Цікавий досвід: як «Коростишів історичний» відновлює минуле краю

Історія Малина тісно переплетена з історією Коростишева родинними та сусідськими зв’язками

Малин — це Єльці, Коростишів — Олізари-Волчковичі. Деякі дослідники сходяться в тому, що Єльці й Олізари мають спільного предка Григора Вороновича. Він мав сім синів, серед яких четвертий син — Олізар, прозваний Глухим Вовчиком, заснував рід Олізарів-Волчковичів. А сьомий син — Ігнат, прозваний Єльцем, започаткував рід Єльців.

Існують ще більш очевидні зв’язки між Малином та Коростишевом. Мова про часи на межі XVI–XVII століть, коли Єльці набули найбільшого майнового та соціального статусу. Тоді Дмитро Єлець одружився з Марією Олізарівною, сестрою Івана Олізара-Волчковича, який був першим з Олізарів власником Коростишева.

Дмитро був близьким до родини Олізарів ще до одруження — саме йому та князеві Остафієві Ружинському у 1577 р. була доручена опіка над неповнолітнім Адамом Олізаром, племінником Марії й сином Івана Олізара, що в тому ж році загинув у бою з татарами.

Після смерті Дмитра Єльця Марія близько десяти років була «главою сім’ї» — утримувала маєтності спільно з синами. Варто зазначити, що Олізари володіли землями й на теренах сучасної Малинщини — вище по річищу Ірші, які подекуди межували із землями Єльців.

Та й загалом, історію Малина не зайве б відстежувати від Коростишева по річці Тетерів, з її притокою Ірша, до місця, де річка впадає в Дніпро, де є поселення Горностайпіль, яке має пряме відношення до нашого міста.

Тому, є сенс придивитися до Коростишева — познайомитися з цікавим досвідом та, можливо, вгледіти перетини з історією Малина.

Євгеній Дубівка Коростишів
Євгеній Дубівка

Сьогодні розмова з ідейником та співорганізатором «Коростишівського краєзнавчого товариства», а для широкого загалу — фейсбук-групи «Коростишів історичний» Євгенієм Дубівкою.

«МОЄ ХОБІ — ЦЕ ЗАГЛЯНУТИ У РЕТРО СВІТИ»

Олена Петренко: Євгене, коли та чому вирішили вивчати минуле Коростишівщини? Що вас до цього спонукало?

Свого часу відомий краєзнавець Лаврентій Похилевич визнавав Коростишів як одне з найдавніших місць в околицях Києва. Для розуміння, на той час усе, що в межах 100 км, — можна було сміливо назвати околицями.

Та коли я зацікавився, а що ж від тієї глибокої давнини збереглося до наших днів, то несподівано для себе розчарувався… Тому що більшість історичних даних було про XIX — першу половину XX століть. Звісно, мене це зачепило. Захотілося зробити так, щоб ми мали й інші докази давності нашого міста.

О.П.: Розкажіть, будь ласка, з чого ви починали свій шлях у краєзнавстві.

Це почалося ще далеко у дитинстві, коли знайшов під яблунею одну копійку 1908 року. І так з року в рік ця зацікавленість тільки посилювалася. Дослідницькою роботою займаюся з 2010-го.

Починали з мандрівок, чи напевно правильніше сказати краєзнавчих розвідок. Працювали з літературою, вишукували пазли, які пізніше складали в одну картину.

О.П.: Як вам вдається поєднувати краєзнавство з медициною, яка є основною вашою діяльністю? Адже це дві дуже скрупульозні справи.

Намагаюся жертвувати сном (сміється, — ред.) Насправді у цьому нічого надзвичайного немає. Краєзнавцями лікарі ставали ще 150–180 років тому — як і священники, журналісти чи архітектори. У певному сенсі це поклик. Але це також допомагає перезавантажити мозок. Тому що ефективність праці на основному місці роботи більша, якщо у вас є хобі. Моє хобі — це заглянути у ретро світи.

Володимир Нечипоренко: Дійсно, хтось займається краєзнавство, а хтось — дивиться серіали. Якщо порахувати, скільки люди тратять часу на перегляд серіалів, то справді можна було б вивчити все…

Так, а для мене краєзнавство — це та віддушина, яка зацікавлює і дає потрібні ресурси.

«МИ ТОВАРИСТВО, А НЕ ПРОСТО КОМПАНІЯ ФАНАТІВ РІДНОГО КРАЮ»

В.Н.: Значну роль на цьому шляху відіграла місцева фейсбук-група, яка об’єднала зацікавлену аудиторію, — «Наш Коростишів» та «Коростишів історичний». Розкажіть про це.

В обох групах одразу вдалося стрімко набрати учасників. Виявилося, що історія цікава і працівнику СТО, і працівнику мерії.

