«Письменник і журналіст у мені невіддільні. Перший вчив бачити життя, другий — переосмислювати його в текстах»
Коростенський письменник і журналіст Віктор Васильчук цього року став лауреатом премії «Київська книга року-2026» за повість «Шалена Богдана». Для автора це ще одне визнання книжки, яка вже отримувала літературні відзнаки та дійшла до другого туру Шевченківської премії.
Та наша розмова вийшла далеко за межі однієї нагороди. Говорили про те, як реальні люди й випадкові зустрічі стають героями його творів, чому журналістика спочатку навіть заважала художньому письму, як народжувалася «Шалена Богдана» і чому Віктор Борисович, попри можливість переїхати навіть за кордон, так і залишився у Коростені.
Згадували й дитинство, маму, яка навчила його читати, перші кроки в журналістиці, власну газету, велику війну, домашніх тварин і дружину, яка першою читає всі його тексти. Окремою частиною розмови стала історія собаки з Чорнобильської зони, чия доля багато років тому лягла в основу однієї з найособистіших книжок письменника — «Чорнобильські поневіряння Бучі».
«МЕНІ СНИЛИСЯ ЦІЛІ УРИВКИ КНИЖКИ»
— Вікторе Борисовичу, почнімо з подій останніх днів. У День Незалежності у вас збіглося одразу кілька важливих приводів для радості — премія, нова книга, відзнака від області. Яким був для вас той день?
— Можу сказати, що так склалися зорі. Я просто йшов на святкування, хоча вже трохи підозрював — щось намічається. Мені тричі телефонували з різних інстанцій і просили обов’язково бути о шістнадцятій у парку Древлянському. Подумав, якщо вже тричі нагадують, значить, мабуть, недарма.
А щодо премії за «Шалену Богдану», то я був упевнений у своїй книжці. Нею справді пишаюся.
— «Шалена Богдана» дійшла й до другого туру Шевченківської премії. Коли подавали книжку, вірили, що вона пройде так далеко?
— Не дуже. Я подивився, які там автори, які імена, — думаю: там же класики. Але на той момент книжка вже мала відзнаки, тож і друзі переконали подаватися.
Директорка Житомирської обласної бібліотеки для дітей та юнацтва пані Лариса Мозгова сказала: «Та чого ви соромитеся? Подавайте». Мій давній друг, письменник із Житомира Василь Головецький, теж підтримав: «Давай, що ти втрачаєш?». Я зібрався духом і подав. Тим більше, саме обласна бібліотека подала матеріали на цю надзвичайно престижну премію.
— А чому, на вашу думку, саме ця повість так відгукується читачам і літературним журі?
— Я взагалі люблю писати короткими реченнями, без зайвого багатослів’я, щоб текст легко читався. А ця розповідь — про юну козачку, яка відстоює не лише інтереси країни, а передусім свою сім’ю. У книжці є така думка: сім’я — це частинка громади, а з таких частинок і складається держава. Тому треба насамперед берегти родину. Та й сама історія написання цієї книжки доволі цікава.
— Тоді розкажіть, із чого все почалося.
— Моя знайома з Прикарпаття Галина Максимів якось подарувала власну книжку про амазонок. Вона мене дуже захопила. Потім я потрапив до лікарні, і там випадково трапився шматок газети зі статтею про події на Поділлі 1524 року. У ній ішлося про те, що фортецю Прухнік захищали поголені переодягнені в чоловічий одяг дівчата й жінки.
На той час козацьке військо жінок не приймало, тому, щоб боронити свій край, вони мусили видавати себе за чоловіків. І тут у мене все якось зійшлося: книжка про амазонок, ця історія — і подумав, чому б не написати щось своє.
Але хотілося, щоб це була не просто вигадана історія. Треба було зануритися в козацьку добу, знайти історичне підґрунтя. Згадав Білу Церкву, де свого часу проходив практику, почав шукати матеріали про гетьмана Косинського, уродженця того краю, війська якого доходили й до Житомирщини, зокрема, до села П’ятка. Там його військо й розгромили. Читав документи, шукав інформацію — і поступово все почало складатися.
