«Я приїхала в Радомишль увечері. Світла не було, власник ішов попереду з ліхтарем. Усередині пахло патокою, у темряві квакали жаби, навколо було павутиння й гори сміття. Але в цій руїні я раптом побачила місце для свого майбутнього музею»
Музей української домашньої ікони міг ніколи не з’явитися в Радомишлі. Спершу Ольга Богомолець мріяла зробити його плавучим — таким, що йшов би Дніпром, Чорним морем і через Босфор до європейських портів. Але понтон не зміг би пройти через шлюзи. І, як згодом виявилося, саме ця «невдача» відкрила дорогу до Радомишля.
Сьогодні «Замок-музей Радомисль» уже має свою впізнавану історію: старий млин, вода довкола, відроджена папірня, тисячі українських домашніх ікон, маршрут Via Regia. Про нього багато писали як про туристичну локацію, музей і місце сили. Значно рідше — про те, з чого ж все почалося насправді.
А почалося все не із замку. І навіть не з ідеї музею. Почалося зі старої української покаліченої ікони, яку Ольга Богомолець випадково побачила у калюжі на Лук’янівському ринку. Тоді українські образи не вважали мистецькою цінністю, називали «неканонічними», відкладали в ящики з мотлохом або просто викидали.
Сьогодні Ольгу Богомолець знають як лікарку, докторку медичних наук, професорку, громадську діячку і народну депутатку 8-го скликання. Але на Житомирщині її ім’я насамперед пов’язане ще й із Радомислем — культурним простором, який вона створила з руїни й наповнила власною колекцією українських домашніх ікон.
У цій розмові — не підсумкова історія про готовий замок. Це спроба повернутися до першого імпульсу: української ікони, яку треба було врятувати; занедбаного млина, в якому вона раптом побачила музей; папірні, що відкрила глибший історичний шар Радомишля та пам’яті української родини і українського дому.
«УКРАЇНСЬКІ ІКОНИ ВИКИДАЛИ ЯК СМІТТЯ. Я ХОТІЛА ЇХ ЗБЕРЕГТИ»
Олена П.: Пані Ольго, сьогодні про Замок-музей «Радомисль» знають багато. Але значно менше говорять про те, чому він узагалі з’явився саме тут. Чому Радомишль, а не, умовно, Малин чи інше місто? Як ви знайшли цю будівлю, що вас у ній зачепило і з чого все почалося?
— Насправді на момент створення колекції жодних думок про Радомишль у мене не було. Все почалося значно раніше — на Лук’янівському ринку в Києві. Ще в радянські часи, до Незалежності України, я побачила в калюжі стару чорну дошку — це була покалічена ікона. Вона лежала просто в багнюці, і люди наступали на неї, щоб не замочити ноги.
Вона була темна, майже невидима, забруднена, без жодної очевидної цінності для тих, хто наступав або проходив повз. Ікона, перед якою колись молилися, тепер лежала в болоті, як шматок непотребу. Я взяла її до рук, мокру загорнула в газету і принесла додому. Так у моєму житті з’явилася перша врятована ікона.
Вдома відмила її водою з милом, бо тоді ще не знала, що так робити не можна. Про колекцію я тоді не думала. Про музей тим більше. Просто не змогла пройти повз.
Згодом, вже маючи першу дитину, я прийшла на барахолку — мені потрібні були дитячі колготки. Перебираючи речі, раптом побачила старовинну ікону… Питаю у продавця: «Що це у вас таке?» А він відповідає: «Як це що? Це ж Святий Устиніан». Я тоді про святого нічого не знала, як і про більшість ікон. Але зізнатися було незручно, тому запитала: «А нащо цей святий?» І продавець каже: «Як це на що? На розум дітям».
У мене якраз народився син. І це словосполучення — «на розум дітям» — мало на мене майже чарівний вплив. Для кожної мами це щось дуже глибоке: щоб діти були мудрішими, щоб не повторювали наших помилок. Я купила цю ікону, принесла додому, знову помилково відмила гарячою водою з милом і поставила на книжкову полицю.
Минуло кілька років. Народилася друга дитина. Діти хворіють, не слухаються, буває важко, коли ти не справляєшся. Я дивилася на цю ікону й думала: не одній мені було важко. Скільки жінок до мене молилися цьому святому, щоб їхні діти були розумнішими, щоб не повторювали помилок батьків. Так він поступово став частиною моєї родини.
Володимир Н.: Тобто спочатку це була не історія про колекціонування?
— Абсолютно. Лише через кілька років мого «спілкування» зі святим Юстиніаном я вирішила дізнатися, хто ж він такий. Інтернету тоді не було. Я пішла в бібліотеку, потім до букіністів, згодом до церкви. Але ніде нічого про святого не знайшла. У церкві мені сказали: «Ми такого не знаємо».
