Лист у редакцію. Автор Ніна Зайка-Запорожець.
Команда Менакера
Багато малинчан пам’ятають цю чудову людину, Лікаря від Бога. Саме так, з великої букви. Бережуть спогади про нього люди, яким він повернув здоров’я.
Десять років минуло відтоді, як раптово зупинилося серце великого лікаря. Всі знали й поважали його за великий професіоналізм, мудрість.
А мені хочеться згадати його людяність, порядність, доброту — просто хорошу людину.
Для нас, команди Менакера, він був рідним, близьким. Хоча і вимогливим у роботі, «спуску» нікому не давав. Все мало виконуватися точно, швидко, вчасно, але водночас без зайвої метушні. «Спешите медленно!», «Вена — не помойная яма» — ці і десятки інших його висловів стали для нас афоризмами на все життя.
Юрій Львович був для нас учителем. Усьому новому, про що дізнавався сам, учив нас. Після його школи ми сміливо працювали по всьому світові: Ізраїль, Африка, Італія і т.д).
Коли поступав хворий, ми ще до появи чергового лікаря виконували «правило трьох катетерів».
Наш лікар горів на роботі, не тлів: «Светя другим, сгораю сам» — це про нього.
Нелегкою була його життєва дорога. З ранку до ночі переймався роботою, без вихідних і свят. А скільки безсонних ночей проводив біля хворого!
Хворі для нього були понад усе. Сам і перев’язку зробить, і раненько принесе самотньому хворому курячий бульйон: «Це для вас Галя (дружина — ред.) зварила».
Другий татко
Жив Юрій Львович і нашим життям. Знав, я якому класі навчаються наші діти, які у них успіхи, про що мріють, ким хочуть стати. Щиро радів їхніми удачами. Він так гордився, коли мої дочки вступили до університету. Хвалився по всій лікарні, пишався їхніми перемогами.
Хай пробачать мені Регіна і Олександр (діти Юрія Львовича), але я вірю, що в його серці було стільки любові, що вистачило і свої дітям, і нашим. Бо для наших дітей він був значимою людиною з самісінького дитинства.
Моя 5-річна Оксана запитувала: «Мамо, а Менакер — головний лікар?». А коли запитували молодшу, Надійку: «Ким хочеш бути?», чули у відповідь: «Менакейом!». У Яночки, дочки Люди Журавської, запитували: «На кого ти схожа?». «На дядю Юру Менакера!», — відповідала.
Згадую, як везли Яну в операційну, Юрій Львович був поряд, тримав її за руку, заспокоював: «Не бойся, папка здесь, с тобой».
Скільки таких історій може розповісти кожна з нас.
Навіть після смерті він турбується про нас, мов янгол-охоронець. У Яни були великі проблеми зі здоров’ям, гарячка спалювала нутро. Була між життям і смертю. У мареві побачила Юрія Львовича: «Не бойся, все будет хорошо». На ранок температура впала.
Сумний шабат
Пам’ятаю, якось везли жінку в операційну, а вона розповідає: «Що це за чудова людина! Таких мало у світі! Не знаю, як його звати, одне знаю — він працює менакером». Так весело давно не було в нашій операційній.
Скільки людських доль пройшло через його серце. Рятував чужі серця, а своє не зберіг.
Ще в п’ятницю цілий день був у операційній допізна. А в суботу зранку говорить дружині: «Галя, я помираю». Це були його останні слова. Він був лікарем і тому знав, що помирає. Сказав і упав, мов підрізане дерево.
Пішов із життя, а із серця — ні. В неспокійному сьогоденні нам так не вистачає мудрих порад, розрад. Важко без його підтримки, доброго слова і такої теплої посмішки.
Двічі на рік (у день народження і день смерті) ми приходимо з квітами до нього на могилу. Кладемо камінчик — за давнім єврейським звичаєм.
У Фейсбуці у нас є група «Команда Менакера». Вже наші діти розповідають своїм дітям про цю чудову людину, з якою нам випало працювати, бути поруч.
Згадайте і ви його добрим словом. На таких людях тримається земля.
Світлою буде завжди пам’ять про вас, дорогий Юрію Львовичу.