— І я так розумію, в якийсь момент сама Богдана почала диктувати, куди рухатиметься ця історія?
— Саме так. Пишу одне, а вона ніби хоче зовсім іншого. Героїня почала жити своїм життям, і я вже просто пішов за нею. Бувало, навіть мені снилися цілі уривки. Я прокидався, вставав о четвертій ранку й до сьомої вже мав дещо написане. У цьому справді було щось незвичайне.
Можливо, якби тоді не мав серйозних проблем зі здоров’ям і складних операцій на серці, книжка була б більшою за обсягом, можливо, навіть мала б продовження. Я сам визначав її як повість, хоча під час подання на Шевченківську премію її чомусь зазначили як роман.
— Пане Вікторе, ви згадуєте, що багато шукаєте в реальному житті. А наскільки взагалі ваші літературні герої та сюжети виростають із подій і людей, яких ви зустрічали, як журналіст?
— Дуже часто. Наприклад, у романі «Між коханням і війною», який нещодавно вийшов, є образи моїх друзів, людей, із якими навчався, є й епізоди з журналістського життя. Я взагалі люблю, щоб у моїх творах були присутні тварини. У «Шаленій Богдані» є приручений вовк, кіт, коні. А в новому романі використав реальну історію про бобра, якого колись самотужки врятував.
У книжці цей епізод уже розповідає мій герой. Коли ворог наближається до блокпоста, він намагається трохи розрядити обстановку, відволікти молодих бійців від страху й згадує цю історію. Тобто вона вже ніби не моя, а його. Але основа взята з мого життя — з часів, коли я працював журналістом у відділі сільського господарства.
— Коли вас слухаєш, складається враження, що журналістика й література у вашому житті дуже переплетені. А ким ви самі себе сьогодні більше відчуваєте?
— Зараз, мабуть, передусім письменником. Вважаю себе дитячим прозаїком, хоча останнім часом почав більше писати й для дорослих. Зараз знову працюю над новим романом, закінчив книжку про героїчні подвиги наших воїнів ЗСУ.
Але письменник і журналіст у мені все одно невіддільні. Хоча на початку журналістика іноді навіть заважала: в художні твори постійно «лізли» журналістські штампи. А художня література — це зовсім інше. Треба було вчитися від цього відходити.
«ДЛЯ МЕНЕ КОРОСТЕНЬ — ЦЕ СВОЄРІДНА КРАЇНА»
— А хто з рідних найбільше вплинув на вас у дитинстві — на характер, ставлення до людей, до книжок, до праці?
— Мабуть, мама. Саме вона, як кажуть, прищепила любов до казок. Думаю, тому й досі люблю їх сам писати. Вона ж навчила мене читати й писати. Я в чотири роки прочитав «Інститутку» Марка Вовчка. Читав під ліжком із ліхтариком.
Мама тоді працювала формувальницею, приходила додому дуже втомлена. А я страшенно любив казки, вона завжди мені читала. Якось сказала: «Вчись сам і будеш читати». Купила буквар, почала навчати читати й писати.
Мама народилася на Лугинщині, у селі Великий Ліс. Часто мене туди привозила, багато розповідала про своє дитинство. Пам’ятаю, згадувала навіть, як колись доглядала лисицю, їжаків. Думаю, любов до тварин у мене теж багато в чому від неї.
Батько був залізничником, 41 рік пропрацював газоелектрозварником. Він, до речі, хотів, щоб я став водієм. У нашій родині до мене взагалі не було ні письменників, ні журналістів.
— А були вже тоді, крім рідних, люди, які помітили ваш інтерес до слова чи якось підштовхнули до письменництва?
— Так. З Миколою Федоровичем Сингаївським я познайомився ще у п’ятому класі. Тоді й не думав, що колись стану письменником. Він подарував мені свою книжечку, а потім прочитав моє невеличке оповідання про котика Мурчика, яке свого часу надрукували в дитячій газеті «Зірка». І сказав: «Та, мабуть, буде з тебе письменник». Правда тоді особливо над цими словами не задумувався.
