Автор Раїса Недашківська
Ще не загоїлися рани тридцятого та тридцять третього років, а вже «чорний ворон» НКВС-ників прилетів у наше село
Серед народу його називали «хапун». Тодішнє керівництво колгоспу та очільники сільської ради завчасно склали плани: кого віддати під розстріл, а кого — в табори. Такий «хапун» з’явився у Свирдівці осіннього дня — 22 листопада 1937 року.
Після проведення обшуку в хатинках Гурського Степана Станіславовича (1896 р.н.), Гурського Віктора Сафроновича (1890 р.н.) та Доминського Миколи Олександровича (1899 р.н.) їх звинуватили в антирадянській пропаганді та відвезли до в’язниці в містечко Базар. Буцім Степан під час громадянської війни був у банді Закусила, а серед колгоспників говорив: «Скоро піде Польща війною на Радянський Союз, і комуністів не буде». Степан був онуком Віцента, а Віктор і Микола — онуками Боніфата.
Хімічним олівцем був написаний акт про обшук у житлі Степана, складений співробітником Базарського НКВС Глозманом, де вказано, що були знайдені «враждебные брошюры». Всі співробітники силових структур Базарського району мали російські прізвища. Зізнання в засуджених «вибивали».
Заарештований був фактично позбавлений права на захист чи оскарження вироку. Слідчі психологічним знущанням і нелюдськими тортурами домагалися з арештованих потрібних зізнань.
У 1937 році дозвіл на застосування методів «фізичного впливу на підозрюваних» було дано на найвищому рівні ЦК ВКП(б). Випадки неправомірного засудження вважалися цілком припустимими і виправдовувалися прислів’ям «ліс рубають — тріски летять».
Так було і з нашими засудженими по всіх звинуваченнях. Після нелюдських тортур вони визнавали свою вину. Хоч на допитах заявляли, що за національністю вони — українці, та й це не рятувало.
Три дні ув’язнені перебували в Базарській тюрмі, а потім їх перевезли до Житомира. Опісля їхні дороги розійшлися. Після вироку «трійки» Віктор звинувачувався в контрреволюційній діяльності, і 29 листопада 1937 року був розстріляний у Житомирі. Степана звинувачували по ст.54-10 КК УРСР та відправили до ВТТ на десять років. Микола також вироком «трійки» звинувачувався в антирадянській агітації, і був відправлений на десять років у табори.
У селі В’юнище Малинського району проживала правнучка Віцента Цезарина Станіславівна Гурська разом із чоловіком Миколою Романовичем Турчинським та синами Станіславом й Людовиком. 22 грудня 1937 року Миколу Турчинського було заарештовано та кинуто до підвалу костельного приміщення в Малині. Після тривалих тортур він вимушений був підписати визнання своєї провини. А пізніше вироком «трійки» був звинувачений у контрреволюційній діяльності і розстріляний, напевне, в Житомирі.
У кінці п’ятдесятих років Степан Станіславович, відбувши покарання, приїздив до рідного села, розповідав про звірства нелюдів. «Вони довго про щось розмовляли з моїм батьком», — згадує Валентина Петрівна (1950 р.н.), онучка Віктора Сафроновича. Родичі пропонували Степану лишитися на рідній землі, та він не хотів перейматися спогадами і поїхав назад у Казань, туди, де мешкав після відбуття покарання. Доля Миколи Доминського залишається невідомою. А їхнім дітям, щоб могли спокійно жити і працювати, потрібно було зректися своїх репресованих батьків.
У Житомирі на Смолянці захоронено майже 20 тисяч невинно убієнних у 1937-38 роках людей різних національностей. Не виключено, що тут був захоронений і Віктор Гурський. Місце, де поховані розстріляні, десятки років лишалося занедбаним. Змінилося все в 2010 році, коли було встановлено пам’ятний знак.
