«Є ще на світі люди, які цікавляться такими дурницями як мистецтво…»

Уродженець Малина Володимир Вайсблат — визначний діяч української та єврейської культур

Позаминулого числа з подачі Ольги Гури тижневик згадав про Володимира Вайсблата, річниця від дня народження якого минула 5 грудня. Один читач у розмові зауважив: «Ніхто нічого про Вайсблата не знає, хоч він із Малина».

Поділяємо думку читача, але слово «ніхто» замінімо на «переважна більшість». Отож ми вирішили трішки надолужити у поінформованості щодо Володимира Вайсблата.

Так склалося, що свою історію ми почали повноцінно вивчати та осмислювати лише в роки Незалежності. У Радянський час багато імен було під забороною. Серед них й уродженець Малинщини Володимир Вайсблат (псевдоніми Олександр Гер, Володимир Білолістов) — видавець, художній оформлювач, науковець, публіцист, драматург, викладач. Він прожив не надто довге життя. Однак устиг зробити свій внесок у розвиток української культури.

 Народився Володимир 5 грудня 1882 року у сім’ї, без перебільшення, визначній. Його батьком був Головним рабином Києва а-рав а-Гаон Н.-Я. Вайсблат. Молодшим братом Володимира був Йосип Вайсблат, живописець, графік і скульптор. Його сестра — дружина українського перекладача Євгена Дроб’язка.

Сам же Володимир Вайсблат — батько українсько-російського фізика Олександра Вайсблата та дід мистецтвознавця та видавця Артура Рудзицького.

Навчався Володимир спочатку в Малині. Коли ж йому виповнилося 11, він здійснив сміливий вчинок: самостійно, без будь-якого супроводу, поїхав до Києва. На життя заробляв уроками німецької мови та роботою в друкарні. Саме тут він познайомився з професією книгодрукаря і здобув свій перший досвід у цій сфері.

Закінчивши восьмирічну гімназію у Києві, юний Володимир вирішив переїхати до Німеччини, де 1906 року закінчив Гейдельберзький університет. Після цього оселяється у Санкт-Петербурзі. Тут він почав друкувати свої перші статті з історії книги та мистецтвознавства в журналах «Русский Библиофил», «Аполлон». Також друкувався і в київських журналах В. Кульженка: «Искусство в Южной России», «Искусство и печатное дело».

***

Спробував себе й у якості драматурга, написавши п’єсу «До сонця», яка була опублікована 1908 року і поставлена театром «Солонцов» у Києві. Спільно з Олександром Адашевим уклав «Театральну хрестоматію» (псевдонім Олександр Гер), яка була видана 1913 року з передмовою Костянтина Станіславського.

Займався укладанням популярних у Росії збірників «Чтец-декламатор» під псевдонімом Володимир Білолістов.

Зацікавлення театром не було випадковим, бо ще в студентські роки захоплювався театральною справою. Навчаючись у Німеччині, знайомиться з театральним актором і режисером Максом Рейнхардтом та відомим художником і сценографом німецького музичного театру Емілем Преторіусом. Про нього він написав популярну статтю, яка була надрукована в журналі «Искусство и печатное дело».

Наш земляк дружив із Шолом-Алейхемом, Максимом Горьким, Олександром Бенуа. Збереглися листи Шолом-Алейхема до Володимира Вайсблата. У них він висловлює свою повагу до Вайсблата як до небайдужого до єврейської культури. В одному з листів він пише: «Шановний пане Вайсблат! Ваш лист порадував мене. Є ще на світі люди, які цікавляться такими дурницями як мистецтво, література, тим більше єврейське мистецтво і література, особливо на «жаргоні». Я гадав, що в нашому місті Єгупці знають лише про цукор, акції, банки, банкротів, кукиші, їздити в Марієнбад, жити в Бойбрику, грати в преферанс, екарто або в тертл-мертл! Я завжди думав, що для моїх біржових колег «Шолом-Алейхем» повинен бути вихреснем у сімї».

***

Перша світова війна застала Володимира у Ляйпцигу, де він був комісаром Російського відділу на Міжнародній виставці друку і графіки. У зв’язку з початком війни, разом з іншими громадянами Росії був депортований до Данії. До Росії повернувся лише 1917 року.

Цей рік був переломним для Російської імперії. Лютнева революція, яка позбавила Росію від самодержавства, активізувала громадське життя на всіх теренах імперії. Не оминули ці зміни й Україну. 4 березня створюється Центральна Рада, відкриваються перші українські школи та гімназії, активізується видання українських книг та періодики.

Не був осторонь українського піднесення і Володимир Вайсблат. Він фактично стояв у витоків новітнього українського книговидавництва. Був одним із засновників Держвидаву в Україні. Незважаючи на Громадянську війну, часту зміну влади та тяжке економічне становище, він видавав твори Михайла Грушевського, Катерини Грушевської, Сергія Маслова, Миколи Зерова, Сергія Єфремова, Андрія Ніковського, Петра Курінного та інших. Був власником київського видавництва «Лефтер». У 1918-1920 роках — художній редактор майже всіх книжок, які видавалися в Києві.

