Замість урочистої промови
Два свята мали б викликати відповідний настрій. Але із сумом подумки зустрічаєш і День телебачення, і День працівників сільського господарства (другий ще й досі тримається дати, запровадженої задовго до незалежної України ще в СРСР, якщо не помиляюся).
Про телебачення важко згадувати, бо у Малині воно могло бути досі, а натомість зникло. Могло бути на скромному бюджеті: одна людина у штаті, яка б просто вела Ютуб-канал, активно наповнюючи його контентом про Малин і Малинщину. Це могли бути відеозвіти із сесій, нарад, урочистостей, публічних заходів — навіть без аналітики. Хоча Ютуб-канал полюбляє і формат студійного інтерв’ю, і відео-нариси тощо.
Словом, немає і не буде. Як і радіо, що почило смирно, навіть не пікнувши.
Гаразд, аналогове радіо зникало ускрізь, тому і в нашому регіоні — закономірно, за компанію. Проте жодна влада — ні районна, ні міська, жоден комерсант не зацікавився купівлею частот для місцевої хвилі. Слухали останнє десятиріччя житомирську і коростенську хвилі. Коли у Малин зайшла львівська хвиля, дехто обурено коментував: чужаки! Святе місце порожнім не буде, повторю банальщину.
Як й кабельне телебачення та інтернет. Чому телестудія «Полісся» не стала монополістом, будучи піонером галузі у Малині? Могла, а не стала. І тому «Фокус» та «Люкс-нет» вчасно і активно заповнили нішу — тобто те святе місце. І правильно вчинили. Хоча функцію мовника так ніхто і не перебрав на себе.
Однак відсутність власного регіонального мовника наштовхує на роздуми: владі не потрібне ні телебачення, ні радіо. Навіть не тому, що їстиме бюджет, а тому, що їстиме саму владу. І є третє припущення: та владі просто пофіг. Хіба ні?
Хоча, як подумати, не таке вже й зубате було наше телебачення, щоб когось з’їсти. Знаю, бо сама працювала на ньому. Цінність його була в іншому: в можливості доносити до громади хоча б у формі констатації важливі події життя міста і району. Заперечувати хоча б цю роль місцевого ТБ безглуздо. Адже воно зберегло сотні інтерв’ю, репортажів…
Та чи зберегло? Виявилося, що ні. Декілька років поспіль окремі відеозаписи із архіву «Полісся» «крутить» на Фейсбуці у своїй групі «Малинчани» модератор Є. Купневич. Тобто офіційного архіву офіційного телебачення не існує. Ще одне підтвердження дивного статусу четвертої влади у місті та районі.
То що маємо святкувати, коли винуватця свята немає?
І щодо іншого свята. Дня працівників сільського господарства.
Згадується, як ми, знімальна група «Полісся, виїжджали на репортажі «на село». Це були і участь у рейдах під час жнив (ці рейди — теж пережиток більшовизму), і зйомка районних, обласних чи навіть республіканських семінарів, особливо активно проваджених Миколою Дідківським, і супровід районних керівників у поїздках сільрадами і фермерськими господарствами.
Та все це нагадувало судоми перед смертю галузі попри щирі зусилля врятувати її. Просто йшли незворотні процеси, а щось суттєве відбувалося більше за інерцією, ніж як свідчення розвитку сільського господарства.
Якось довелося з одним із очільників району навідатися до одного села, де саме жнивували. Мені хотілося небанально розпочати розмову з комбайнером, у котрого, либонь, було з півсторіччя хліборобського стажу.
Отож чим більше стараєшся, тим гірше виходить. Запитую засмаглого неголеного чоловіка, який наперед віднікується, бо не хоче говорити на камеру (проте вмовляю, бо все це відбувається у присутності районного керівника): «Мабуть, ви вже не уявляєте свого життя без комбайну, цієї роботи?..». Сказала і подумала із сарказмом: «Дуже оригінально!».
І раптом чоловік уголос розплакався, втираючи брудною рукою сльозу, що утворила чистий струмочок на запорошеному обличчі. Що трапилося?! Інтерв’ю зривалося, щось запитувати далі не було сенсу. Бо з’ясувалося, що у комбайнера вдома помирає від раку дружина. Він жнивує і встигає доглядати її, лежачу, стражденну. (Це так схоже на намагання селян врятувати свою землю!).
А тут жнива! Як же без нього? Просять! Та і сам звик, сумління кличе!
А вдома… Тільки і мовив чоловік крізь плач: «Навіть не уявляю життя без неї…».
Досі відчуваю емоційний шок, бачу вираз обличчя, пам’ятаю враження. Репортаж не відбувся.
По великому рахунку, так само не відбулося на Малинщині і сільське господарство. На моє глибоке переконання. За три десятки років незалежності замало інвесторів та інвестицій. Забагато скандальних історій. Мало результативних рятівних алгоритмів. Багато розчарувань і руйнації.