Незаконність «великого терору» визнали ще за часів СРСР, після смерті Сталіна, коли в роки «відлиги» провели часткову реабілітацію репресованих. Степана Гурського було реабілітовано вже після його смерті в 1989 році та, на жаль, тодішні очільники Морозівської сільської ради не повідомили про цю подію близьких родичів. І лише в наш час про реабілітацію стало відомо з архівних документів. Віктора Сафроновича реабілітовано також у 1989 році, а Миколу Доманського — ще 1961 року.
Тяжко трудилися в колгоспі в довоєнні роки земляки. Зранку до вечора гнули спини на колгоспному полі, щоб виробити трудодні, а врешті решт за підсумком року за свою працю одержували стільки зерна, що в «шапці можна було донести до хати, розповідали старші люди. А то ще й залишалися в боргу перед колгоспом. Хто не виробляв трудоднів, то на тих влаштовували ганебне судилище.
Основна частина населення проживала на хуторах. Селяни забезпечували себе продуктами харчування, одягом, речами домашнього вжитку. Сільське господарство і насамперед землеробство залишалися найважливішими галузями діяльності. Вирощували жито, овес, картоплю. Зерно мололи на жорнах на муку, просо товкли в ступах і одержували пшоно, гречку ошпарювали окропом, обтовкували в ступах і одержували гречану крупу.
Сіяли льон та коноплі, які використовували для виробництва полотна. Із волокна льону та конопель пряли нитки, а потім ткали полотно. З тонкого лляного полотна шили одяг, виготовляли радюги, ковдри, килими, а грубе з коноплі йшло на мішковину. Насіння льону йшло на виробництво олії, яку били в домашніх умовах за допомогою олійниці. З житнього та вівсяного борошна готували квашу і жур, які були дуже корисними для здоров’я.
Узимку в жахливих умовах жінки тіпали льон на волокно: в холоді та страшній пилюці. А чоловіки ціпами молотили снопи з зерном.
Якось недільного дня вийшли темні стомлені жінки з приміщення, яке називали «тріпальником», щоб дихнути свіжим повітрям. У цей час неподалік проходив голова колгоспу з гарно вбраною дружиною, вони йшли прогулятися. Одна з жінок не витримала й крикнула вслід: «Нема чого гуляти, нехай дружина йде нам допомагати».
Це була Павліна Доминська-Гурська, дружина репресованого Миколи Доминського, яку за репліку «головисі» було засуджено. Їй «причепили» статтю за спекулянтство і відправили до в’язниці, лишивши трьох неповнолітніх дітей, Лідію (1925 р.н.), Петра (?1923 р.н.) та Олександра (?1927 р.н.), на виживання.
А повернулася Павліна із в’язниці під час війни. Напевно, допомогли їй молитви до всевишнього, по-католицьки, «на розарій», бо її діти вижили і виросли роботящими людьми. Про це мені розповіла її донька Лідія Давидюк-Доминська.
Як згадує Раїса Бордюг-Шпак (1956 р.н.) з розповіді її мами Надії (1919 р.н.), правнучки Боніфатія: «Щоб встигнути на колгоспну роботу, потрібно було дуже рано вставати, щоб витопити в печі і спекти хліб. Якщо встанеш трохи пізніше, то хліб не спечеш, бо прийде голова колгоспу до тебе в домівку і заллє водою вогонь у печі, щоб кидала все і йшла на колгоспну роботу. І зостанеться сім’я без хліба. Жили так, що не було що взути й одягти, а про їжу й згадувати не хочеться. А в дідуся Олександра Доминського та в бабусі Марії Боніфатівни Гурської було майже сто десятин землі, яку радянська влада забрала і зробила їх жебраками».
Моя бабуся, Ольга Гурська, якось спізнилася на колгоспну роботу, то розлючений голова колгоспу, здоровий чолов’яга, так трясонув маленьку тендітну жінку, що у неї стався струс мозку, і вона втратила свідомість. Жінки, що були в полі, відпоїли її водою, поклали на підводу та завезли в Лісну Колону до лікарні.
