«У лютому 2022-го в мене була можливість залишитися за кордоном. Але я сам собі такий не треба», — говорить Олександр Хан про рішення повернутися в Україну після початку повномасштабного вторгнення
Олександр Хан народився у Малині, тут минули його дитинство і підліткові роки. Навчався у першій школі, згодом — в експериментальному класі Малинівської школи. Вступив до місцевого технікуму, працював на автозаправці, а перші спроби заробляти гроші почав ще у молодших класах — продавав однокласникам марки.
Потім були Київ, строкова служба у 95-й бригаді, власна справа, будівельний бізнес і криза 2008 року, наслідки якої довелося долати близько восьми років. До 2022-го, за його словами, він мав «офігенне життя»: бізнес працював, було багато подорожей, сноуборд, амбітні плани і відчуття свободи.
Повномасштабне вторгнення застало Олександра у Грузії. Уже за кілька десятків хвилин після перших новин він почав шукати шлях назад в Україну, а згодом долучився до Сил оборони. Сьогодні частина його роботи пов’язана із сучасними технологічними рішеннями для війська.
«ПЕРШИЙ «БІЗНЕС» БУВ ЩЕ У ШКОЛІ»
— Олександре, почнімо з Малина. Ви тут народилися і провели дитинство. Яким був той період вашого життя?
— Я народився в Малині й приблизно до 15 років жив тут. Якщо чесно, не вважаю дитинство найцікавішим періодом своєї біографії (сміється, — ред.), але саме з Малином пов’язані всі мої перші важливі етапи. З першого по сьомий клас навчався у першій школі, а восьмий і дев’ятий — в експериментальному класі Малинівської школи, де директором тоді був Микола Дмитрович Литка. Там формували збірні класи, і для мене це був доволі цікавий досвід.
Після дев’ятого класу вступив до Малинського технікуму. Провчився перший курс і паралельно через вечірню школу отримав атестат за 11 клас — фактично десятий та одинадцятий пройшов екстерном. Потім певний час працював на автозаправці, підтягнув математику з репетитором і вступив на бюджет до Києва.
— Схильність до підприємництва у вас з’явилася вже тоді чи це прийшло значно пізніше?
— Судячи з усього, значно раніше. У першому чи другому класі я продавав у школі марки. Щоправда, бізнес швидко закінчився: мене покарали, а весь мій «капітал» батьки повернули однокласникам. Тож це був мій перший контакт із системою, можна сказати — і з податковою теж (сміється, — ред.).
У родині підприємців не було, тому я не успадкував ні готової справи, ні якогось бізнесового досвіду. Багато чого прийшло вже пізніше — через людей, яких зустрічав. Один із важливих моментів стався під час строкової служби у 95-й бригаді. Там я познайомився з хлопцем, який закінчив Києво-Могилянську академію, і за час служби ми придумали наш перший серйозний бізнес-проєкт. Ми називали це фінансовим арбітражем. У деталі не вдаватимуся, бо інакше доведеться ще пів години пояснювати, як усе працювало. Нічого незаконного — просто на той час доволі нестандартна історія.
Після демобілізації ми обоє продовжували працювати: він — у банківській сфері, я — у сфері автозапчастин. А вечорами й ночами займалися власною справою. Приблизно через рік-півтора вона почала давати вже серйозний результат. Власне, перші відчутні гроші, перша машина, перша квартира — усе це з’явилося завдяки тому проєкту.
— У який момент ви зрозуміли, що для подальшого розвитку Малину вам уже стає замало?
— Це не сталося в один день. У 15–16 років я почав їздити до Києва на підготовчі курси, потім навчався, пішов на строкову службу, після армії знову повернувся до Малина і певний час жив тут. Тобто не було такого, що я просто поїхав і на цьому мій зв’язок із містом закінчився.
Але поступово основне життя все більше зміщувалося до Києва. Остаточно я зрозумів, що потрібно рухатися далі, приблизно у 2008 році. Малин — невелике місто, і тут об’єктивно є певна межа можливостей для підприємництва, професійного та фінансового розвитку. Якщо хочеш більшого масштабу, рано чи пізно починаєш шукати його деінде.
— І саме 2008-й став роком великої фінансової кризи. Наскільки сильно вона вдарила по вашому бізнесу?