І тут виник внутрішній конфлікт: у мене є річ, яка вже стала для мене важливою, але ніхто про неї нічого не знає. Мало того: її ніби не визнають. Тоді я повернулася на барахолку, у першоджерело, де могла вже свідомо розпитувати людей. Можна сказати, що святий Устиніан сам привів мене назад.
Олена П.: І там за однією іконою почав відкриватися цілий світ української домашньої ікони?
— Так. На той час у мене ще не було бізнесу, не було можливості серйозно купувати ікони. Я збирала якісь копійки й могла раз на місяць купити маленьку дощечку з українською іконою. Вони коштували дуже дешево.
Цілий великий ящик «бою» — розбитих, переполовинених, потемнілих образів — можна було купити за кілька рублів. Усе це скидали як сміття, іноді ще й залите гноєм. Я привозила такі ящики додому й на вулиці шлангом відмивала бруд. Не знала, що там і що саме купую. Але це були українські ікони, яким люди довіряли свої молитви і в яких просили захисту.
До речі, навіть у часи перебудови, коли за ікони вже не відправляли до Сибіру, існувала мистецтвознавча рамка: українські ікони — «неканонічні». А справжнім колекціонерам нібито треба збирати російську, візантійську, золотофонну ікону.
Згодом на барахолці я тісніше познайомилася з колекціонерами. Вони мене жаліли й казали: «Навіщо купуєш це дрантя? Це сміття, йому місце на смітнику. Купи одну російську золотофонну ікону — вона через десять років буде вдесятеро дорожча». А я казала: «Ні, я того не хочу. Я хочу українську».
Я тоді ще нічого не знала ні про ікони, ні про іконопис. Моя головна мотивація була: зберегти. Українські ікони були настільки теплими, емоційними, живими, що важко було пройти повз. Бувало, у продавця викладено багато золотофонних російських ікон, а збоку лежить простенька українська, закинута якимось дрантям. Я питаю: «Скільки та коштує?» А мені кажуть: «Забери задурно, бо вона нам тут усе псує». Я брала, не цуралася і приносила додому.
Згодом я навчилася ці ікони розрізняти й побачила, що вони дуже різні. Чернігівська — яскрава, червона, з квітами. Гуцульська — динамічна, багатосюжетна. Полтавська — з небом, яке живе окремим життям. Київська — з чорними, синіми, зеленими німбами. Так з’являлася не просто колекція, а розуміння її топографії. Я записувала історії, бо тоді їх часто приносили нащадки власників. Їм ці ікони вже були не потрібні. Вони їх просто викидали, інколи цілими ящиками.
Бувало, я купувала сувій чорного полотна, скручений у трубку. Я знала, що це ікона, але її неможливо було розгорнути. Вона була чорна, тверда, і ти не знаєш, що там усередині. Потім реставратори розмочували такі ікони, обробляли, інколи пів року тільки розстеляли полотно й знімали з нього патіну і бруд, щоб побачити, що там намальовано.
Олена П.: Попри те, що ці ікони не мали, здавалося б, якоїсь цінності, ви продовжували їх збирати…
— Так. У 2005 році мене запросили на відкриття виставки колекційних ікон у тодішній Музей російського мистецтва на Терещенківській. Було п’ять залів: візантійські, російські, золотофонні ікони з приватних колекцій. Перед останнім залом екскурсовод зупинилася й сказала: «А тепер я прошу у всіх пробачення. Бо ми зараз зайдемо в залу українських неканонічних ікон». І всі почали реготати.
Від скандалу мене втримав тільки дев’ятий місяць вагітності. Бо в тій залі були неймовірні українські народні ікони: живі, красиві, дуже сильні. Пам’ятаю одну голубу дошку: на ній була намальована ніби гуска. Ікона називалася «Священна птиця пелікан». Це був символ жертовності Ісуса Христа: пелікан своєю кров’ю годує дітей, щоб урятувати їх. На іконі було написано: «Писала Марфа. 1878 рік». І біля цієї ікони стояли відомі колекціонери й сміялися.
Я вийшла з музею з думкою: у цьому самому музеї я обов’язково зроблю виставку української ікони. Як саме — ще не знала. Але тоді для мене стало принциповим повернути їй гідність.
Почала вивчати професійну літературу, розмовляти з мистецтвознавцями. Зрозуміла, що українська ікона могла бути професійною, народною, а ще — і домашньою.
І святий Устиніан, моя друга у колекції ікона, був саме домашнім образом. Коли я глибше занурилася в цю тему, зрозуміла: домашня ікона була не лише символом віри, а й оберегом. Вона стояла на межі між язичництвом і християнством, охороняла родину. Пізніше в Київському університі ім. Т.Г. Шевченка я захистила докторську по філософії “Феномен української домашньої ікони”, і була останнім докторантом у академіка Мирослава Поповича.
