Війна не дуже допомогла — «заповіти» тримаються землі, як полин в широкому полі
Від чого більше постраждали українці, від фашистської Німеччини чи від радянського тоталітаризму? Для мене відповідь очевидна — від радянської системи. Вона не лише вбивала, — вона пригнічувала пам’ять, а натомість вкладала букети зі штучних квітів.
Мова далі про постамент, який ви бачите на головному фото…
На днях Малинська міська рада забула хоч словом вшанувати День пам’яті жертв політичних репресій. Натомість 8 травня — День пам’яті та примирення набув гротескно роздутих масштабів, куди втиснули все. Хоч що це за день? День пам’яті жертв Другої світової війни та примирення між країнами-учасниками Другої світової війни. Не більше, не менше…
Про що я й написав у фейсбуці:
«Тест складено успішно. Ми залишаємося постколоніальним народом.
8 травня 2023 року. У фейсбуці міської ради 45 фото про те, як пройшов день «примирення». Але антураж звичний — в цей день треба впихнути ще й «дєнь пабєди» і 9 травня, «ніколи знову» і всяке таке, що не дуже актуальне сьогодні, а то й ” ні к сєлу, ні к городу»…
21 травня 2023 року — День пам’яті жертв політичних репресій… «Тіха как в раю!»
Знаєте, що на фото? Постамент, на якому стояв Лєнін. Якось, вже після того, як пам’ятник було знесено, взялися реанімувати «лєпніну» на постаменті. Мовляв, пам’ять про традиції і трудову славу паперовиків. Але у мене інші асоціації.
Одного з моїх дядьків, ще до війни, за криве слово «забрали в малинську ДОПРу». По тому і все — не чули й не бачили. Де він? Може, згинув безіменним на паперовій фабриці, притиснутний лапою «вождя»? А може, безіменно згинув у гранкар’єрі? Хто зна…»
Цей постамент не був «во главє угла», але далі розмова пішла про нього. Все зводилося до того, що я не оцінив зусилля громадських активістів, які його реставрували та відновили.
Почитати можна ТУТ https://cutt.ly/fwqIo1NL
— А чи треба було? — запитую.
— Треба! — кажуть.
Треба так треба. Тому я запитав у фейсбуці в осіб наділеними повноваженнями.
«Кого чекає Почекун Малинський?
Пане голово Олександр Ситайло та Микола Поліновський, як керівник КП та головний націоналіст міста. Що робить оте одоробло на вулиці Неманихіна, яке було підставкою Леніна?
Вже минуло повних дев’ять років, як там оселився Почекун Малинський.
Я б і не турбував вас заради таких дрібниць, але мені зробили зауваження, що я не лєстно відгукуюся про сєй артоб’єкт. Кажуть, що ледь не полювання на пам’ятники оголосив.
Та, скажу відверто, нічого такого я не голосив, а лише проілюстрував свої роздуми про сутність людську.
Але оскільки розмова вже повелася, то підкажіть, який статус має та пам’ятка, хто її обслуговує та які сенси та ідеї увіковічує. Бо знання — сила. Ця сила може вберегти інших від огульних зазіхань на послід вождя.
А ще, скажу по секрету, Почекун розпилює у повітрі пух, схожий на кульбабу. Коли такий пушок почеше в носі, то людина забуває хто вона й де… Тому його треба раз на тиждень кропити дустом».
Пани начальство мені, звісно, не відповіли, але попередня дискусія продовжилася і тут. Мовляв, це пам’ять і «це передусім артефакт, історична пам’ятка майже столітньої давнини, на якій відображено технологію виробництва паперу та ще й з прізвищами людей. Для історії міста — це суттєво».
Почитати можна ТУТ https://cutt.ly/twqIpj7y
Серед іншого згадали й табличку з прізвищами, мовляв, вона варта того, щоб її зберегти…
Перейматися історіє — це, першочергово, ідентифікувати людей вписаних туди, а тоді вже перейматися утриманням та давниною…
От, наприклад, Шальберов В.Г. — Шалбёров Владимир Григорьевич, директор; Едельштейн С. — Соня, розбірник шмаття; Єнько Я. — Яков Іванович, рольщик: Ковшиловський — Арон Мошкович, слюсар… Не ідентифікував Феська і Гладких. Задорожній під питанням — багато їх було.
І тут просте запитання: де й що про це написали радєтєлі? Де розгорнута історія про цих людей? (риторичне)
Але тут підійду до головного — до іншої таблички, яка перекреслює весь плач за «артефактами».
То що це, мотлох, чи історичний артефакт? 25 вересня 1932 року — Леніну в пам’ять. У вересні 1932 року лютує голодомор…
Не «миритися» сьогодні треба за методичками святкування (саме так — святкування) Дня Пабєди, а згадувати безневинно вбитих, скалічених, пригнічених у часи Червоного терору й голоду 1920-х років, голодомору-геноциду 1932-33 рр., тактики «випаленої землі» не завжди геройських партизанів, штучного голоду 1946-47рр… Та й жертв звичайного колгоспного рабства.
