Про традиції святкування Різдва у родині Сидоренків
На Малинщині живе багато тих, хто святкує Різдво саме 25 грудня. Серед них і родина Сидоренків. Коли буваєш у Сидоренків гостем на Різдво, помічаєш, що для них це не просто формальний привід для святкування чи посиденьок, а дійсно наповнене високими сенсами свято, глибока родинна традиція.
Це і стало спонукою для розмови з Францискою Сидоренко, етнічною полячкою, предки якої жили на Житомирщині ще з 60-х років ХІХ століття, про традиції святкування Різдва у їхній родині.
Пані Франциска розповідає, що традиційно Різдву передував піст (у католицькій традиції він має назву Адвент і триває приблизно з кінця листопада до 25 грудня). У цей час утримувалися від м’ясних страв та від гучних гулянь.
А святкувати Різдво починали 24 грудня з Вігілії (у православній традиції — Святвечір). Як пригадує пані Франциска, цього дня ще з ранку починали наряджати ялинку. До вечора поспішали закінчити всю домашню роботу і приблизно о 18-19 годині вечора ішли до бабці на Вігілію.
— Нас завжди навчали, що перед тим, як сідати за різдвяний стіл, потрібно попросити один в одного пробачення, не мати один до одного жодних претензій. Ми були дружною родиною, але все ж часом траплялися непорозуміння й образи, тому важливо було зустрічати Різдво, відпустивши їх, — розповідає пані Франциска. — Перед вечерею була обов’язкова молитва. Після цього ми ламали облатки (коржик прямокутної форми, який випікають з білого борошна та води без додавання дріжджів — В.П.), які нам із Польщі завжди надсилав дядько Стась. При цьому висловлювали один одному побажання. Потому сідали за стіл. Святковий стіл був завжди застелений білою скатертиною, зверху лежало багато сіна, на яке ставили страви. Я пам’ятаю, що обов’язково відразу після ламання облаток, ми за традицією з’їдали яблука. Звідки пішла така традиція, не знаю. На столі завжди були кутя та пісні страви: вареники з маком, тушкована капуста з грибами, тушкована й смажена риба, смажена картопля, вінегрет.
Звичайно, зважаючи на радянський час, ні про які святкування поза родинним колом не могло бути й мови.
Та, проте, за словами пані Франциски, на Вігілію обов’язково запрошували сусідів або самотніх та старих людей, а також на Святвечір ходили в гості до православних сусідів.
І, звичайно, святкування не обходилося без співу колядок. Особливо багато колядок польською і російською мовою знав батько пані Франциски, їх він ще в дитинстві вивчив на своїй історичній батьківщині.
Батько пані Франциски вписується в той колективний портрет людей, які потрапили в жорна сталінських репресій, пройшли заслання, але при цьому не втратили власної гідності. Народився він у селі на Західній Білорусі, неподалік кордону з Литвою. До Другої світової війни ця територія входила до складу Польщі. У селі проживали поляки, білоруси, литовці та росіяни. Однак офіційно мешканців ніхто не ділив за національностями, у паспорті писали просто — «обиватель Польщі». Незважаючи на те, що село було багатонаціональним, ніякої міжетнічної напруги не існувало.
— Батько пригадував, що коли було Католицьке Різдво, — розповідає пані Франциска, — він із гуртом ходив до католицьких родин і співав колядки польською мовою, а на православне — колядував російською. Все змінилося, коли у 1939 році їх завоювали совєти. Мій батько завжди говорив, що їх саме завоювали, а не, як нас вчили у школі, звільнили.
Наступні роки наклали трагічний відбиток на його життя. У часи війни його та брата Станіслава мобілізували до лав Армії Людової. Після війни його та його батька вислали в Карелію як «зрадників батьківщини», де вони дивом вижили. Після смерті Сталіна батька пані Франциски реабілітували, і він випадком опинився у Малині, де й залишився. На Західну Білорусь він не мав права повертатися. Та все ж не зламався і зберіг у собі внутрішню свободу та гідність.
Франциска Сидоренко згадує:
— Мій батько народився вільною людиною, він знав, що таке справжня свобода. Я згадую його, як мужню людину, яка ніколи не боялася говорити нам правду про репресії, заслання — речі, про які тоді навіть боялися згадувати. І нас вчив також говорити правду та бути чесними.
Сьогодні велика родина Сидоренків продовжує, як і колись, збиратися за різдвяним столом.
—У мене чоловік — православний, багатою наших родичів та друзів також православні, тому ми святкуємо Різдво двічі — 25 грудня і 7 січня. Для нас Різдво завжди було і залишиться святом, яке об’єднує нашу родину, — підсумувала пані Франциска.
Насправді родині Сидоренків байдуже, якої людина віри, коли йдеться про підтримку і допомогу. Відгукнуться чи то католику, чи православному, чи атеїсту, чи агностику. Їхній дім відкритий для всіх людей доброї волі.
Володимир Петренко