«Я ХОТІЛА, ЩОБ УКРАЇНСЬКА ІКОНА ДІЙШЛА ДНІПРОМ ДО БОСФОРУ»
Володимир Н.: Коли колекція перестала бути лише приватною історією і ви зрозуміли, що їй потрібен окремий простір?
— Після тієї виставки в тодішньому Музеї російського мистецтва я зрозуміла: українську ікону треба показувати і повертати їй гідність, бо це про нашу самоідентифікацію і про нашу гідність.
Спочатку я шукала приміщення для свого музею домашніх ікон в Києві. Зверталася в різні інстанції, але мені всюди відмовляли. Під музей приміщення отримати було майже неможливо, а купити щось у Києві я тоді не могла.
І тоді з’явилася інша ідея: зробити музей не стаціонарним, а плавучим. Я вже займалася бізнесом, і все, що заробляла, фактично вкладала у збереження нашої культурної спадщини. Думала купити понтон, зробити на ньому музей, причепити до катера, і щоб ця платформа йшла Дніпром, далі Чорним морем, через Босфор.
Я уявляла це як плавучий український музей: щоб там пахло хлібом, звучали українські пісні, щоб він заходив у європейські порти і показував людям ту Україну, яку я люблю і якою пишаюся. Не корабель, бо це було надто дорого, я б його не потягнула. А платформу можна було б перевозити катером і зупиняти в різних містах.
Але виявилося, що такі понтони не проходять через шлюзи. Вони можуть дійти до Канева і назад. Майже рік я розробляла цей проєкт: музей на платформі, клімат-контроль, усе необхідне для збереження ікон. І через рік ця ідея розбилася об технічну неможливість — платформа не шлюзувалася.
Олена П.: І тоді ви потрапили у Радомишль?
— Я сиділа вдома і в розпачі гортала газету з оголошеннями. Раптом побачила: у Радомишлі продається старий млин. Подумала: якщо з плавучим музеєм не виходить, якщо в Києві нічого не складається, поїду подивлюся.
Наступного дня зателефонувала власнику й приїхала в Радомишль. Це було ввечері, після роботи. Надворі вже стемніло. Господар ішов попереду з ліхтарем, завів мене в перше приміщення, і я побачила залу, засипану сміттям, із павутинням, що звисало зі стелі. Усе виглядало жахливо. Але водночас там був неймовірний солодкий запах патоки. У темряві квакали жаби, світив ліхтар, я руками розгрібала павутиння — і в той момент зрозуміла: мій музей буде тут.
Буквально за тиждень я купила цей млин. Ціна була доступною, бо, по суті, там майже нічого не залишилося: будівля стояла без даху, без вікон, без дверей, без перекриттів, без обладнання. Були тільки стіни. Але ці стіни були міцними.
Мене часто питають, чи був у мене бізнес-план, проєкт, кошторис. Ні. Не було ні бізнес-плану, ні проєкту, ні достатніх коштів. Але я чітко знала, що маю роботу, бізнес і що все, що заробляю, інвестую в Україну.
Коли я придбала млин, практично перестала купувати ікони. Усі кошти пішли на будівлю: балки, підлога, стіни, каналізація, світло. Лише через три роки ми змогли поставити дах, бо перед тим треба було замінити перекриття. Потім — вікна, двері, інженерія. Загалом п’ять років тривала реставрація. Саме реставрація, не реконструкція: ми намагалися зберегти все автентичне, що там було.
Одразу після купівлі я запросила друзів на суботник — виносити і вивозити сміття. Вони приїхали, подивилися і сказали: «Слухай, що ти робиш? Хто сюди поїде, в цей Радомишль? Це Бог знає де». А я відповідала: «Ну їдуть же в Умань — і до мене поїдуть».
Володимир Н.: Коли це приблизно було?
— 2006-й або 2007-й рік. Моя молодша донька Софійка народилася у 2006-му, і ми часто кажемо, що вони з музеєм майже однолітки. Можливо, якби я приїхала туди вдень, побачила гори сміття навколо — усе склалося б інакше. Але я побачила це місце саме вночі — і, напевно, в цьому теж щось було.
«НАВІТЬ ЯКБИ Я ШУКАЛА ТАКЕ МІСЦЕ СПЕЦІАЛЬНО, Я Б ЙОГО НЕ ЗНАЙШЛА»
Олена П.: Пані Ольго, якби ви тоді — у 2006 чи 2007 році, коли вперше приїхали в Радомишль увечері, — побачили сьогоднішній Замок-музей «Радомисль», що б вас найбільше здивувало?
— Кожного разу, коли я приїжджаю в музей, я маю то саме відчуття, яке виникло і в перший день: відчуття, що там, на цьому місці, зупиняється мить, зникає хаос, суєта і формується час, наповнений змістом — кайрос, так називали його давні греки.