— Дуже сильно. На той момент у нас уже було підприємство з виробництва будівельних матеріалів і ще кілька проєктів, які сьогодні назвали б стартапами. І раптом ми опинилися з великими зобов’язаннями перед банками та практично без контрактів. Вийти з цієї ситуації вдалося, але на це пішло вісім років.
Тому, коли хтось говорить про швидкий успіх у бізнесі, я завжди згадую власний досвід. Я не прихильник «успішного успіху». Точніше, звичайно, прихильник успіху, але реалістично розумію його механіку. Якщо говоримо про системний результат, то зазвичай за ним стоять роки роботи.
— Що в підсумку дали вам ці вісім років?
— Фактично вони й навчили мене робити бізнес: рахувати ризики, аналізувати, прогнозувати і відповідати за свої рішення. Я тоді, умовно кажучи, прийняв цю ситуацію обличчям, а не спиною. Не порушив жодної домовленості з банками чи кредиторами, ми провели довгу реструктуризацію і зрештою закрили всі зобов’язання.
Я міг зробити це швидше, але свідомо обрав іншу стратегію. У мене вже було своє життя, згодом з’явилася молода дружина, і я не хотів поставити все інше на паузу тільки заради того, щоб якомога швидше розрахуватися. Треба було одночасно зберігати нормальну якість життя і закривати старі зобов’язання. Бо ми все-таки працюємо для того, щоб жити.
Гроші в бізнесі для мене — це інструмент. І навіть на проблему я намагаюся дивитися не як на катастрофу, а як на питання, яке потрібно вирішити. Воно може закриватися швидко або довго — важливо лише зрозуміти, якою буде стратегія. А 2008 рік, як би парадоксально це не звучало, навчив мене найголовнішого — робити бізнес.
«У МЕНЕ БУЛО ОФІГЕННЕ ЖИТТЯ. І Я ДО ЦЬОГО ДОВГО ЙШОВ»
— А яким ви підійшли до 2022 року? Що це був за період у вашому житті?
— У мене було офігенне життя. Справді. На той момент у мене фактично було все, чого я хотів: бізнес працював, я багато подорожував, не мав якихось суттєвих обмежень. І я до цього довго йшов. Кінець 2021-го — початок 2022-го був періодом великої кількості амбітних планів та ідей.
Я взагалі дуже люблю подорожувати, особливо гори, люблю сноуборд і взимку міг чотири-п’ять разів за сезон кудись поїхати. Восени 2021 року навіть купив наперед 12 авіаквитків — розподілив поїздки за сезонами й країнами, фактично розпланував увесь наступний рік. Пам’ятаю, сидів увечері, дивився напрямки, звірявся з погодою і вирішив, що мені потрібен такий ритм, щоб регулярно кудись вириватися і тримати баланс між роботою та життям. Із тих дванадцяти квитків використав лише два.
— І повномасштабна війна застала вас саме під час однієї з таких поїздок?
— Так, я був у Гудаурі, в Грузії. Я розумів, що війна, найімовірніше, буде, просто не розумів, у якому саме форматі. Перед цим постійно називали якісь дати: січень, потім 11 лютого, 16-те, 19-те. У якийсь момент ти вже просто починаєш жити в цьому постійному очікуванні.
Я подумав: добре, якщо зараз не почалося, поїду на тиждень у гори. Що може статися за тиждень? Ми приїхали, встигли один чи два дні покататися — і почалася війна. Приблизно за 40 хвилин я вже написав до українського посольства, що мені потрібна евакуація в Україну. Моє звернення прийняли, але згодом пояснили доволі очевидну річ: евакуацію вони організовують з України, а не в Україну.
— Тобто від самого початку ви шукали можливість саме повернутися?
— Так. Я навіть записався до Грузинського легіону, тому що хотів потрапити в Україну разом із грузинськими добровольцями. Вони мали летіти, але зрештою їхній бо не вилетів. Тоді я вже почав сам вибудовувати маршрут, купив кілька квитків і через Європу дістався до України.
— Коли повернулися, одразу розуміли, де хочете служити?
— Для мене це взагалі не було питанням. Я проходив строкову службу у 95-й бригаді, інших підрозділів практично не знав, тому був упевнений: 95-та — це моє все. Я зв’язався зі своїм колишнім командиром роти. За ті двадцять із чимось років, поки ми не бачилися, він, звичайно, дуже виріс по службі. Я запитав у нього, куди мені їхати: одразу в Житомир у бригаду чи спочатку до військкомату в Малині. Виявилося, що штат уже повністю укомплектований і навіть є черга, тому мені порадили йти в територіальну оборону.