Микола Федорович багато писав про природу і тварин, і його книжки дуже подобалися. Я ще з дитинства сам тягнув додому різну живність — їжаків, сорок, ворон, котів, у нас були нутрії, кролі. Виходжував їх, вів свій денник, записував туди враження, різні зустрічі й спостереження. З тих записів згодом і виросла моя перша книжка «Несподівані зустрічі». Пам’ятаю, дивився на книжки Сингаївського і думав: а чому б і самому колись не написати щось подібне?
Але тоді я все-таки більше бачив себе журналістом. Ще у п’ятому класі став юнкором місцевої газети «Радянське Полісся». Із цим пов’язана одна історія, яку я добре пам’ятаю. Написав якось величезний нарис про свого дядька лісника — сторінок на дванадцять учнівського зошита. Мене запросили до редакції й сказали, що текст треба скоротити. Сидів над ним мало не всю ніч і ніяк не міг зрозуміти, що ж там викидати. А коли матеріал вийшов у газеті, від моїх дванадцяти сторінок залишилося, здається, рядків двадцять. Оце була перша справжня школа журналістики.
Пізніше у моєму житті були й інші письменники, які підтримали мене, зігравши неабияку роль у майбутньому. У редакції зі мною працював Валерій Нечипоренко. Коли 1994 року я вже з другою книжкою вступав до Спілки письменників, він був одним із тих, хто дав першу рекомендацію.
Дуже тепло згадую і Василя Лукича Юхимовича. Ми багато спілкувалися. Коли він їхав у свої Сингаї, телефонував: «Вікторцю, зустрічай, я їду на Сингаї». Я приходив на вокзал, ми говорили про літературу, про майбутнє літературне свято «Просто на Покрову», потім так само проводжав його назад. Уже після його смерті я вирішив заснувати Всеукраїнську літературно-мистецьку премію його імені.
— Виходить, ще задовго до університету у вас уже було ціле коло людей, які так чи інакше спрямовували вас до літератури й журналістики. Але коли настав час обирати професію, ви все-таки вирішили вступати саме на журналістику?
— Я вступав саме на журналістику до Київського державного університету. Мені дали рекомендацію, в мене вже було багато опублікованих робіт. Але пригадую, що на вступному випробуванні нас повели на «Арсенал» і треба було написати репортаж.
Потім зі мною розмовляв Дмитро Прилюк, який тоді очолював факультет журналістики. Показує мою роботу, а вона вся червона від виправлень. Каже: «Ну куди ж тебе приймати? Іди, хлопче, послужи, прийдеш із хорошими роботами — ми тебе обов’язково візьмемо».
Я не опустив руки… Нас тоді таких назбиралося десь із десяток, хто не пройшов. І ми побачили, що на філологічному факультеті прийом документів ще не закінчився. Пішли туди. І що найцікавіше: там я диктант написав на «п’ятірку». Уявіть: на журналістиці зробив роботу всю в червоному, а на філологічному — «п’ятірка». Так я і став філологом.
Але журналістику все одно не залишив. Уже десь на третьому курсі проходив відповідні курси, а коли настав час розподілу, мене одразу направили до газети. У школу я фактично й не пішов — тільки проходив практику у 168-й школі в Києві, місяць чи два.
ПРО «ВЕЧІРНІЙ КОРОСТЕНЬ» І ПРЕЗИДЕНТА КРАВЧУКА
— Вікторе Борисовичу, а журналістикою ви й зараз займаєтеся?
— Так, досі працюю над нашою газетою «Вечірній Коростень». Зараз вона, на жаль (війна ж), виходить раз на місяць, а раніше була щотижневою.
— Тоді розкажіть, як узагалі з’явилася ця газета. Ви, наскільки знаю, її засновник.
— Так. Це був 1991 рік. Перший номер вийшов 14 жовтня, на Покрову. Спочатку газета називалася «Апокаліпсис». Але ми вкладали в цю назву не значення катастрофи чи кінця світу, а первісне — «одкровення».