Сьогодні багато людей, які в «Замок Радомисль» приїжджають, часто кажуть: «Таке відчуття, ніби ми десь у Європі, а не в Україні». Саме так і є — Україна завжди була Європою.
Музей дає ще одне важливе відчуття: якщо ти справді чогось хочеш, якщо віриш у це і вкладаєш свою енергію, то навіть на смітнику можна зробити диво. І так само можна відроджувати всю Україну: якщо не дозволяти красти, брехати й миритися з тим, що «і так зійде».
Коли мені дуже важко боротися, надає сили розуміння того, що майже все, що зібрано в музеї, — це речі зі смітників і барахолок. Те, що колись було найціннішим у родині. Бо в українському домі не було нічого ціннішого за родову ікону. Вона була не просто річчю — вона була охоронцем родини. Але потім люди це викидали.
Тому я дуже хочу, щоб нові покоління українців приїхали до музею. Щоб побачили це і зрозуміли: нам є чим пишатися. У нас є своя самобутність, своя глибина, своя пам’ять. І нам є що захищати і за що боротися.
Володимир Н.: Під час реставрації були знахідки, які дозволили інакше побачити це місце? Можливо, щось вам запам’яталось…
— Ми знаходили кам’яні ядра, ще середньовічні. Це була одна з найцікавіших знахідок, бо вона свідчила, що тут колись точилися бої.
Територія взагалі була непроста. Раніше там було болото, русла річки в нинішньому вигляді не існувало. Ми вичищали його, перегороджували мішками з піском, працювали буквально по коліна в болоті.
Але головним відкриттям для мене стало те, що тут була папірня Києво-Печерської лаври, заснована у 1612 році. Про цю місцину й раніше говорили як про папірню, район теж називався Папірнянським, але мало хто пояснював, звідки ця назва.
Папірня проіснувала близько 80 років і була зруйнована в часи Руїни. Від неї майже нічого не залишилося, але коли заходиш у Камінну залу і бачиш стіни завтовшки півтора метра, розумієш: це нетипово для млина. Найімовірніше, частина цих мурів залишилася ще від давньої папірні.
Коли я дізналася про це, вирішила її відродити. Ми вивчали старі гравюри, креслення, їздили в Таллінн, де працює подібна середньовічна папірня, і відновили виробництво паперу. Для мене це було важливо не як атракція, а як спосіб повернути історію місця.
Олена П.: А чи бачите ви символізм у тому, що саме в Радомишлі колись була папірня Києво-Печерської лаври, а тепер тут музей української домашньої ікони?
— Я абсолютно розумію, що все це відбувалося не просто так. Добре пам’ятаю день, коли витягнула свою першу ікону з калюжі. Пам’ятаю, як загорнула її в газету, взяла під пахву і сама себе запитала: «Що ти робиш? Навіщо тобі вона?» І відповідь прийшла миттєво: «З цього щось буде». Тоді ще не було ні колекції, ні музею, ні Радомишля. Але я знала, що зробила щось дуже правильне.
Потім ми купили млин і змогли відродити там папірню. А вже згодом дізналися, що це місце є частиною Європейського культурного шляху Via Regia, який проходить через вісім країн. Сьогодні Замок-музей «Радомисль» внесений до Книги рекордів України як перший музей домашньої ікони і як відроджена історична папірня. Маємо й міжнародний диплом Європейського культурного шляху.
Я завжди казала: навіть якби спеціально хотіла знайти місце з такою історією, такою пам’яттю і таким символізмом — я б його не знайшла. Мене ніби щось привело в Радомишль. Мабуть, і той понтон не випадково не пройшов через шлюзи.
«КОЛИ РУЇНА СТАЛА МУЗЕЄМ, ЇЇ ЗАХОТІЛИ ЗАБРАТИ»
Олена П.: Ви не просто пристосували старий млин під музей, а поступово відкрили в ньому глибший історичний шар.
— Саме так. І ще важливо, що вся будівля стоїть на скелі. У неї немає фундаменту в звичному розумінні: фундаментом є гранітна скеля. Будівля фактично виростає з цих гранітних порід і оточена водою.
Це, до речі, стало частиною однієї абсурдної історії. Коли місцеві «царі» намагалися нас звідти вижити, було навіть рішення Радомишльського суду про заборону діяльності музею. Підстава — «у музеї немає фундаменту». Нам казали: піднімайте будівлю на крани, заливайте бетон.
Було й рішення знести пам’ятник Єлисею Плетенецькому — перший в Україні пам’ятник архімандриту, який заснував папірню Києво-Печерської лаври. Усі ці рішення згодом скасували вищі інстанції, бо ми доводили їхню безпідставність: неможливо руйнувати історичну будівлю, яка понад сто років стоїть на гранітній скелі.