Там ситуація була приблизно така сама, але в Києві вже служив мій найближчий друг Богдан. Він сказав: «Приїжджай, щось придумаємо». Так і сталося. Певний час ми виконували завдання разом із підрозділом ще до мого офіційного оформлення, а 28 березня мене вже офіційно прийняли до одного з батальйонів київської бригади. За два дні, 30 березня, Богдан загинув під Черніговом.
Перший період моєї служби був пов’язаний з обороною Києва. Після того як російські війська відійшли за державний кордон і ситуація трохи стабілізувалася, з’явився час подивитися на армію вже системніше: що на що впливає, що можна зробити ефективніше, які цивільні навички можуть тут працювати. Саме тоді я познайомився з багатьма людьми, які ще вчора взагалі не мали стосунку до війська, але вміли системно мислити, бачити процеси й шукати рішення.
Так поступово почався шлях до того, чим я займаюся зараз. Є речі, про які я не можу говорити детально, але за ці роки Україна створила технологічні рішення, про які сьогодні знає весь світ.
— Наскільки ці роки змінили вас особисто?
— Насправді змінилося все. Я прийшов у військо вже не у 18 чи 20 років. У мене було сформоване життя, досвід, навички, і все те, що я мав до війни, я приніс із собою в армію. А що винесу з армії — покаже час. За ці роки змінилися пріоритети, відчуття життя, відчуття часу — практично все. Я навіть не знаю, що залишилося від того життя. Напевно, нічого.
До війни я був дуже сфокусований на проєктах, успіху, результатах. У мене є багато особистих досягнень, якими я пишаюся, але зараз розумію, що недостатньо проживав саме життя — занадто багато навантажував на проєкти, цілі, результат. І тільки десь у 2021 році моє сприйняття почало змінюватися: я став ширше дивитися на світ, більше думати не лише про те, чого досягну, а й про те, як саме живу. Але реалізувати це вже не встиг — почалася війна, і я досі у війську. Тому зараз для мене важлива дуже проста думка: в основі всього має бути життя.
— Якщо сьогодні відмотати час назад до лютого 2022-го і вже знати все, що буде далі, ви все одно повернулися б?
— Я час від часу сам собі ставлю це питання. На п’ятому році війни воно, звичайно, звучить уже трохи інакше. Але я вважаю, що тоді прийняв правильне рішення.
У мене справді була можливість залишитися за кордоном. На той момент я вже був розлучений, дітей не мав, батько й сестра не були військовозобов’язаними. Тобто це не була ситуація, коли мене щось буквально змушувало негайно повертатися. Це був мій вибір.
Але ключове для мене інше: я сам собі такий не треба. Мені дуже важливо, як я сам себе відчуваю зсередини. Якби тоді прийняв інше рішення, думаю, через місяць чи два все одно повернувся б і долучився до Сил оборони.
— Ви самі говорите, що виросли не в родині з якимось особливо підкресленим патріотичним вихованням. Звідки тоді це відчуття?
— Так і є. У нас була звичайна середньостатистична родина, яка більшу частину життя прожила в Радянському Союзі. У 1990-х були трохи інші пріоритети: купони, талони, інфляція, необхідність просто жити й утримувати родину. Якогось спеціального патріотичного виховання у мене не було.
Але я бачив, як країна трансформувалася за останні двадцять-тридцять років. Я пам’ятаю, якою вона була, і бачу, якою стала. Так, ця конструкція далеко не досконала, але нам точно є за що боротися, бо іншої країни в мене немає.
Я трохи побачив світ, бував у різних країнах. Був навіть період, коли серйозно думав про те, щоб жити десь в іншому місці. А потім зрозумів просту річ: найпростіше — втекти, відсторонитися й ігнорувати реальність. Значно складніше — спробувати на неї впливати.
Можеш впливати на рівні країни — роби це. Не можеш — зроби щось у своєму будинку, селі чи місті. Навіть якщо це лише десять метрів навколо тебе. На кожному рівні можна зробити країну трохи кращою.
«У МЕНЕ Є ДВА ДОМИ»
— Повернімося до Малина. Що сьогодні найбільше тримає ваш зв’язок із містом?
— Малин для мене все одно рідне місто. Коли приїжджаю, це відчуття нікуди не зникає: все тут дуже недосконале, але дуже рідненьке.