Саме тоді до Коростеня приїхав кандидат у президенти Леонід Кравчук. Я знав його ще з університету, він читав нам лекції. І подумав: така нагода, треба якось до нього пробратися. Дав йому блокнот, а він написав у ньому: «Писати за людей, для людей і за їх незалежність». І з таким девізом ми випустили перший номер.
По суті, наша газета — ровесниця української Незалежності. Цього року їй виповнюється 35 років.
Згодом люди почали казати, що «Апокаліпсис» звучить надто страшно, і ми вирішили змінити назву. Оголосили конкурс, було багато варіантів. А я тоді подумав: є «Вечірній Київ», є інші «вечірні» видання — то чому б не бути «Вечірньому Коростеню»? Так із 1994 року газета й отримала цю назву.
— Пане Вікторе, фактично все життя пов’язані з Коростенем. Що невелике місто дає письменникові такого, чого, можливо, не дала б столиця?
— Дає можливість стояти на ногах. Бачите, ж досі живий, слава Богу, дякуючи сім’ї, друзям і лікеарям. Хоча були такі моменти, коли мене вже могло й не бути. Коростень дає мені силу, відчуття захищеності. Рідна земля — це все-таки зовсім інше. Тут навіть буває, що й зовсім чужа людина тебе підтримає. Хоча цікаво, коростенців я зустрічав у різних місцях. Навіть якось у Франції, Польщі. Чехії зустрічав не раз земляків.
Для мене Коростень — це взагалі своєрідна країна. Навіть не просто місто, а великий милий край. Люблю його. Міг давно бути десь в іншому місці. Мені й у Києві свого часу пропонували очолити один цікавий журнал. Але вирішив залишитися в Коростені. Думаю, тут і буду до скону літ.
— А якщо говорити ширше — що для вас Житомирщина?
— Це місце сили, однозначно. Та що тут ще говорити? Одна назва Житомира чого варта: «жито» й «мир». Ми усі – житичі!
ПРО ЧОРНОБИЛЬ, СОБАКУ БУЧУ Й ІСТОРІЇ, ЯКІ ЗАЛИШАЮТЬСЯ НА ВСЕ ЖИТТЯ
— А як велика війна змінила вас — як письменника і просто як людину?
— Я дуже важко її сприйняв. У мене 19-го лютого, буквально перед початком великої війни, померла мама. Батька не стало трохи раніше — кількома роками до того.
І все це так наклалося одне на одне, що після маминої смерті мені вже не хотілося ні писати, ні читати — нічого. Французькі друзі кликали до себе, але як я міг поїхати? У нас удома ціла купа тварин: папуга, щури, рибки, черепахи, 13 кицьок і 5 котів…
— Скільки — 18?!. Вражає!
—Так. У нас три невеликі кімнати, я їм навіть балкон віддав. Вони там собі здебільшого влітку живуть. У 2023 році в нас, до речі, померла Сіма, якій було 23 роки.
Але тоді, на початку великої війни, мене дуже підтримали друзі. Василь Головецький телефонував: «Не опускай рук». Письменниця Еліна Заржицька з Дніпра якось зателефонувала і сказала: «У вас такі хороші казки. Чому б вам не записувати їх на відео й надсилати нам, щоб діти могли слухати їх у підвалах, на телефонах, на гаджетах?».
Почав ходити в парк з дружино Світланою, вона записувала на відео мої казки, які я начитував Дружина знімала мене на відео. І от так потроху оживав. Потім потроху знову почав писати. За час великої війни видав уже вісім книжок. Зараз вже десята виходить.
— Ви згадали тварин, і тут я якраз хочу запитати про «Чорнобильські поневіряння Бучі». Готуючись до нашої розмови, я натрапила на цей твір. Він дуже проникливий, навіть фізично відчувається переживання автора. Розкажіть, як народилася ця історія.
— Вважаю, це одна з найвдаліших книжок мого раннього творчого періоду. І собака, про якого там написано, справді існував.