Володимир Н.: Виходить, що поки це була занедбана будівля, вона нікому не була потрібна. А коли ви вклали туди кошти, відновили простір і стало видно майбутній музей, тоді з’явилися охочі це забрати?
— Так. Це було пряме бажання забрати. Іншого пояснення немає. Людина прийшла й сказала мені: «Тебе тут не буде». Я відповіла: «Як це — не буде? Це моя власність, я купила її за свої гроші». А мені знову: «Тебе тут не буде. Ми тебе виживемо».
Це було ще до відкриття музею. П’ять років тривали будівельні роботи, музею як такого ще не було, дороги нормальної не було, туристи туди ще не їздили. І буквально за місяць до відкриття почалися спроби нас вижити.
Писалися кляузи, виходили замовні сюжети, вигадувалися абсолютно абсурдні речі. Але я не хочу надовго повертатися до цього. Я щаслива, коли мені просто не заважають. Допомагати мені не обов’язково, бо багато що можу зробити сама. Головне, щоб не заважали.
Якби не мій чоловік і моя родина, я б, мабуть, не витримала. Бо це були п’ять років дуже жорсткого тиску: перевірки, повалені паркани, отруєні собаки, люди, які приїздили на територію, тодішня міліція, яка не реагувала на виклики. І я: одна з трьома дітьми, з охоронцем, на цій великій території.
Володимир Н.: Для місцевих, мабуть, не було очевидно, що це стане тим музеєм, який вони бачать сьогодні. Хтось міг думати: буде ресторан, бар, кафе чи готель під вивіскою музею. Ті, хто хотів це забрати, напевно, теж бачили це не так, як ви?
— Якщо подивитися з економічної точки зору: хто в Радомишлі може наповнити рестораном чи готелем 2500 квадратних метрів? Це площа тільки музею. Якщо не музей, то що там можна зробити?
Ні, це було абсолютно свідомо. На той момент уже відбулося освячення пам’ятника Єлисею Плетенецькому, приїжджав Блаженніший Володимир. Тобто було зрозуміло, що це вже не просто занедбаний млин.
Це було рейдерство, щоб забрати будівлю. Не музей, а саме будівлю. Для чого цим людям була така будівля я їм цього запитання не ставила. Але, знаєте, як Заратустра ділив людей на дві категорії: сіячі, які щось створюють, і воїни, які щось забирають. Воїни завжди чекають, поки сіяч щось виростить, щоб потім у нього це забрати. А далі вже вирішувати, що з цим робити.
Немає в мене жодного бажання повертатися до цієї історії. Мене тоді підтримували родина і церква. Греко-католицька громада, Блаженніший Святослав, Патріарх Філарет, Кардинал Любомир Гузар. Блаженніший Володимир приїжджав на відкриття пам’ятника Єлисею Плетенецькому, Патріарх Філарет освячував папірню. А греко-католицька громада, коли не мала свого прихистку на Радомишльщині, служила в нашій каплиці Богородиці, що на вежі.
Тому для мене це місце — не лише музей. Це місце української пам’яті й ідентичності. Недарма музей має назву «Душа України».
Олена П.: Пані Ольго, Малин також має потужну паперову історію. І поруч із Радомишлем це відкриває ширшу тему — не лише історію окремого замку чи окремого міста, а паперові історії Полісся загалом. Як ви думаєте, чи можна через історію паперу, папірень і книгодрукування по-новому розповідати про наш регіон?
— Абсолютно. Бо папір у ті часи мав приблизно такий самий вплив, як сьогодні інтернет. Поясню, чому я так порівнюю.
Ми ще пам’ятаємо життя до інтернету й соціальних мереж. І розуміємо, який вибух у комунікації дала їхня поява. Сьогодні людина, якщо хоче, має доступ майже до будь-яких знань.
У давні часи, коли не було паперу й друкарства, існували лише рукописні книги. Щоб написати одну книгу, можна було витратити десять років життя, а прочитати її могли одиниці. Коли з’явилися папір і друкарство, знання стало можливим множити. Це був такий самий ривок для культурного, історичного й духовного простору, як для нас поява інтернету.
Звісно, папір спершу був дуже дорогим. Але що більше його виробляли, то доступнішим він ставав. І саме це змінювало світ: книга поступово переставала бути річчю для одиниць.
Радомишльська папірня працювала лише близько 80 років, але саме на цьому папері друкувалися лаврські першодруки Києво-Печерської лаври. У часи Руїни папірню знищили, а вже наприкінці XIX століття архітектор Пекарський збудував на цьому місці млин. Механізм, по суті, залишався той самий — енергія води й колесо.
Володимир Н. До слова, нещодавно в Києво-Печерській лаврі відбувалися заходи, присвячені Єлисею Плетенецькому. Вас запрошували?
