Зірки упали, документи лишилися

Минулого року гості із Галичини і Гуцульщини, гуляючи нашим міським парком, обурилися в розмові зі мною: «Як можна лишати оці п’ятикутні зірки на монументах, оці погруддя із зірками?..».

М’яко кажучи, подібний коментар видався мені некоректним.

Бувала і я на заході батьківщини. Що робити з могилами москалів на Личаківському? Тих москалів, які були першими, хто у Львові відбирав квартири у містян, а заразом і їхні лашки, одягаючи потім пеньюари як вечірні сукні до театру… Або: із крамниць у 1939 році зникли мила та парфуми, крам та делікатеси — більшовики їх відправляли ящиками своїм родинам на схід… (із розповідей львів’ян мені особисто). Ті злодії стали львів’янами. У тих москалів діти лишилися у Львові, інших містах західної України — на проживанні, на посаді, на чужих незрозумілих традиціях і побуті. Все так неоднозначно.

Для мене особисто «червона зірка» — символ часу, в який не хочу повертатися. Але коли та зірка вже на могилі? Це дещо інше. Тут працює дразлива етика. Не варто уподібнюватися до більшовиків, які зривали з храмів бані з хрестами, для прикладу.

Є баланс. Є некривавий нерадикальний рух до правди, до утвердження наших, українських цінностей, національної твердині.

Скажімо, м’яко і коректно минула зміна напису на меморіалові Малинському підпіллю. Вже не ріже око «комсомольсько-партійне», хоча саме таким воно і було. А нині акцент зроблено просто на героях — учасниках опору, підпілля, партизанського руху. Бо це і є зерно істини.

Отже, чи буде в майбутньому Алея Слави, Курган, бетонний пофарбований «сріблом» солдат-переможець на перехресті паркових алей й інші пам’ятки про Другу світову у нашому місті? Чи лишаться зірки на пам’ятниках малих і великих?

Візьмімо, наприклад, Олександра Тарасюка, нашого героїчного малинця, повного кавалера ордена Слави. Це був мужній і безстрашний чоловік — із тих, хто захищатиме рідну землю у всі часи. Як видерти «червонозіркове» із його біографії? Хіба що разом із пам’яттю про нього. А ми маємо на це право? Адже його подвиг перебуває вище над політикою.

Будьмо терплячими і поступовими. Історія — ментальна територія із ілюстраціями і документами, які мають нести правду. Тому пам’ятники і символи мають набути статусу історичного документа. А в документі міститься правда, якою б гіркою не була.

Пристрасне і войовниче неприйняття зірок та інших ще недодекомунізованих ознак минулої епохи у візуальних об’єктах проявляється з величезною, часом нездоровою, силою, підігрітою емоціями та іноді поверховою упередженістю.

Натомість варто перемикнути увагу на «зірки» та недодекомунізовані речі в головах і серцях. Бо коли хтось дорікає зіркою на монументі, інший спокійно «крутить» (досі!!!) «Владімірскій централ». Запитайте себе, які справжні цінності у голові і серці?

Сучасні «ленінці» серед нас

Пам’ятники на вшанування героїв та жертв Другої світової мають лишатися в нашому міському чи сільському середовищі, в ландшафтах і архітектурно-скульптурних об’єктах, комплексах. Виховання патріотизму не буде ефективним лише у категоричному прояві «знести» все, що поставили комуністи. Тоді варто відмовитися і від батьків і дідів, які приносили користь своєю діяльністю для кожного з нас, а творили це в контексті більшовицької планової економіки і п’ятирічки?

Де проходить ця невидима межа: от до цієї точки декомунізуємо, а далі — дозволимо лишити. Хто і як має це вирішувати?

Так, є закон, керуючись яким, мали б давно перейменувати вулиці, названі на честь катів нашого народу. Тут цю гарячу лінію бачить кожен і неозброєним оком. Проте досі у місті лишаються топонімічні об’єкти з антиукраїнськими назвами… Чому?

Закономірною, погодьтеся, була відмова від ідолів-лєніних повсюдно в Україні, й Малині зокрема. Проте не видереш зірочку з «маленьким Лєніним» зі світлин у своєму альбомові. Чи не краще знайти оптимальну форму розповісти про час тієї світлини своїй дитині чи онукові? Бо це було. Артефакти із нашого особистого «було» мають стати м’яким інструментом декомунізації, яку влада вже стільки років після Революції Гідності ніяк не може довести до пуття, більше заговорює і зволікає.

Розповідайте один одному правду. Шукайте засоби єднання, а не ворожнечі.

В один час живуть ті, хто вертав правду про Базар і встановлював там пам’ятник жертвам більшовиків і Котовського, і ті, хто перешкоджав сподвижникам ту правду повертати. Що тут вдіяти? Популяризувати діяльність перших з коментарем про других чи йти на других із вилами? Час і правда дають свій осуд, всі ж бо знають.

Зірки уже попадали. Справді, більшовицькі зірки вже повержені. А ті, що на могилах, меморіалах, у граніті — це документ. На мою думку.

Хтось скаже: то Ленін-скульптура був теж документом! Ні. То інше.

По-перше, він був великою фальсифікацією і містифікацією, такий собі Остап Бендер геополітичного й епохального авантюризму. По-друге, його скульптурні зображення мали на меті «сторожувати» режим і кріпити поклоніння ідолові. Ленін і комунізм були релігією. Тому пам’ятники колишньому вождеві можуть бути документом хіба на окремій локації, в музейній резервації чи арт-зоні. Ми нікого не образимо, знісши скульптури-вожді. Бо це були великі страшні іграшки.

А герої і жертви війни, голодомору, репресії, трагедій різних періодів, укарбовані у камінь чи бронзу, в якому б часі вони не з’явилися в міському ландшафті, — не іграшки. Це можливість прочитати подвиг і горе, що трапилися з нашою землею і народом.

І в учителів, письменників, журналістів, митців, істориків і краєзнавців — непочатий край роботи! Укласти такі коментарі і тлумачення артефактів із п’ятикутними зірками, які робитимуть акцент на благородній людині, як джерелі подвигу задля блага інших, і на слабкій людині, як жертві війни й ідеологів тієї зірки.

Меморіал “Героям Малинського Підпілля”

…Якогось дня об’єктив мого фотоапарата ухопив кадр: хтось застромив хризантеми у руки скульптурі меморіалу, присвяченого Малинському підпіллю. Мислила: це блюзнірство, наївний порив, вдячний посил нащадка, креативне зухвальство чи підліткове хуліганство? Чи буквальне сприйняття: подарувати квіти тому, кому хочеш дійсно подарувати? Можна думати всяко. Проте особисто для мене такий жест ретранслює перебування усіх нас у дискурсі «Війна і ми», «Історія і ми» тощо. Нам не заховатися від себе і своєї присутності у цей час і в цьому місті, де є пам’ять, пам’ятники і живі люди. І тільки від нас залежить, які пам’ятники наші нащадки зведуть на нашу честь, які наші чини будуть ними задокументовані задля збереження так, щоб їх не довелося повергати чи декомунізовувати.

Ірина Кримська. Фото автора.

Ірина Кримська
Ірина Кримськаhttps://www.facebook.com/groups/395803108449392
Головний редактор газети «Форпост». Адреса редакції: м. Малин, вул., Грушевського, 11. Телефон: 063 842-42-36

Пов'язані статті

- Реклама -spot_img

Останні новини