Я, до речі, десь разів вісім бував у Чорнобильській зоні. Писав репортажі з Прип’яті, про сапркофаг. Возив якось туди й зарубіжні делегації. І здоров’я після тих поїздок, звичайно, теж далося взнаки. Але що зробиш — головне, що живий.
Одного разу повертався звідти, і десь біля Дитяток, примітив, як за нашою машиною побіг собака. Ми його не проганяли. Він біг за нами, а потім так і опинився в Коростені. Десь понад два роки жив біля нашого під’їзду. Його знало, мабуть, пів міста. Діти називали його Дружком.
А я незадовго до того побував у Ворзельському санаторії й уперше потрапив у місто Бучу. Дуже сподобалася ця назва. Тому й назвав пса Бучею.
Він був дуже добрий, відданий. Навіть до батьків ходив зі мною. Такий відданий був: покладе голову на лапи й лежить, дивиться. А коли я виходив, він так радів. Одного дня я побачив, що в нього почала випадати шерсть, з’явилися виразки. Пішов до ветеринара. Той подивився і сказав: «Він скоро помре. Багато радіації набрався».
Ми ж цього навіть не знали. Спілкувалися з ним, гладили, і навіть не думали, що він може бути настільки опроміненим. Але пес був неймовірно вірний. І одного дня він просто пішов — і більше не повернувся. Певно, пішов кудись помирати. Мене це страшенно вразило. Я так пройнявся, що подумав: сяду й напишу про нього книжку.
— І ви написали її практично за одну ніч?
— Перший варіант — так. Сів за стіл десь о шостій вечора і писав до шостої ранку. Потім віддав дружині. Вона прочитала й каже: «Хто це буде читати?». Мовляв, написано не дуже вдало. Я розсердився, взяв той текст і розірвав. А вона вже на мене: «Ну навіщо? Можна ж було поправити, можна було зробити гарну книжку».
Та я не пішов спати, знову сів писати все спочатку. Вранці дружина прокинулася й почула, що хтось хлипає. Підходить до мене: «Чого ти плачеш?». А я кажу: «Буча помер». Я саме закінчив епізод, де він помирає. Вона взяла текст, прочитала, і сама розплакалася. А потім сказала: «Тепер цю книжку будуть усі читати».
— Дружина вас завжди так підтримує? Виходить, вона ще й ваш перший критик?
— Вона в мене і перший читач, і перший критик, і перший шанувальник. Усе, що пишу, спочатку даю їй. Мати таку жінку біля себе впродовж життя — це велике щастя. Свого часу Антон Чехов казав, що свої твори треба дати прочитати десятьом людям: рідним, близьким, друзям, а потім уже дивитися, як вони сприймають текст. А в мене, можна сказати, є свій головний читач — за десятьох. Допомагає і моя донька Юля, яка теж закінчила Національний університет імені Т. Шевченка. Вони нині редагує наш »Вечірній Коростень».
Дружині довіряю. Вона закінчила Київський національний університет культури і мистецтва, багато років працювала в міському будинку культури. У неї був ансамбль «Родина», яким керувала. Потім забрав її до себе в газету — і відтоді вона працює зі мною. Вона і коректор, а іноді і бухгалтер, і редактор. Я Називаю її своїм креативним директором.
— І на завершення. Про що ви сьогодні мрієте — вже не як письменник чи журналіст, а просто як людина?
— Передусім мрію про мир. У мене тут під вікнами сирена… За день стільки її наслухаєшся: початок тривоги, потім відбій. І це такий кошмар, хоча вже навіть наші вусолапохвості вже звикли. Раніше ховалися, а тепер сидять спокійно — так само сприймають, як і ми.
А потім — щоб здоров’я не підвело, бо планів іще багато. Колись Джек Лондон сказав, що справжнє призначення людини — жити, а не існувати. От і я так живу. Люблю своїх читачв. Пишаюсь своїми книгами. Спілкуюсь з друзями. І продовжую творити.
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