— Так, звісно, я була в Києво-Печерській лаврі. До того ж торік Єлисея Плетенецького канонізували як святого. У Лаврі була виставка, відбувалися заходи.
А Радомишль сьогодні має перший і поки що єдиний в Україні пам’ятник Єлисею Плетенецькому. Ідея пам’ятника була така: ріка символізує життя, бо вона тече, і двічі в одну воду не зайдеш. Човен — це наша тілесність, те, з чим ми приходимо у світ. Книга символізує знання, за якими ми приходимо. А свіча, яку монах тримає в руці, — світло, яке ми маємо віддавати. Тобто людина приходить за знаннями і віддає своє світло.
Володимир Н.: Це була ваша концепція пам’ятника?
— Так. Ідея, образ і символіка були мої. Виконавцем став скульптор-монументаліст Владислав Волосенко. Не кожен може працювати з великою брилою граніту. Звісно, я сама так не зробила б, для цього потрібен майстер. Але задум, зміст і концепція пам’ятника — мої.
Олена П.: А чи відстежуєте ви статистику відвідувачів? Зокрема, цікаво, чи приїздять до вас люди з Малина та сусідніх громад?
— Звісно, до нас постійно приїздять групи з різних громад. Окремої статистики саме по Малину я зараз не назву, але ми регулярно приймаємо людей туристів з усієї України.
Для нас дуже важлива соціальна складова. Щотижня у музеї проходять безкоштовні екскурсії для родин загиблих, переселенців, військових. Часто звертаються голови громад, священники, військові частини — і ми завжди йдемо назустріч. До нас приходять поранені військові, діти, матері загиблих, родини, які втратили дім через війну.
Раніше ми проводили День відкритих дверей для радомишлян — плануємо і в цьому році. З часом більшість місцевих уже побували в музеї, але ми й далі відкриті для громад і для тих, кому важливо побачити це місце не як туристичний об’єкт, а як частину власної історії.
«КОЛИ ПОЧАЛАСЯ ВЕЛИКА ВІЙНА, МУЗЕЙ ЗАЛИШИВСЯ САМ НА САМ ІЗ КОЛЕКЦІЄЮ»
Олена П.: Ви вже згадували про виклики приватного музею під час великої війни. З одного боку, ми бачимо зростання інтересу до культурної спадщини й української ідентичності. З іншого — чи мають такі приватні ініціативи реальну підтримку держави?
— “Замок-музей Радомисль” має статус музею, неприбуткової організації. і ми не маємо фінансово підтримки від держави. Тому на все маємо заробити самі. Наведу простий приклад. Сьогодні ми платимо за електроенергію такий самий тариф, як пивзавод, — майже 17 гривень. Для музеїв немає жодних пільг. Ми зверталися, а нам відповідали: «Ну, ви ж були млином». Так, ми були млином. Але сьогодні це музей.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми офіційно зверталися до Міністерства культури з проханням допомогти перевезти частину експонатів у безпечніше місце — на захід України, у монастир, у будь-яке приміщення чи підвал. Нам офіційно відмовили. Сказали: «Ви приватний музей, робіть, що вважаєте за потрібне».
А що ми могли зробити? Директор музею, водій, перший помічник — усі пішли на війну, хтось був мобілізований, хтось пішов добровольцем. Не було ні коштів, ні транспорту, ні рук. Єдине, що ми змогли зробити жіночими силами, — перенесли частину ікон у трапезну, де дуже товсті стіни і майже немає вікон. Закрили це приміщення з надією, що хоча б щось збережеться.
Перші два роки великої війни були для мене дуже важкими. Музей для мене як ще одна дитина. А твоє завдання: забезпечити дитині безпеку. При цьому до Білорусі зовсім близько, війська стояли неподалік. І ти розумієш: якщо в музей прилетить, залишаться тільки стіни. Бо всередині: дерево, полотно, ікони, дерев’яні перекриття.
Сьогодні ми приймаємо туристів, які приїздять самостійно. Але від великих офіційних подій і фестивалів від початку повномасштабного вторгнення я свідомо відмовилася. Так, ми втрачаємо гостей і кошти. Але я не хочу наражати людей, музей і колекції на небезпеку.
Володимир Н.: А приватна підтримка, спонсорська допомога є? Чи музей фактично тримається на вас?
— Всі люди, які приходять у музей, сплачують за квитки, святкують весілля, дні народження, проводять тренінги, — саме вони допомагають музею існувати. Коли музей не працює, я утримую самостійно. Є бізнес, який працює, є кошти, які я інвестую, щоб підтримувати музей тоді, коли він не заробляє на себе. Так було під час ковіду, коли музей не міг працювати. Так було й під час війни, коли він був закритий.
