Топоніміка нової громадянської свідомості і старого світу
Із записника журналіста
Коли в наш район прийшла перша звістка про смерть вояка в АТО — Василя Бондаря, приголомшення не могло знайти виходу для полегшення. Здавалося, що хоч пафосні слова прощання над могилою героя мають залікувати опік першою смертю. Найстрашніше було думати: «Аби ж за першим та не було другого…».
Та вони були. Вони гинули нещадно за те, щоб ми тут жили і не боялися. І гинучи, хлопі вже не чули наших пафосних слів і обіцянок. А обіцянки звучали. Наприклад, під час поховання отого — першого, хтось із посадовців на хвилі патріотичного піднесення пообіцяв, що в Чоповичах (а саме там ховали героя) іменем Василя Бондаря назвуть вулицю.
Обіцянка-цяцянка. І обіцяного три роки ждуть. Іменем загиблого захисника так і не назвали одну з вулиць селища.
Тема перейменування обговорювалася в соціальних мережах. Закидалося: «Він не з Чопович, а з Барвінок!» або «Він взагалі родом з Одещини!». Отак повелася громада, яка територіально живе укупі більше тисячі років, і небіжчиків усі везуть ховати на одне для двох населених пунктів — Чопович і Барвінків — кладовище.
Що там Василеві? Він був відданим чоловіком своїй дружині, гарним батьком своїм дітям і вірним сином — Україні. Коли в кінці 2014 року лікував у Києві зламану (на фронті!) ногу, міг не повертатися у зону бойових дій. Та й лікарі не пускали. То він пройшов обстеження не в госпіталі, а в звичайній лікарні, тим перехитрувавши заборону. І повернувся на фронт. Щоб уже скоро ніколи не повернутися додому живим.
Де ж був його дім? Чоповичі? Барвінки? Одещина? Він вже не скаже. Але лишився спогад у дружини — прохання Василя про те, щоб його поховали, раптом що, в поліській землі. Чому? Бо йому дуже припало до душі, як тут, на малій батьківщині його дружини, в поминальні дні виявляють увагу до померлих… Дружина виконала волю Василя.
Однак обіцяної промовцями на похороні вулиці немає. Герой є. А вулиці немає.
***
І якби ж ця історія була винятком. Тоді можна було б опустити очі долу і щось пробелькотіти у своє виправдання. Та історія в новому сюжеті не просто повторюється, а урізноманітнюється колізіями цинізму.
Є таке селище Гранітне. Ні, не те, що на сході. Тут, у мирному 100-кілометровому радіусі сусідства із столицею. Звідси пішов воювати свій — це його мала батьківщина — Олексій Влодарський. Герой, який міг теж після першої ротації більше не йти на війну. А таки пішов, як і Василь Бондар. І загинув.
Громадські активісти ініціювали перейменування однієї із центральних вулиць смт Гранітне на честь Влодарського. На підтримку було зібрано більше 200 підписів мешканців вулиці, де бігав ще малим і ріс-мужнів захисник і яку планувалося перейменувати на його честь. Здавалося б, що ще треба — є підтримка земляків?
Виявилося, не вистачає схвалення селищної ради і селищного голови. Молодий очільник громади (чинний тоді селищний голова пан Курса) мав би сповідувати нові віяння. Щодо декомунізації назв вулиць — у тім числі. Мав би, але не сповідував. Його ідейні пріоритети під впливом старих векторів перебували чомусь під старими лозунгами. Принаймні на фасадній стіні селищної ради висіла донедавна табличка з назвою вулиці… ім. Леніна. А причину такого дбайливого зберігання старої назви селищний голова пояснював увагою до пам’яті старших: буцім, вулиці називали наші батьки і діди, тому з цим треба рахуватися. Історія! Її, буцім, треба шанувати. (Навіть якщо це історія знищення твого народу?).
Ну, навряд чи батьки й діди називали. Хто їхню думку питав 70 чи 50 років тому? Партія сказала і сдєлала. Та і не важливо вже. Важливі сучасні актуальні ідеї та концепції декомунізації топонімів. Є вулиця Чехова, активісти хочуть перейменувати її на Олексія Влодарського. Проте товчеться, як вода у ступі, ситуація з перейменуванням. За цей час знайшлися земляки, які вже відкликали свої підписи із звернення про перейменування на честь героя. Хоча їх одиниці. Але серед них були навіть ветерани АТО, члени їхніх родин, депутати селищної ради. На сесії селищної ради в каденцію колишнього голови питання перейменування «завалили». Така дивна оборона проти героя, який не може навіть поцікавитися. прокоментувати: «Чому, земляки?».
