Роздуми вголос
Для початку винесу свій коментар у фейсбуці до допису Ірини Кримської-Лузанчук, у якому вона висловлює думки щодо Алеї Пам’яті.
Стиснуто там про таке:
«Ну, скажу таке, що багато хто образиться… дозволяю ображатися. от у нашому місті вже дійшли згоди у облаштуванні Алеї Слави наших полеглих Героїв,… але на мою думку, Алею варто відкласти до «після Перемоги»
Повний текст і обговорення у фейсбуці ЗА ПОСИЛАННЯМ. Очевидно, що пані Ірина зреагувала на новину про засідання комісії.
Ось мій коментар до її допису:
«Як на мене, Алея має бути. Але треба прийняти, не на комісіях, а у свідомості, та з іншими поділитися, що поки йде війна:
1. Вона буде малобюджетна
2. Вона буде тимчасова
3. Проєкти «на віки» будемо розглядати після війни
Чи можна не робити Алею зовсім? Та можна, звісно. Але збоку негарно виглядає — у сусідів хата білена, а ми чекаємо. І це не головний і не єдиний аргумент.
А загалом вся ця історія мала б розпочатися скасуванням рішення виконкому, яким передбачено створення чогось подібного у міському парку. Та ще й хрест встановлено з табличкою, яка інформує: “Тут буде…”
Вже нічого там не буде. Хоча величезний хрест і досі дивиться на першу школу, а табличка — інформує
Що може зробити мерія прямо в понеділок і без комісій — вирівняти по шнурочку тимчасові стенди, які вже стоять на площі. Це можна, і треба було б зробити, клацанням двох пальців…»
Певен, якщо дискусію звести до тих трьох пунктів, зробити більш відкритою та оперувати цифрами, такого антагонізму в цій історії спостерігатися не буде.
Тепер поясню, чому повернувся до цієї теми.
«У СУСІДІВ ХАТА БІЛЕНА, А МИ ЧЕКАЄМО»
Всі ми були «За Малинський район», всі ми за те, щоб Малин залишався славним містом, а не селом. То кого ми маємо триматися й на кого дивитися? На Коростень і Бучу, чи на Народичі?
Якщо місто претендує на високий статус, хай навіть адміністративно не зрослося, воно має розвиватися й дивитися у світ як місто з відповідним статусом — хай там що, але має бути відповідний гонор.
Якщо вистромити голову зі свого села та озирнутися, виявиться, що в містах реалізували подібні проєкти: де торік, а де й позаминулого року.
Та навіть у селах Малинської громади є люди, які не дивляться за цим «централізованим» двіжем, а щось роблять власними силами й за власний кошт.
І тут про цифри. Якщо хтось каже «все на фронт», то яку суму ви бачите перед очима? Десятки мільйонів? Я також не знаю… Але думаю, за тисяч п’ятсот можна зробити так, що не буде соромно. Це, для порівняння, приблизно стільки, як пішло на розцяцьковану розмітку на дорогах минулого літа й осені.
ВПАДУ В ДЄТСТВО І СКАЖУ ПРО ГОЛОВНЕ
У дитинстві я вірив, що сересере ого-го-го! Я шанував героїв ВВВ, вірив у Леніна й навіть у те, що бандерівці — то бандити, а високочолі смершівці — то герої. Уміли фільмами проїхатися по дитячих душах.
Чи були тоді шанси вискочити з-під цього пропагандистського преса? Ніяких. Навіть, якщо пізніше з’являлися сумніви, треба було на фейсах творити вигляд віри або відсторонитися.
Так от, шановні, цей, хоч і дуже зношений прес, працює і сьогодні. І працює так потужно — аж до огиди. Чого варте оте «дєнь-пам’яті-пабєди» у 2022 році — відгомін не наших сценаріїв.
А тепер запитайте у себе, а скільки полеглих Героїв має Малинщина від 2014 року? Це близько ста осіб… Хтось чекає «перемоги» з 2014 року! А якщо й теперішня війна надовго?
Так сталося, що я час від часу пропускаю через себе знімки загиблих, читаю, коли й де народився, де служив, де загинув… Це добра пропаганда — це змінює мене, це не дає забувати.
Тому, Алея Пам’яті — це не просто для годиться, а для ПАМ’ЯТІ!
Якщо приводити молодших учнів до такої Алеї з правильним озвученням, то до випускного класу це будуть молоді люди з іншою свідомістю… Якщо хтось із них і буде чвиркати через зуба й пити пиво, то не на місці пам’яті. І от: у скільки гривень оцінити пам’ять і виховання?
ПРО МІСЦЕ РОЗТАШУВАННЯ
Для мене не критично, де буде Алея Пам’яті, але є два важливих маркери. Перше: доступність для організованої групи дітей; і друге: не вмонтоване в радянські наративи. Якщо тимчасово й на період війни, то чому б і не перед адмінбудинком?
Але, як на мене, ідеальне місце — це місце, де був зруйнований військкомат. Бо це символічно. Бо там є простір. Бо це і в центрі, але трохи й збоку. Бо там є церква… Та саме вона й відводить сьогодні очі від цього місця. Але, рано чи пізно, — вона стане українською. При такій умові, чи потрібно було б щось вигадувати?
Роззирніться! Ми затиснуті чужими ідолами…