Наше завдання — щоб приходило більше людей, щоб всі діти україни приїхали до нас на екскурсію, ми підготували для них спеціальні навчальні програми. І ще важливо: у нас завжди є робота. Ми постійно шукаємо садівників, покоївок, екскурсоводів, спеціалістів для папірні. Якщо хтось хоче працювати, ми відкриті.
Зараз у нас є івент-менеджерка з Радомишля, взяли молодого хлопця — координатора освітніх програм, теж радомишлянина. Наші адміністратори, екскурсоводи, майстри на папірні — переважно місцеві. Тому для мене музей — це не лише експозиція. Це ще й робота, досвід, можливості для людей із самого Радомишля.
«У МІСТІ ПИШАЮТЬСЯ, ЩО МАЮТЬ НЕ ТІЛЬКИ ПИВЗАВОД»
Олена П.: Як ви думаєте, за ці роки змінилося ставлення самих радомишлян до музею? Чи пройшла громада свою еволюцію — від недовіри до розуміння, що це важлива історія для міста?
— Про це краще запитувати самих радомишлян. Але принаймні сьогодні я вже не думаю, що можливе повернення до того рейдерства, яке було на початку. Я сподіваюсь, що більшість радомишлян пишаються тим, що в їхньому місті є не лише пивзавод, а й музей, відомий на всю Україну. І не тільки на Україну — далі ми будемо просуватися в Європу.
У нас працювало багато місцевих людей. Дехто згодом поїхав далі — хтось у готельний бізнес у Дубаї, хтось у Туреччину. Не всі хочуть залишатися в Радомишлі, але музей дає людям досвід, професію, інший горизонт.
Олена П.: При замку працює і готель, про який ви щойно згадали. Він теж задумувався як частина цієї історії, а не просто як місце для ночівлі?
— Наш готель також унікальний. Його занесено до переліку ста найкращих готелів України. Це історичний бутік-готель, у ньому лише десять номерів, і кожен номер — це маленький музей.
Кожен із них присвячений одній із країн Via Regia — королівського шляху, який проходив через Європу. З кожної країни ми обрали людину, яка багато зробила для просвітництва. Наприклад, номер Йоган присвячений Німеччині та Йогану Гутенбергу, пов’язаному з розвитком друкарства.
Коли я почала шукати ці імена, зіткнулася з тим, що всі вони були чоловічі. І це здалося мені жахливою несправедливістю. Я подумала: не може бути, щоб жінки не займалися просвітництвом. Тому свідомо почала шукати жіночі імена, і тепер у нас п’ять номерів мають чоловічі назви і п’ять — жіночі.
Наприклад, іспанський номер називається Тереза: на честь святої Терези, сильної постаті, дипломатки, культурної амбасадорки, патронеси Іспанії. Французький номер має подвійну назву — Бернард і Анна. Це Бернард Клервоський, засновник ордену бернардинців, і Анна — королева Франції.
У кожному номері є старовинна карта цієї країни, портрет, опис українською та англійською мовами, старовинні гобелени, меблі, люстри. Тобто це не просто готельний номер. Це ще один спосіб розповідати історію.
Олена П.: В Україні не так багато місць, де музей настільки тісно поєднаний із самою історичною будівлею. У цьому сенсі Радомисль більше нагадує європейську модель — коли замок, музей, готель і культурний простір працюють разом.
— У Європі таких прикладів справді багато. Але коли до нас приїжджали європейські експерти, вони сказали, що в певному сенсі ми навіть кращі. Звісно, були зауваження: дорога не така, сервіс не завжди такий, як хотілося б. Але вони казали: у Європі є замки і є музеї, а тут це поєднано.
Звісно, формально ми є млином. «Замок-музей Радомисль» — це торгова назва. Її навіть не я придумала. Ще до відкриття люди приїжджали, дивилися й писали: «Були в замку в Радомишлі». Так воно і закріпилося.
Але будівля справді має риси фортифікаційної споруди: вікна-бійниці, мури завтовшки півтора метра, вежа. Найімовірніше, частина цих мурів залишилася ще від папірні, бо млини не будували з такими стінами. Усе, що в будівлі з червоної цегли, — оригінальне. Добудовані лише два верхні поверхи вежі. Це було потрібно архітектурно, бо три корпуси сходяться саме в цій точці, і без вежі їхні дахи неможливо було правильно об’єднати.
Володимир Н.: Ви згадували, що в Радомислі бували президенти України. А хто з гостей для вас особливо важливий?
— Для мене найулюбленіший гість — Ліна Костенко. Також Іван Марчук — геніальний художник. Анатолій Гайдамака, Олександр Поліщук, Патріарх Філарет, Блаженніший Володимир, Блаженніший Святослав Шевчук, Кардина Любомир Гузар. У нас бували президенти: Віктор Ющенко, Леонід Кравчук, Петро Порошенко, а також — дипломатичні корпуси, багато знакових людей.