***

На часи Розстріляного відродження припадає нова сторінка у діяльності Вайсблата. 1923 року він стає членом Комісії з видавання пам’яток новітнього українського письменства ВУАН. Бере участь у виданні Повного зібрання творів Т. Шевченка. В 1921-1924 роках є художнім редактором і автором «Шевченківських збірників». У 1931-1933-му — фактичний редактор «Кобзаря» Тараса Шевченка з ілюстраціями Василя Седляра. У 1932-1933 роках був художнім редактором збірника «Український революційний плакат». Він — один із засновників виставки Тараса Шевченка в 1920-му, Миколи Гоголя, Григорія Нарбута та музею Тараса Шевченка в Києві.

У ці роки він проявляє себе й на ниві перекладацтва. Разом із Миколою Зеровим перекладає «Народні оповідання» класика нової єврейської літератури Іцхака Лейбуша Переца (видано 1920, 1921). Про роботу над перекладом у своїх спогадах «Життя, огранене в сонет» згадує дружина Миколи Зерова Софія: «…Частим гостем у нас був Володимир Наумович Вайсблат (псевдонім його — Олександр Гер). Проста у спілкуванні, мила людина, з якою цікаво було поговорити. Разом із Зеровим вони перекладали оповідання Переца. Микола Костянтинович єврейської мови не знав, і вони працювали так: Володимир Наумович перекладав з єврейської на російську, а Микола Костянтинович — тут же з російської на українську…».

***

Не полишає дописувати до різних видань, зокрема і до журналу «Бібліографічні вісті». А з 1925 року розпочинається його викладацька робота у Київському художньому інституті на поліграфічному факультеті, а також в Українському науковому інституті книгознавства (УНІК). З 1931-го — професор.

Спогади подає і класик українського художнього перекладу, в’язень сталінських таборів Григорій Кочур: «У 1920 році вийшла в світ книжка з такою назвою: «Народні оповідання» І.-Л. Переца в перекладі М. Зерова і Ол. Гера. Хто такий Микола Зеров, я тоді вже знав добре, а про Ол. Гера не знав нічого. Поступово, крок за кроком, почав дізнаватися і про нього. Дізнався, що Ол. Гер — псевдонім, а справжне його ім’я — Володимир Наумович Вайсблат. Дізнався, що вчився він у Німеччині, вивчав книгознавство та видавничу справу. Що тепер він працює у видавництві Всеукраїнської академії наук. Зустрів його ім’я в «Шевченківському збірнику» 1924 року, де у вихідних даних стояло: «Художня редакція Ол. Гера», у збірнику вміщені коротенькі примітки про художників, чиї малюнки були в збірнику. Наступний етап: серед моїх друзів було подружжя Дроб’язків — Євген Антонович і Лія Наумівна. Виявилось, що вона — сестра Володимира Наумовича, з нею ми й пішли до нього. Мене тоді цікавила творчість Рільке. У Володимира Наумовича я знайшов монографію Рільке про Родена, яку він охоче мені подарував. Але несподівано натрапив я ще й на другий том монументального видання «Українські народні думи» Катерини Грушевської. Перший том у мене був, другий наказано було знищити, як націоналістичний. Збереглися кілька примірників — один належить мені — завдяки Володимиру Наумовичу. Дізнався я й про дружні стосунки, що єднали Олександра Гера з акад. Сергієм Єфремовим, Андрієм Ніковським та іншими визначними діячами української культури. Знайомство з Олександром Гером належить до найсвітліших моїх згадок».

***

Після ренесансних 20-х приходять криваві 30-ті роки сталінського терору. Разом із знищенням українського селянства під час колективізації та голодомору відбуваються і репресії щодо української інтелектуальної еліти. Процес СВУ (Спілки визволення України); репресії, пов’язані із вбивством Сергія Кірова 1934 року; терор 1937-1938 років; розстріл 1111 чоловік, у тому числі і представників української інтелігенції, в урочищі Сандормох.

Чорні хмари нависли і над Володимиром Вайсблатом. Наприкінці 1933 року він був заарештований, а 1934-го його позбавлено викладацької роботи. Однак доля виявилася милосердною. У 1935-1937 роках разом із літературознавцем Сергієм Масловим він працював у відділі рідкісних та рукописних книг бібліотеки АН УРСР. Пізніше — в Медвидаві УРСР, де видавав книги відомих українських учених-медиків.

З початком Другої світової війни разом з сім’єю евакуювався до Середньої Азії. 1943 року повернувся до Києва, де і помер 62-річним 8 січня 1945-го.

***

У Радянський час про Володимира Вайсблата майже не згадувалося. Лише із здобуттям Україною незалежності починається дослідження діяльності нашого земляка. Видавництва «Дух і літера» та «Оранта» у 2009 та 2011 роках випустили перевидання «Кобзаря» за художньою редакцією Володимира Вайсблата. Однак діяльність Володимира Йосиповича Вайсблата вивчена недостатньо, а зацікавлення нею не виходить за межі невеликого кола інтелектуалів та дослідників.

Підготував Володимир Петренко

Володимир Петренко
Володимир Петренко
Журналіст газети «ФОРПОСТ»

Пов'язані статті

- Реклама -spot_img

Останні новини