Архів болю
Таки настане день, коли у Малині на фасаді ліцею відкриють меморіальну дошку пам’яті військового, який тут вчився, малинця, який у дитячі та юні роки заснував своїми стежками рідне місто і його околиці, а тепер жовто-блакитний стяг осяває пам’ять про нього на цвинтарі в Городищах…
Він був військовим, який не повернувся живим.
Я, Сергій Огороднік, солдат, номер обслуги…
Сергій Огороднік народився 14 серпня 1985 року і виріс у родині, побут і праця якої базувалися на звичних для поліщуків цінностях і традиціях: допомога батькам, ведення домашнього господарства (город, свійські тварини), збирання грибів, ягід, риболовля, сумлінна праця на зарплату і така ж сумлінна — задля блага родини, де незаперечним авторитетом виступали діди й батьки. Тобто перед нами — типовий працьовитий нащадок древлян, надійний роботящий молодий чоловік.
Проте Сергія не можна назвати типовим гречкосієм.
Він був насамперед воїном. Бо у тяжкий для народу час обрав військову службу і відстоювання інтересів держави й рідної землі на передовій — в АТО на сході України. Незаперечно, глибоко у генах жив войовничий дух древлянина, який мав мужність постати проти ворога у скрутні часи.
Дитинство Сергія Огородніка було звичайним і типовим. Учився у Малинській міській школі-ліцеї. Найліпшим другом і в дитинстві, і у молодості була для Сергія його сестра Світлана, з якою мав незначну різницю у віці. Не міг поскаржитися хлопець і на відсутність суто чоловічого товариства — мав друзів, залюбки проводив дозвілля у їхньому колі, на рибалці, у походах до лісу, на футболі тощо.
Служив у війську. Строкову службу пройшов на півдні країни з 30 жовтня 2003 по 16 травня 2005 року.
Шукав себе в різних професіях. Брався за будь-яку роботу. Записи у трудовій розповідають про його робітничу біографію: 2005 — Сергій працює на заводі дитячого харчування «Салюс», у 2006-2007 роках — у ТОВ «Ярослав-авто», з 2007 по 2009 — у ТОВ «Діавест-Інвест», у 2011 — на Малинському дослідно-експериментальному заводі.
Можна сміливо стверджувати, що молодий чоловік, маючи вже чималий досвід, ще однак перебував у пошуку свого місця у житті. Відсутність стабільного заробітку у важкий для країни та її економіки час й гіднооплачуваної для нього роботи, можливо, були причиною зволікання Сергія у влаштуванні власної родини. Не позбавлений жіночої уваги, він, проте, так і не встиг одружитися і народити дітей.
У статусі солдата пішов захищати Україну від ворога у першій хвилі мобілізації. Пройшовши підготовку, потрапив в АТО у середині травня 2014 року (рівно через 9 років після демобілізації зі строкової служби в юності).
Через складні випробування пройшов із побратимами, вибирався із оточення, перебуваючи в АТО на Донеччині та Луганщині у період з 1 серпня по 9 вересня 2014 року. Отримав поранення, лікувався у шпиталі і мав право не повертатися на передову.
Проте після перерви, заповненої пошуками роботи та переосмисленням набутого в АТО досвіду, Сергій Огороднік радикально міняє свій професійний вектор. Він остаточно обирає шлях військового, підписує контракт і повертається в АТО.
Отже наступний період його перебування на війні з російським агресором датується початком — 22 червня 2016 року і завершенням — 28 лютого 2017.
Наступні сторінка контрактної служби, а насправді — участі в бойових діях, записана в особовій справі у комісаріаті наступним чином: з 24 квітня по 20 липня 2018 року.
За скупими відомостями про солдата ховається інформація про тривожні будні вояків у дні відносного затишшя і про буремні й гарячі події на фронті, де фактично безперервно тривав обстріл, гинули побратими від куль снайперів, обстрілів чи від вибухів мін і снарядів.
Ще на початку свого перебування на Донбасі, охопленому полум’ям війни, Сергій із побратимами, шукаючи виходу з оточення, тривалий час добирався околицями до своїх військ. У цей період хлопці не мали зв’язку зі своєю частиною і, тим паче, з рідними у Малині. (Але ні ця історія, ні все інше пережите молодий чоловік не обирав темою розмов з рідними чи друзями, у відповідях про війну був лаконічним і скупим, аби не тривожити зайвий раз тих, заради кого, власне, пішов на війну з окупантом).
Вибравшись на неокуповану територію, Сергій потребував госпіталізації, лікування.
Того ж року воїна було нагороджено орденом за мужність ІІІ-го ступеню (Указ Президента України №619/2014).
На початку останньої декади липня 2018 року чимало інформаційних джерел у мережі, електронні та друковані ЗМІ повідомили гірку звістку про загибель на сході нашого молодого земляка. У повідомленнях йшлося про смерть Сергія Огородніка у ніч з 19 на 20 липня. А вже 22 липня хлопця поховали у рідному місті, на старому цвинтарі на території древнього Городища — з усіма почестями, які традиційно супроводжують прощання із Воїном, захисником Батьківщини.
До закінчення терміну перебування на війні (в ООС — вже на той час) за контрактом лишалося 20 днів.
Статтю про нашого земляка-героя містить Вікіпедія, де є офіційні дані щодо перебування Сергія Огородніка на війні та щодо специфіки його служби.
Меморіальний запис про героя є і в Національній книзі полеглих за Україну. Сторінка Книги Пам’яті лаконічно засвідчує про військові обов’язки хлопця на передовій та дату і місце загибелі.
Вічна пам’ять і шана герою Сергію Огородніку, солдату-номеру обслуги 14-ї механізованої бригади, який загинув у районі Попасної, захищаючи рідну землю, свою родину і країну.
Слава Україні!