До нас ніхто не намагався нести історію свого міста у широкі маси. І коли люди побачили, що історія краю викладена доступною мовою, що можна почати ранок з якоїсь старовинної світлини або цікавого допису, вони почали формувати попит на такий контент.

А в цих двох групах якраз була така інформація. І вона була легка для сприйняття. Та ще й викладена краєзнавцями чотирьох поколінь — і не лише з Коростишева, а й з Радомишля, Брусилова тощо. Серед нас є історики, археологи, мистецтвознавці, скульптори і художники. І поряд — люди, які абсолютно далекі до історії професійно, але які щиро нею цікавляться.

О.П.: У травні минулого року ви створили Коростишівське науково-краєзнавче товариство. Хто ці люди, які увійшли туди?

Фактично краєзнавці обох фейсбук-груп і увійшли у це товариство. Це й історики, і археологи, і музеєзнавці, і лауреати краєзнавчих премій.

В день заснування Коростишівського товариства краєзнаців. 22 травня 2021 року.

В.Н.: Євгене, а яка була потреба створювати організацію? Чому ви не могли приватно цим займатися? Я так розумію, що товариство у вас зареєстроване офіційно?

Так, воно зареєстроване як громадська організація без юридичної особи. Ми не маємо свого банківського рахунку. Офіційне товариство дає нам більше прав. Що маю на увазі: окрім видавництва книг, це можуть бути, наприклад, і нумізматичні зустрічі з дітьми та батьками. У планах також різноманітні конкурси для юнацтва і навіть тематичні екскурсії по Коростишеву.

Товариство також допомогло спілкуватися з владою. Ми повернули дві скульптури сфінксів графа Олізара, які зникли наприкінці XX ст., у коростишівський парк, зробили урочистий захід. І вдалося це тільки тому, що ми товариство, а не просто компанія фанатів рідного краю.

В.Н.: Чи то окремих людей…

Безумовно. А так це допомагає нам займатися справою серйозно. Зокрема, співпрацювати із музеями. Наприклад, прийшла людина «з вулиці» та захотіла передати якийсь артефакт до музею. Втім, не все так просто. Там і акт передачі треба заповнити, і також потрібно бути впевненим у походженні цього артефакту. Умовно, чи раптом не вкрали його звідкіля. Статус «товариства» допомагає формувати довіру до нас.

Ми також видали збірник «Коростишівщина історична» і тематичний календар, присвячений легендарним надписам на скелях.

«ТЕПЕР КОРОСТИШІВ — ЦЕ НЕ ПРОСТО 101 КІЛОМЕТР»

В.Н.: Чому, до речі, було важливо видати збірник «Коростишівщина історична»?

Потрібно було згрупувати інформацію, яку ми назбирали, і посортувати її за тематикою і періодами. Також нам вдалося зачепити питання, якими до цього мало хто цікавився. Наприклад, про єврейське минуле Коростишева.

Це була серйозна спроба змінити туристичне сприйняття міста на мапі України. І по відгуках читачів ми розуміємо, що нам десь це вдалося зробити. І що тепер Коростишів — це не просто 101 кілометр, а стародавнє місто.

В.Н.: Про 101 кілометр. Тут є спільне між Коростишевом і Малином. Гранітні кар’єри, ув’язнені, які що в Коростишеві, що в Малині напевно розробляли кірками граніт. Малин також на 101 кілометрі — десь +- як Коротистишів.

Так! До слова, скажу, що все-таки цей збірник вийшов доволі складним для сприйняття. Тому плануємо випустити ще простішу літературу — такий собі дайджест для читачів будь-якого віку і професії.

«КОРОСТИШІВ СТАЄ ТУРИСТИЧНОЮ МЕККОЮ»

О.П.: Якщо брати у відсотках. На скільки, умовно, відсотків сьогодні досліджена історія Коростишівщини? Де є білі плями?

Історико-краєзнавчі дослідження Коростишівщини беруть початок із 40-х років ХІХ століття. Їх започаткував племінник Олізара. Пізніше хто тут тільки не працював — і Антонович, і Раппопорт…

Сказати, що сьогодні ми маємо цілісну картину про наш край, — не можемо. Розкопки сповна не провели. Фотоісторія недосліджена. Багато матеріалів втрачені. По моїх відчуттях, це десь 30–40 %.

О.П.: Чи можете ви в кількох реченнях розповісти історію Коростишівщини. Кажуть, що власне такий момент визначає: вивчена історія чи ні.

Вважається, що Коростишів має першу писемну згадку наприкінці XV століття — у 1499 році. Однак є документи й пам’ятки, які потребують додаткового вивчення і які стверджують про значно раніші згадки.

Археологічні дослідження взагалі підказують, що життя у Коростишеві майже не переривалося, починаючи з XII століття. Але зараз дослідники працюють над тим, щоб довести безперервну історію існування міста з давньоруського часу.