Нові сучасні фермерські господарства, оренда земель? Це не зовсім про сільське господарство, на мою думку.
Не відбулося плавного рятівного переходу від колгоспів до вільних фермерів, від батраків до вільних селян. Якби перехід був прогресивним і перспективним, по селах ми не бачили б руїн тваринних комплексів, тракторних станів, токів і сховищ.
Та чи варто оплакувати? Розпад і смерть статків і набутків попереднього колгоспного ладу, мабуть, були теж закономірними. Адже у промисловості тривали (і досі ще тривають) аналогічні процеси. І скільки б ми не жаліли жертв цих процесів і самих себе, більш конструктивно — поставити на тому хрест, хоча це жорстоко і боляче. І починати з нуля.
Ми всі родом з колгоспів, де когось показушно готували до перевиконання планів п’ятирічки, а тим часом доярки у пазусі носили з ферми молоко і товч додому. Де кралася солярка, щоб виорати вдома чи сусіду, де вирізався ліс агроугідь: і на продаж, і на дрова, і на… новорічні ялинки…
Хтось винен більше, хтось менше. Але винні всі.
Село, земля, хліборобська житка і терплячка, які тримають на собі ненажерливе і невдячне місто, — святі. Проте вони є однією з найгостріших колізій української історії. Взяти хоча б драму під назвою «Земля». Спочатку більшовики забрали землю у тих, кому вона належала як приватна власність. Утворили артілі, колгоспи. Три десятиліття тому у більшовиків землю забрали і роздали її паями людям (нам усім тобто), хоча цим людям вона теж не належала юридично. Це ж більше жест компромісу і вибачення, соціального та історичного балансу.
А тим часом, від людей, які мають чи мали паї, земля переходить у законний чи не дуже спосіб до нових авантюристів. Одні дають селянам робочі місця і доволі пристойні зарплати, а натомість виснажують землі нетрадиційними для регіону культурами. У інших не можна допроситися орендної плати за пай. А ще інші багатоповерховими маніпуляціями вигрібають паї до своїх компаній.
Я не знаю, кого вітати із Днем працівників сільського господарства. Хоча є оптимістичні тенденції, рятівні острови. Але це поки більше як виняток.
Малинщина могла б зберегти льонарство і хмелярство, картоплярство і тваринництво. Що таке Полісся? Випаси, випаси, випаси… Та що там!
А відродження галузі ягідництва? Це більше за принципом: не було б щастя, якби не нещастя. Фінансова скрута гонить селян збирати чорницю впродовж усього сезону і здавати перекупникам. І чи відкрив хоч один із керівників району манюню артіль із переробки грибів, ягід, лікарських рослин у забутому Богом Вишеві чи навіть доволі ще жвавих Недашках? Не за кошти бюджету, а на ґранти чи благодійні гроші доброзичливців. Навіть таку можливість не використали.
Село може похвалитися пилорамами. Це швидкі гроші для виробника і така-сяка зарплатня для найманих працівників із великим ризиком позбутися руки.
Але мало яке село може похвалитися сучасною маслобыйнею, молочарнею, ковбасним цехом… Що там бити, тобто — з чого? Корів у селах немає!
Згадую, як ще років десять тому на першому поверсі РДА у тій дерев’яній будці, що у вестибюлі, спеціально поставлена людина приймала і передавала на область зведені дані по зернових, виораних площах, поголів’ю ВРХ тощо. Це відбувалося щотижня. Чоловік з папірцем біг у кабінет голови РДА з листочком, де густенька табличка показувала все про с/г району.
Що ж насправді показувала вона? З року в рік зменшувалися поголів’я, вал зерна, зяб та інші показники з колоритними назвами. А тепер і керувати нічим, і зведень ніяких не буде.
Дивні часи настали. Село віднині буде рятувати місто. Як хочте читайте це речення. Де тут підмет: село чи місто?
Владні повноваження міста, яке тепер ОТГ з Малинщиною укупі, такі, що порядок на землі наводитиме воно. Можливо, запровадить у занепалих селах зелений туризм? Можливо, закладе оптимістично гектари і гектари фруктових садів? Або відкриє сільські курорти? Чи встановить станції альтернативної енергії?
Треба вірити.
І якогось дня в ЗМІ почнуть з’являтися оптимістичні репортажі й відео-оповіді про здобутки новітнього сільського господарства. І не бігтиме сльоза щокою старого комбайнера. І не вимиратимуть села. І стоятиме черга цистерн на молочарні у Вишеві…
Та все це ще треба нажити.
І якщо й поїде знімальна група на репортаж, то буде інше телебачення, не малинське, бо його немає.
Ірина ЛУЗАНЧУК.
