали велику й глибоку могилу, яку під час розстрілу оточили червоні. Вони мали розганяти селян, які на звістку про розстріл зходилися з навколишніх сіл і хуторів.
Першу партію засуджених на розстріл повстанців вивели 21 листопада. Приречених вояків вишикували перед могилою та запропонували покаятися та перейти на бік червоних. Але слово взяв козак Степан Щербак, який заявив: «До вас служити не підемо. Стріляйте. Український народ вам цього не пробачить». Після цих слів вояки почали співати «Ще не вмерла Україна…». Як згадують очевидці, розстріл, який вели з двох кулеметів «Льюїс», тривав усю ніч.
Після страти більшовики наказали селянам закопати розстріляних українців і ні в якому разі не ставити хрестів і не насипати могил. Тож місце поховання повстанців забули на довгі десятиліття. Але учасники, яким вдалося врятуватися з того пекла та вибратися за кордон, у своїх спогадах увічнили Базарську трагедію.
Козак Степан Щербак помилявся — українці прощають все.
Читайте також — Чи знаєте, хто такий Володимир Кудря? Про Героїв Базару й краєзнавство далі…
