Автор Раїса Недашківська
«Ми перейшли від політики обмеження куркуля як класу до його ліквідації», заявив Сталін. Почалося розкуркулення заможних родин.
На початку 1920-х років у селі та навколишніх хуторах, в основному, проживала велика родина Гурських, діти та онуки Боніфація, Віцента і Константа. В матеріалах архіву збереглася відомість Рутв’янської сільської ради, складена в 1923 році, підписана головою сільради Тушинським про те, скільки голів худоби мали наші пращури на той час: 12 сімей Гурських мали 12 коней, 22 корови, 17 овець. Можливо, не вся худоба порахована, бо в довідці, що була у справі репресованого Гурського Степана 1937 року, вказано, що лише у його батька Станіслава — 6 коней і 8 корів.
Як же було віддавати в той спільний котел землю, з якою вони пов’язували свої віковічні надії, як зводити туди худобу, звозити реманент, на який віддали стільки праці і здоров’я?
Сільські активісти заходили на кожне подвір’я і забирали все до крихти: зерно, крупи, картоплю, овочі. Не залишали людям ні склянки пшона чи борошна. Так не знищували моїх земляків навіть татаро-монголи, як свої вірні ленінці, з такою люттю, як свої більшовики.
Крім того, ледарі і п’яниці «повиповзали», щоб поживитися чужим надбанням.
З розповіді Ольги Троценко-Гурської: «Як прийшли активісти розкуркулювати матір Мар’яну Левківну Гурську, то позбігалася звідусіль біднота-п’яниці і тягли собі все, що бачили».
Із звітів НКВС стало відомо, що в тодішньому Базарському районі в 1930 році було розкуркулено і вислано за межі району 100 осіб, за межі України — 12. Та насправді було не так. Свавілля й напругу чинили органи місцевої влади, «перегинаючи палицю». За документами ДАЖО, в протоколах Коростенського НКВС по Рутв’янській сільській раді в селі Свиридівка підлягали розкуркулюванню сім’ї Петра Віцентовича і Петра Константовича Гурських без виселення за межі України. Та місцеві активісти вислали вісім чоловік їхніх сімей до Сибіру разом з малолітніми дітьми, які також вважалися куркулями.
У Петра Віцентовича більшовики забрали добротний будинок, худобу і все нажите майно. В Сибіру він помер, там виросли його діти і онуки та роз’їхалися хто-куди, і лише дружина Анєлька повернулася у рідне село Свиридівку в 1949 році і доживала останні дні у невеличкому будиночку своєї сестри Антоніни. Розповідала, що повертатися із заслання боялася навіть у післявоєнні роки.
Пригадую розповідь доньки Петра Віцентовича Антоніни Гльоза-Гурської: «Нас везли до Сибіру у товарняках. По дорозі червоні активісти, котрі нас супроводжували, по декілька разів роздягали і обшукували, чи не веземо щось цінне з золота. Терпіли постійне приниження та брутальні образи».
Петра Константовича вислали у Сибір, забрали більшу частину будинку, одну невеличку кімнату лишили для хворої дружини. Після повернення на батьківщину розповідав, що чудом вдалося вижити. Працював на будівництві доріг і ходив по людських кістках, бо люди просто на ходу падали від безсилля, голоду та тяжкої праці.
Місцева влада розкуркулила й багатьох тих, кого не було в списках, щоб не відправили в заслання до Сибіру. Мій прадід Станіслав Віцентович Гурський одружив усіх синів та розділив між ними всю землю. На хутір «Курган» з села Рудня Калинівська приїхали Броніслава Гльоза-Гурська і вийшла заміж за двоюрідного брата Олександра. Її батька Григорія (Грицака) Гльозу вислали на Соловки за те, що мав власний млин. Невдовзі він там помер.
До Сибіру сім’ю Станіслава не вислали, але розкуркулили, забравши все нажите майно — 60 гектарів землі, 8 корів, 6 коней, залишивши їх з дружиною Михайлиною бідняками.
Щоб не розкуркулили, Мар’яна Гурська оженила сина Степана ще у вісімнадцять років, виділивши йому частину землі та побудувавши невеличкий будиночок. Але цей шлюб був нетривалий. Після служби в армії він назавжди залишився на Донеччині.
Розкуркулювання, непомірні хлібозаготівлі привели до страшної трагедії голодомору.
Уперше про голод я дізналася в дитинстві з розповідей своєї бабусі Ольги, про те, як померли від голодної смерті в 1933 році її свекор Станіслав та свекруха Михаліна Гурські, мій прадід та прабабуся. Поховали їх, римо-католиків, вже без розбору, не на вишівському католицькому кладовищі, а на нововідведеному в Свиридівці, і всіх разом — католиків і православних. Хоч по латинському обряду на могилах католиків кладуть лише квіти, та з тих страшних часів стали класти хліб, печиво, цукерки.
Коли Станіслав і Михаліна пухли від голоду, їхній син Іван, мій дідусь, відбував покарання за те, що загинув колгоспний кінь, а він був конюхом. Прийшовши з тюрми, застав матір ще живою, вона була вся опухла від білкового голоду. Мав із собою буханець хліба, різав скибочку, щоб врятувати, та не врятував.
Цього страшного року від голоду померли: Олександр Сафронович Гурський і вся його сім’я, родина Іллі Шкандевича (Станкевича), Володимир Іванович, Степан Іванович Гурські, Олександр Константович Гурський та багато маленьких дітей з нашого роду та родини Доминських.
Помирали в бідності від голоду колишні дворяни, міщани, власники земель та лісів. За спогадами очевидців, мученицька голодна смерть косила цілі родини. Істинних причин смерті тридцять третього року в справах сільської ради активісти не вказували, а просто писали — причина смерті не відома. Багато померлих в роки голодомору взагалі відсутні у списках.