У Малині живе мій батько. У перші роки повномасштабної війни він певний час жив у мене в Києві — тоді там усе-таки було безпечніше. Я сам у цей час був на східних напрямках, а батько залишався з сестрою. Згодом він повернувся до Малина, бо йому тут подобається. Ми з ним друзі, часто спілкуємося, хоча бачимося, звичайно, не так часто, як хотілося б.
— А малинські друзі залишилися у вашому житті?
— Так, хоча останні чотири роки багатьох знайомих із Малина я чомусь частіше бачу не вдома, а на фронті — на сході, на південних напрямках. І це цікаве відчуття: навіть якщо раніше ми не були суперблизькими друзями, зустрічаєш там людину з Малина — і вона одразу стає тобі ріднішою. Це вже навіть не про те, що ви просто з одного міста. Швидше про відчуття, що ви з одного племені.
А з людьми, які залишилися в Малині, чесно кажучи, зараз спілкуюся значно рідше. Та й за життям самого міста стежити не дуже встигаю.
— А яким вам здається Малин сьогодні, коли дивитеся на нього вже з відстані й після стількох років життя в Києві?
— Мені завжди трохи не вистачало тут динаміки. Для маленького міста цей темп, мабуть, природний, але він не дуже збігається з моїм.
Я добре пам’ятаю 2013–2014 роки. Я був активним учасником тих подій, і в якийсь момент було навіть таке враження: коли в інших містах революційні процеси вже розгорнулися або десь навіть завершувалися, у Малині вони ніби тільки починалися. Такий у міста свій темп.
Як зараз — не знаю. Можливо, тут відбувається багато цікавого, просто я не встигаю за цим стежити. Якщо щось справді важливе станеться, думаю, мені про це скажуть (усміхається, — ред.).
— Яким ви сьогодні бачите своє життя далі? Під час війни складно будувати далекі плани, але до якого життя вам хотілося б повернутися?
— За ці чотири роки я один раз сходив до психолога. І в мене тоді була дуже чітка, майже нав’язлива ідея: коли все закінчиться, я повернуся на початок 2022 року — в ту точку, де для мене все зупинилося, — і просто продовжу звідти.
Бо мені там було добре, в мене все було під контролем. Були амбітні проєкти, бізнес-плани, бажання будувати родину, мати дітей, жити максимально вільним життям, багато подорожувати, бувати в різних країнах. У принципі, ці бажання нікуди не зникли.
А психолог тоді сказав мені дуже просту річ: «Дивись, ти там уже ніколи не будеш». І, мабуть, він має рацію. Тоді мені було 38, зараз — 43. Але від самої ідеї я не відмовився. Просто тепер розумію, що це буде вже не повернення в ту саму точку, а нове життя — з іншими вихідними даними.
— А що сталося з вашим бізнесом після початку повномасштабної війни?
— 25 лютого 2022 року я фактично всіх звільнив. Точніше, сказав команді: розходимося на два-три тижні, потім зустрінемося. Бухгалтер з усіма розрахувався, і була абсолютна впевненість, що це ненадовго. Як бачимо, план був так собі (усміхається, — ред.).
Але десь через пів року частина команди сама проявила бажання повернутися до роботи. У 2023–2024 роках вони автономно займалися девелоперськими проєктами, зокрема відновленням медичної інфраструктури на деокупованих територіях. Йдеться про десятки відновлених амбулаторій, і для мене це дуже приємна історія.
У 2025 році цей напрямок фактично завершився, виробничий бізнес теж, можна сказати, зупинився. Водночас у нас був ще IT-напрямок, і частина цієї команди продовжує працювати. У них доволі амбітна мета — вирішити одну глобальну задачу, наскільки б голосно це не звучало. Але я реалістично дивлюся на ситуацію і не очікую якихось великих бізнес-результатів, поки сам повністю не вийду з війни.
— І коли цей момент настане — де ви бачите себе далі?
— У Києві. Я дуже люблю це місто. Це моє улюблене місто на цій планеті. Звичайно, я ще не всюди був, але поки для мене це так.
Київ — це вже мій новий рідний дім. А старий рідний дім зовсім недалеко — Малин. Тому, напевно, можна сказати, що в мене є два доми. І ми, власне, за це й боремося — щоб будувати своє життя вдома, а не десь.
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
