Коли випадково почула про передчасну смерть колишнього колеги Віталія Гнатковського, не повірила, хоча й не мала підстав не вірити людині, яка подзвонила…
Чому не повірила? Бо думала, що Віталій живучий і витривалий. І як часто ми, буває, помиляємося через такі стереотипи на основі зовнішніх даних.
На початку 2000-х, вперше прийшовши працювати на наше ТБ «Полісся», запам’ятала Віталія кілька разів повтореним проханням, коли я його й іншого колегу, Віктора Ковальчука, назвала однаково — Вітя. Віталій підкреслив: «Я — Віталій».
Пізніше ще й виправляв неправильне вживання його прізвища: «Треба казати Гнатковський, а не Гнатківський».
…Виходи та виїзди на репортажі з Гнатковським були колоритні вже хоча б тим, що він зі свого росту з плеча міг знімати вдалі ракурси, не сходячи з місця, не стаючи на узвишшя. Знімаємо, бувало, якийсь людний момент, він над натовпом — як Гулівер. Отакий велетень, що знав свою справу, та і любив, упевнена.
А ще він мене навчив під час зйомок чи записів дотримуватися елементарної поваги до інших колег, що знімають чи фотографують: не бігати з камерою чи фотоапаратом перед іншими операторами, улучати момент для вдалого кадру так, щоб у інших цей момент не був зіпсованим.
Любив жартувати, згадувати юність у Чоповичах і молодість у Малині. Із розповідей було видно, що він радів елементарним речам. Так, Віталій не витав у високих матеріях, але в працьовитості й виробничій дисциплінованості йому рівних не було. Такого можна було ставити на технічний контроль літаків.
Ось зараз виринає із пам’яті, як він розповідає чергову байку, аж прицмокує, а тим часом протирає ювелірно вразливу голівку «відіка» (бо то ще було аналогове телебачення).
Починаючи зі звичайного телемайстра, Віталій самотужки навчився багатьом речам, пов’язаним з телевізією та операторською роботою, знався на кабельній мережі, відео-монтажі тощо. Універсал.
Багато епізодів можна згадувати. Ось, наприклад, як ми удвох працювали у польових умовах. Один фермер, який потерпав від паводків, що знищили його урожай — Ірша затопила картоплю і зернові місцями на метр у глибину, попросив нас зробити матеріал. Я готувала для «Соборної площі». А Віталій знімав для «Полісся».
Ми мусили вилізти на тракторця, який аж перехнябився через людський вантаж і був недоречно смішним проти габаритів Віталія. Отак ми рушили. Спочатку колеса трактора зайшли у воду до половини, потім повністю. Зрештою, Віталій, який завжди аж трусився за збереженням камери, мав би перебувати у стресові. Адже якщо раптом кузов перехилиться ще на якийсь градус, ми з трактора полетимо у воду. Я з фотоапаратом, а Віталій — з камерою. Зрештою пересіли у човен, бо трактор не міг їхати по глибині.
Однак тоді мій колега зберіг дивний спокій і навіть жартував.
Ми благополучно вибралися із тієї пригоди. Був і ТБ-матеріал, і стаття в газеті. Хоча то нічим не допомогло фермерові…
Проте тоді я зрозуміла, що в екстремальних умовах на Віталія можна розраховувати. В особливих умовах він не так доскіпувався і тривожився, мабуть, вмикався інший Віталій, для якого вже важливішими були речі нематеріальні… навіть якби камеру залило паводком…
Тепер не зустріну цього колоритного чоповця з єврейськими коренями, з камерою на плечі і якоюсь дитинячою манерою похвалитися чи то новою іномаркою (яку доглядав, як людину), чи народженням онучки (а онуками він безмежно тішився!)… Не скаже вже: «А я читаю-читаю твої пости в інтернеті!…».
Тепер ось цей пост ти, Віталію, не прочитаєш ні в інтернеті, ні в газеті.
І, о так! Любив, коли його знімали під час роботи. Не важко кілька разів клацнути фотоапаратом, аби у нього було зо три кадри з чергового репортажу, де персонаж — він, а не інші…
Спочивай, друже. Царство тобі Небесне.
З повагою Ірина Лузанчук.