Тобто, попри пожежі, вторгнення Менґлі Гирея, чи монгольське нашестя, що йому задовго передувало, попри шляхетські чвари литовсько-польського періоду — Коростишів існував. Щоправда, є й «білі плями», як от на початку XIV ст., для прикладу.

О.П.: Історія Коростишівщини 10 років тому і тепер. Чи можемо говорити про те, за цей час вдалося змінити навіть базові уявлення про край? Якщо так, то як це вплинуло на його імідж?

Базове уявлення вдалося змінити, і тепер Коростишів поступово стає туристичною меккою. За рахунок міського парку, в якому переплелися дух романтизму і сучасність. За рахунок долини Тетерева, скель, закинутих кар’єрів і соснових лісів. Нині наше місто популярне як локація для турів вихідного дня. З Києва возять такі екскурсії.

Та й загалом історія свого міста стає цікавою для місцевих. Ти бачиш як бабуся стоїть біля моста і розповідає внукові, що це міст середини ХІХ століття, і той киває головою. Популяризація історії краю хоч і повільно, але триває.

О.П.: У краєзнавстві зазвичай заведено ідеалізувати персони. Чи варто змінювати цей принцип? Як бути, наприклад, якщо є відома персона, але з негативним відбитком на історії?

Складне питання. Треба дивитися на цивілізаційний внесок того чи іншого історичного героя. Якщо під час його правління місто розквітало, були робочі місця, пожвавилася торгівля, а при цьому він щось, десь, колись робив не те — то звісно його треба згадувати. Згадувати насамперед як фундатора, як батька міста.

«БІЛЯ ДИТЯЧОГО МАЙДАНЧИКА ЗНАЙШОВ КАМ’ЯНИЙ ХРЕСТ»

В.Н.: Краєзнавство радянської доби було політизоване, ідеологічно забарвлене. Є поважні люди, які щось вивчали, але разом з тим у процесі підправляли «так як треба». Що з цим робити, на вашу думку?

Знову ж таки — потрібно дивитися на їхній внесок. Якщо там пропагандистська стаття, то немає сенсу на неї без крайньої потреби посилатися чи згадувати її. Водночас якщо автор описує щось стародавнє, незаполітизоване, то його можна і навіть треба цитувати. Але знову ж таки: лише за умови, що там немає політики…

Згадаю і про випадки, коли краєзнавців розстрілювали за те, що вони «не виправдовували надій» чи відмовлялися констатувати факти у вигідному для режиму світлі. І таке було…

В.Н.: За увесь час вашої дослідницької роботи у Коростишеві, яке відкриття, який факт справив на вас найбільше враження?

Питання дуже цікаве. Це однозначно повернення сфінксів Олізара. Вважалося, що це неможливо. Тільки уявіть: скульптури, яким понад дві сотні років і які були втрачені понад чверть століття, вивезені з Коростишева, — тепер знову належать громаді!

Також якось поблизу дитячого майданчика на Князівській гірці у центрі міста натрапив на середньовічний кам’яний хрест. Здалеку він нагадував звичайний камінець, а насправді виявився артефактом. Це було моїм екзистенціальним шоком! Особливість краєзнавців в тому, що у той час, коли всі дивляться у небо, ми дивимося під ноги (сміється, — ред.)

О.П.: На завершення, Євгене, чому взагалі було важливо дослідити історію Коростишева? Можливо, відповідь надихне зацікавлені кола заново сформувати й історію нашого Малина.

До сьогодні Коростишів шукає себе на туристичній карті України. Але, як згадував вище, зараз ситуація все одно краща, ніж кілька років тому. І причина тут очевидно у дослідженні історії міста.

Важливо було зацікавити потенційних мандрівників, а для цього потрібні чіткі уявлення про місцеву історію. Не легенди чи переповідки, а конкретні дані, підтверджені знахідками та ґрунтованими дослідженнями.

Історію не треба видумувати, бо це все одно відчуватиметься. Натомість — історію треба вивчати. І на її основі формувати імідж міста.

Знання про край також допомагають ростити дітей у дусі патріотизму. Розвивати у молоді прив’язаність до своєї землі, розуміння того, що за цю землю предки воювали зі скіфських часів, бо вона завжди манила ворогів.

А зараз, у контексті війни, саме краєзнавство має давати відповідь на питання: чому настали такі часи, хто тобі ворог, а хто — друг…

Якщо ти знаєш свою історію, вона стає для тебе цінною. І ти будеш до неї повертатися знову і знову, навіть якщо будеш жити десь далеко. Тобто, ми хотіли зробити краєзнавство трендом.

Світлини з групи «Коростишів історичний»

Розмовляли Володимир НЕЧИПОРЕНКО, Олена ПЕТРЕНКО

Олена Петренко
Олена Петренкоhttps://malyn.media/
Редакторка MALYN.MEDIA

Пов'язані статті

- Реклама -spot_img

Останні новини