Але найважливіше для мене — щоб туди їхали діти. Усі діти з України. Щоб вони відчули це місце сили, свою приналежність і свою відповідальність.
Олена П.: Пані Ольго, а у вас є в замку якесь улюблене місце чи власний ритуал? Наприклад, чашка кави з певним краєвидом, місце, куди ви завжди приходите, коли приїздите?
— Ви зараз питаєте про ритуали, а в мене радше будні Попелюшки. Я їду туди з машиною, повною речей: грамофони, платівки, розсада рослин. Шукаю, де знайти чорнозем. Хочу цього року закласти сад тізанів — українських пряних рослин, які ми часто забули, але з яких можна робити чайні церемонії й дегустації.
Тиждень у залі протікає вода, сантехніків викликати не можу. Садівник приходить о шостій вечора, а опівночі я ще щось роблю в музеї, щоб підготувати нову експозицію. Тому мій головний ритуал — встигнути поспати.
Зараз ми з директором почали інвентаризацію музею. Це величезна робота. Ікони, які я купувала, ідентифіковані й обліковані, кожна має номер. Але є ще десятки тисяч інших експонатів: глечики, речі побуту, предмети, які я колись привезла з барахолки, помила й поставила в експозицію. Думаю, нам потрібен щонайменше рік, щоб повністю описати музей на папері. Бо вживу він є, а на папері — ще не весь.
«ЩОБ ДІТИ МОГЛИ ТОРКНУТИСЯ УКРАЇНИ РУКАМИ»
Олена П.: Ви створювали музей не як простір «не чіпати руками». І, здається, саме це відкрило його для людей, які в інших музеях часто залишаються осторонь.
— Так. Ми проводимо екскурсії для незрячих людей, підтримуємо фонд «Світло в тобі». Це почалося ще до великої війни й стало для мене дуже щемливою історією.
Колись адміністратори подзвонили й сказали: «Ольго Вадимівно, нам телефонують із товариства сліпих і питають, чи правда, що у вашому музеї дозволяють торкатися експонатів». Бо на кожній екскурсії я завжди кажу: візьміть експонати в руки. Потримайте рушник, українську арфу, глечик. Відчуйте це.
І люди з товариства сліпих сказали: «Ми ніколи не були в музеях, бо там нічого не можна чіпати. А якщо у вас можна — ми приїдемо». До нас приїхав цілий автобус незрячих людей. Ми спеціально зробили для них екскурсію, і тепер робимо це щороку. До нас приїздять діти зі шкіл для незрячих і військові, які втратили зір.
Я таких щасливих дітей у житті не бачила. Вони світилися. Обіймали стовпи, торкалися амфор, глечиків і казали: «Ми знаємо, що це таке, але ніколи не могли побачити це пальцями». Вони бачать світ через пальці. І коли ти на це дивишся, сльози течуть самі.
У нас є спеціальний макет музею, зроблений для незрячих: вони можуть торкнутися його, уявити форму будівлі, стіни, вежі, масштаб простору.
Коли ти можеш бодай щось змінити в цьому світі на краще, створити простір, який відкриває людям новий досвід, тоді всі вороги залишаються десь осторонь. Я не хочу витрачати на них свою енергію. Для мене важливий рух вперед. Важливий сад тізанів, щоб українці могли спробувати чай із лофанту й згадати свої рослини, запахи, свою традицію.
Володимир Н.: Якщо говорити про майбутнє, чи є у вас один амбітний план для Замку-музею «Радомисль», який ви дуже хотіли б реалізувати?
— Я хочу, щоб після закінчення війни у “Замок-музей Радомисль” приїхади туристи з усього світу, доторкнулись до нашої культури, нашої історії, нашої самобутності. А ще хочу, що до музею приїхали всі українські діти, які можуть сюди доїхати. Щоб громади допомагали з автобусами, а ми зі свого боку готували для них програми.
Зараз ми розробляємо екскурсії для різних класів — від молодшої школи до старших. Але для мене важливо не просто провести дітей залами й розповісти їм дати. Я хочу, щоб вони могли доторкнутися до нашої історії — руками, очима, пам’яттю. Щоб побачили, що Україна — це не абстракція з підручника, а жива культура, яку можна відчути.
Бо сьогодні саме це дає силу жити, боротися, не спати під обстрілами, вірити в Україну і розуміти, заради чого ми стоїмо. Я дуже не хочу, щоб у нас виросли тільки діти війни. Я хочу, щоб виросли діти з гідністю, з пам’яттю, з чітким розумінням, що вони мають країну, яку варто любити й захищати. Це і є мій амбітний план.
Розмовляли Володимир НЕЧИПОРЕНКО, Олена ПЕТРЕНКО
