28 липня 1943 року сотня «Гордієнка» здобула свою найбільшу перемогу за час рейду на Житомирщину
Рівно 80 років тому, у травні 1943 року відділ УПА відправився у тримісячний рейд по Житомирщині й західній Київщині. Під час рейду відбулося майже два десятки успішних боїв з німецькими поліційними частинами та більшовицькими групами. Один з таких стався 28 липня на Малинщині, під селом Устинівка (на той час це був Потиївський район).
З німецького боку було понад 100 вбитих, поранених та полонених, а сам бій під Устинівкою ввійшов в історію як один з найбільш вдалих боїв підрозділів українських повстанців.
Очолював підрозділ УПА курінний Гордій Вротковський — псевдо «Гордієнко» чи «Варва». Дослідник його біографії Ігор Бігун пише, що 80 років тому, 28 липня сотня «Гордієнка» вщент розбила роту курсантів школи жандармерії з м. Коростень. Сотня налічувала 117 бійців (за даними учасника бою Ю. Варгоцького), а жандармів було 120-130, з них — переважна більшість курсанти-фольксдойчі, 15 жандармів і 20 українських поліцаїв.
«Німці думали, що легко впораються з нами, навіть наручники з собою захопили. Вони знали, що ми втомлені, погано озброєні. Скраю лісу на дубах сиділо два лазутчики, яких помітив наш розвідник та знищив їх. Німці думали, що ми знаходимось у глибині лісу. Залишивши машини в селі, вони сміливо йшли до лісу. На узліссі «Верещака» [командир іншого відділу, який вийшов у рейд раніше — І. Б.] зробив засідку всім відділом і, як тільки вони підійшли, ми відкрили вогонь. Бій тривав 40 хвилин», — так згадує бій Варгоцький.
Іншим учасникам бою він запам’ятався так: «Гордієнко став перед шеренгою і сказав: “Відступати нема куди, або життя, або смерть!”. На краю лісу зайняли оборону, обоз відігнали в ліс. Гордієнко дав наказ без його команди нікому не стріляти. І ось з’явилися німці, йшли ланцюгами прямо через гречку. Щось було страшне: крики німців, гавкіт собак.
Німці йшли, а повстанці не стріляли. Допустили десь на 40—50 метрів і тут «Гордієнко» вистрілив з ракетниці. У ту ж мить загриміла вся зброя. Лавою котилися німці й собаки. І тут вся оборона кинулася на німців. Впритул стріляли розлючених собак. Бій був короткий, але дуже вдалий. Поле бою — біла гречка — стала червоною».
Звітодавець УПА так зафіксував свої враження: «Це був справжній удатний бій. Могутнє “Слава”, дике “Гурра” та жахливий крик, сполучений з кулеметним вогнем, виграв бій… У цьому бою сотня виказала справжню бравуру боєву та вартість»
Дослідник воєнної біографії «Гордієнка» Бігун також пише, що правдивість успішності бою також підтверджується відомостями про трофеї. За даними одного звіту, «гордієнківці» під Устинівкою здобули вісім кулеметів, вісім автоматів МП-40, 94 гвинтівки, 17 револьверів, 33 гранати та 6000 набоїв.
«Такий успіх можна пояснити кількома факторами. По-перше, повстанці оборонялися замасковані в лісі, а жандарми наступали з відкритої території. По-друге, вояки УПА вже були загартовані в боях, а проти них ішли переважно курсанти, які, скоріш за все, не мали бойового досвіду.
По-третє, упівці змогли приховано ліквідувати німецьких дозорців, позбавивши основні сили противника будь-якої розвідувальної інформації про себе й змусивши діяти наосліп. По-четверте, використавши ефект раптовості, сотня «Гордієнка» відкрила кинджальний вогонь з усієї наявної зброї, підпустивши ворога на близьку відстань», — пише Бігун.
Загалом впродовж рейду сотня «Гордієнка» самостійно й разом із сотнею «Верещаки» пройшла з боями таким маршрутом: по Рівненщині: c. Користь — по Житомирщині: с. Кам’янка — с. Жолобне — Звягельський міст — с. В’юнки/Майхерівка — с. Шиєцька Буда/Янушевичі — с. Слободище — м. Котельня — ст. Степок — с. Грабівка — передмістя м. Коростишева — шлях Радомишль — Кочерів — с. Вишевичі — с. Устинівка — Бородянський р-н Київської обл. — Коростишівський і Андрушівський р-ни Житомирської, Фастівський р-н Київської обл. — Коростишівські ліси — с. Вишевичі — с. Катеринівка — с. Красилівка.
Кілька років тому про цей бій згадували й на сторінках Малинських новин (номер за 25 липня 2015 р.) Зокрема, переповідали, як до редакції звернувся уродженець села Устинівка – Володимир Панченко. Про переможний бій для підрозділу УПА неподалік села він чув від своєї матері, Євдокії Андріївни Фещенко (1923 р.н.), яка була свідком тих подій.
«Там поле є. «Паліївкою» його досі називають, – розповів далі Володимир. – У 1943 році, у липні, коли цвіла гречка , там бій відбувся – всеньке поле було вистелене тілами поліцаїв у чорних мундирах. Упівці в тому бою наголо розбили поліцаїв з німцями. Йшли вони повз село у напрямку Тарасівки з боку Фортунатівки та Гути-Логанівської десь з-під Потіївки, звідки їх переслідував ворог.
З боку Чопович на перехоплення бандерівців вийшов тамтешній загін поліцаїв. Вдало зманеврувавши, бандерівці спочатку зіштовхнули ворогів лобами, а коли ті розібралися, що й до чого, вдарили зненацька. Вигравши бій, захопили село. Утім, не стали, щоб не наразити місцевих жителів на розправу окупантів та їх посіпак. З українськими піснями пішли хлопці мимо Тарасівки у турчинські ліси…»
До речі, від матері пан Володимир також чув не раз про зустріч з бандерівцями.
«Під час німецької окупації їй часто доводилося тікати до лісу, щоб не бути вивезеною до Німеччини. Одного разу вона зустріла в лісі кількох вершників. Подумала, що то радянські партизани і попросилася в загін, а коли отримала відмову, то спитала, чим може бути корисною в селі. Молодий вершник тоді дав їй пачку листівок і попросив розповсюдити в Устинівці та навколишніх селах. Правда, сказав, якщо не зможе, то нехай поверне ці листівки через день», — пригадує Панченко.
З його слів, вдома мати роздивилася листівки. В них розповідалося про те, «хто такі бандерівці та за що борються». Жінка так і не відважилася на співпрацю з ними й повернула їх вершникові наступного дня. На що той відповів: «Які ж слабкодухі ви ще».
Вже пізніше, у своїх розповідях Євдокія Андріївна описувала вершників абсолютно протилежно до того, як їх презентувала радянська влада. Вона звернула увагу, що хлопці гарно говорять українською «і взагалі поводяться інтелігентно, не те що наші поліцаї»…
По темі: Малинські хроніки:«Я з групою відійшов у Малин, район, де мав зробити собі випадкову базу…»