Нам сьогодні здається неймовірним і цей самосуд і всі ті жахи, яких зазнали мої пращури і всі наші земляки…
Жили дуже бідно. У великих сім’ях не було у що взути й одягнути дітей. Власноруч робили з дерева та шкіри взуття, так звані дерев’янки, в яких можна було ходити лише в теплу погоду. Моя мама, Мальвіна Гурська, ходила до Вишівської школи разом з донькою Віктора Гурського, Лідією, в дерев’янках. Перед школою роззувалися і в кущах ховали взуття, йшли босоніж, бо соромилися своєї бідності. Одяг здебільшого шили з полотна, яке власноруч ткали…
Яким був статус цих людей? Паспортів вони не мали. Без дозволу сільради не мали права покинути село навіть на кілька днів. Їм не платили за роботу грішми. На відміну від панщини, де на пана працювали лише декілька днів на тиждень, робочий тиждень у колгоспі міг тривати 7 днів.
Колгоспникам не платили пенсії, навіть такого слова не знали. Грошей у людей практично не було. Щоб трохи заробити, треба було крадькома пішки сходити з кількома десятками яєць на базар кілометрів дванадцять до райцентру в містечко Базар або кілометрів двадцять — до Сидорович.
Площу наділів влада постійно обмежувала, ставила кілочки на «лишки» після чергових обмірювань садиби, і ті рештки 10-15 соток заростали бур’янами. Фруктові дерева обкладалися податками, люди були змушені їх вирубувати.
Перед війною сім’я Івана, онука Віцента і Ольги Гурських, продала великий будинок на Кургані та побудували новий, на хуторі поблизу села, неподалік колгоспної пасіки, щоб було ближче ходити до колгоспу на роботу. Поряд проживав рідний брат Фелікс з дружиною Надією. У цей час їхня донька Ніна навчалася в фельдшерсько-акушерському училищі.
Ще один нащадок Віцента — Іван Улянович Гурський (1912 р.н.) з дружиною Маринею (1914 р.н.) та дітьми переїхав з хутора, з-під Варовська, в село. В їхній сім’ї було два сини: Олександр (1934 р.н.) і Володимир (1936 р.) та дві доньки Галина (1932 р.н.) і Віра (1938 р.н).
Нащадки роду Константа: вдова Володимира Константовича Мар’яна Леонтіївна (1886 р.н.) мешкала з трьома дітьми на хуторі неподалік села. Поряд був будинок дружини Олександра Константовича — Євдокії (Доті) (1883 р.н.). Євдокія мала одну доньку Віру (1907 р.н.).
Наприкінці 30-х років до жителів села приєдналася родина Недашківської-П’юро Марині Миколаївни (1903 р.н.), яка з чоловіком Іваном та донькою Антоніною (1931 р.н.) приїхала з Білорусії. Мариня була уродженкою села Людвинівка, що на Розважівщині, та в тридцяті роки, щоб сім’ю не розкуркулили і не вислали до Сибіру, вимушена була таємно емігрувати в Білорусію.
Невеличке село обросло хуторами. Неподалік урочища Чортовець (колишнє помістя Базарця) була садиба Домни Панченко-Заглади (1905 р.н.), де вона проживала з донькою Вірою (1923 р.н.) та сином Михайлом (1925 р.н.)
Праворуч від них проживали Зайченки-Рижуки, які приїхали в нашу місцевість з хутора Потоцького з-під Народич, нащадки їхні проживають у селі і дотепер.
На хуторах у Рутв’янському напрямку проживав Черкас Микита з дружиною Марією, доньками Олександрою, Варварою і сином Миколою, а також Ольга Мельниченко-Кириченко з чоловіком Борисом та синами Леонідом, Сергієм і донькою Оленою.
Ліворуч від дороги, що між Свиридівкою і Вишевом, є болото, яке і досі називається Матронине. Тут до тридцятих років проживала Матрона Канюка з донькою Марією та сином Степаном. Після розкуркулення їх відправили на Брянщину, і лише перед війною вони повернулися на батьківщину в рідне село.
Дрібні землеволодіння міщан та вільних селян — хутори, стали невигідними для колгоспів, бо займали тепер уже колгоспні землі. Частина хуторян примусово під тиском влади була переселена в село до війни, і решта — після війни…