Бо немає волі громади.
Чи потрібне перейменування самому герою? Не знатимемо ніколи. Але ж нам воно точно потрібне! От тільки нам — це кому? Де той список НАС, щоб знати, на кого можна спертися раптом що…
Отже декомунізацію у Гранітному було теж завалено? Чи з-під завалів новий староста таки добуде іскру української пам’яті?
***
Усе непросто.
Може ще зарані ми почали перейменовувати вулиці на честь героїв війни з Росією? Але як можуть бути в наших містах і селах вулиці з назвами часів старої і ворожої нам імперії, якщо вона і вбиває наших синів і батьків? У містах і селах, де трапляються акції вандалізму щодо меморіальних дошок та могильних пам’ятників з іменами героїв і просто наших земляків.
Щодо батьків. Не знаю, що і казати.
В селі Скурати — могила ще одного нашого героя, у якого під час несення служби не витримало серце. Олександр Яхновський. До останнього залишався із своєю частиною в Криму, де служив багато років. Але змушений був обирати — вибрав Україну і захищав її вже там, де міг і був повинен, як професійний військовий.
Пам’ять його вшановується у рідному селі, рідній школі. Проте коли стало питання назвати вулицю його іменем, думка мами стала опріч думки громади. А мама була проти. Закон є закон. З дозволу рідних лише.
То, може, ми таки поспішаємо?
***
Згадався ще гіркий приклад до цієї гіркої теми.
Питанням перейменування доводилося цікавитися частіше, ніж просто членові громади, бо входила до міської топонімічної комісії.
Якось обговорювалося питання перейменування однієї із міських вулиць поблизу школи №4 (раніше вулиця болгарського комуністичного лідера Димитрова), де вчився ще один загиблий на війні з Росією земляк — Олександр Гулькевич. І один із членів комісії (приятель загиблого Є. Купневич) розповів, що під час відпустки вояка вони з Сашком спілкувалися на тему декомунізації топонімів, перейменування вулиць. Сашко не збирався помирати, а тему зачепив так. мимохідь… Вояк тоді сказав, що не хотів би, щоб його іменем називали будь-яку вулицю! Ось так. Бо спостерігав, як ці процеси перейменування викликали некоректні, м’яко кажучи, дискусії.
***
Отак топоніміка стала теж другим фронтом.
У нас лишаються вулиці Суворова і Кутузова, Гагаріна і Терешкової, Ватутіна і Котовського. Але почасти проблематично назвати топонімічні об’єкти іменами Мазепи чи Бандери, Коновальця чи героїв Базару, Гузара чи Шептицького, Олексія Влодарського і Василя Бондаря.
Мабуть, таки треба часу. Адже ментальне роздвоєння триває. Нікому не муляють око старі табличка з комуністичною топонімікою на багатьох адресах мого малого міста і околичних сіл. То є світ, радіус, комфорт, середовище людей, які його свідомо чи несвідомо захищають. Дарма, що самих людей із їхнім старим світом кров’ю, ціною життя захищають герої новітньої війни…
Треба часу? Аби в поспіху не доводилося називати вулиці вже дуже коректними, а насправді — конформістськими найменнями, яких уже теж повно скрізь: Затишна, Садова, Мирна… Це так душевно і так безлико. А мешканці, які пропонують подібні назви, мотивують їх бажанням мати такі топоніми через побоювання: прийдуть назад комуняки чи яка нова пошесть і почнуть на свій лад знову перейменовувати!
То нащо ж пускати назад комуняк і нову пошесть?
***
Поблизу Малина є не менш древнє, ніж моє місто, село Українка. У нього багато цікавих особливостей. І одна та, що в ній ніколи не було вулиці Леніна і пам’ятника Леніну! Такий парадокс. Як вдалося в більшовицьку епоху оминути це клеймо? Загадка.
Однак і у цій же громаді не все так однозначно.
У мене в архівах знайшовся документ — рішення виконкому сільської ради від 27 червня 2014 року (у країні вже проливалася кров захисників, із Українки теж декілька чоловіків боронили нашу землю). Так у тому рішенні «Про перейменування вулиць села» зазначено: «На виконання розпорядження голови ОДА №148 «Про забезпечення виконання Указів Президента України», керуючись п.1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», виконком сільської ради вирішив: «Не проводити перейменування вулиць у с. Українка Українківської сільської ради».
Занавіс.
***
Позаминулого року, беручи інтерв’ю у старожила малого села, яким є колишній Червоний Плугатар, — 90-річної Надії, торкнулася теми перейменування. За совєцької доби село було перейменоване. Хутір Косня став селом Червоний Плугатар.
А знаєте, скільки червоніє тими Плугатарями карта України? Є такі назви в Луганській, Чернігівській, Дніпропетровській та інших областях.
Здавалося б, то колоритне українське хліборобське — Плугатар! Ратай, орій! Вдало совєцькі ідеологи проманіпулювали гарною українською лексемою. Аж так, що баба Надя ображено дорікнула, а односельці підкивували, що їх ніхто не запитав, перейменовуючи Плугатар ретроспективно у Косню.
І це при тому, що сама селянка народилася на хуторі Косня, її батько був там ще вільною людиною. Вона ж сама тяжко працювала на радянську панщину, терпіла трудодні, орала по війні волами вже звільнену землю із найменням Червоний Плугатар, голосисто прославляючи її народною піснею…
Це баба Надя, яка мені ось торік співала ще сильним голосом рідних пісень, втираючи сльозу на чорній від часу щоці. Це наша людина, онук якої, між іншим, воював на цій новій світовій війні за …Червоний Плугатар, вбачається.
Дорікаю? Ні, констатую.
Бо, мабуть, отак руба питання декомунізації ставити перед громадами не варто було. Чи ж насправді закон про декомунізацію врахував людський фактор? Можливо, було механічно перейнято звичку більшовиків-комуністів силовим методом любити свою нову ідею?
А як же варто було запроваджувати декомунізацію?
Мабуть, потрібно викохати нову ментальність, де просто не може бути «за замовчуванням» сіл Крупське чи Жовтневе, вулиць Комінтерну чи Танкістів-кантемирівців, вшанування катів українського народу й ідеологів ворожої держави.
***
Мені пощастило народитися і жити на вулиці імені Корольова. Вона не потребує декомунізації.
Коли йдемо з чоловіком до міста, частіше обираємо шлях своєю вулицею, хоча ближче було б звернути, як ми кажемо, на Пєшкова або Койкого (то, здогадалися, вулиця Горького).
Чи є у мене упереджене ставлення до пролетарського ідола й ідеолога більшовизму? Фіфти-фіфти. Дякую Максиму Горькому за підтримку Коцюбинського. Дякую за «Вассу Желєзнову» і один із улюблених моїх романів «Клим Самгін». Але я, єй-бо, воліла б повернути старий топонім нашого кутка — Задрипанка (якщо вже ніяк не наважиться громада на вулицю Теліги або Сікорського…), хоча б заради того, щоб вшанувати пам’ять свого батька, який народився і бігав босоніж Задрипанкою. Знаєте, тут віками були болота. Тому на вулицях робітничої слободи Задрипанка ще 50 років тому грузли по пузо підводи і невзуті п’яти малинської босоти.
Але зараз ці кілька вулиць старого кутка міцно вросли в одну з центральних вулиць, яка благого часу перейменування перших років незалежності стала вулицею Винниченка (того Винниченка, який з новою українською командою державників не зміг, вибачаймо йому, втримати Вільної України). І мене бентежить не лише, як довго я ходитиму по Пєшкова, а й те, що чимало мешканців вулиці Винниченка увічнили талановитого письменника написанням його прізвища через «і». Ой та ой…
Це, либонь, відомста за те, що письменником він був винятковим, а державником — таким собі? І тому оте «так собі» (і не лише його!) зараз відгукується нам в новітній топоніміці: «і так сойдьот».
Чи ні? Може, я занадто доскіплива? Просто так хочеться замалювати кров’ю загиблих у 20 і 21 століттях синів-визволителів табличку «вул. П. Морозова» на вулиці Стуса чи «вул. Р. Люксембург» на вулиці Лисенка. Тільки хто ж дозволить? Де-декомунізація поки ще пантрує.
Ірина Кримська.
