«Якщо суддя не буде проявляти людяність, а діятиме лише холодно і суворо, «по букві закону» — це буде, на мій погляд, неправильно…»
39-річна Валентина Хомич — одна з тих, про кого кажуть: всього досягла сама. Народившись у маленькому селі на Київщині, у простій родині, вона обрала далеко не найпростіший шлях — податися у юристи. Чи могла тоді випускниця сільської школи мріяти, що за якихось 20 років вона у буквальному сенсі вирішуватиме долю людей і одягне мантію судді?! Певне, що ні.
Але вже четвертий рік поспіль вона працює суддею Малинського районного суду. Щодня через неї проходять десятки справ: від банальних до напруженого криміналу.
Про те, чому обрала саме Малин, який шлях здолала до цієї посади, що їй допомагає приймати важкі рішення і зрештою, як це — одночасно бути суддею, виховувати дітей та мати зовсім протилежні захоплення: в інтерв’ю MALYN.MEDIA з суддею Малинського районного суду — Валентиною Хомич.
*Ця розмова записувалася вранці 13 січня. У перервах між питаннями пані Валентина багато розповідала про двох синів та чоловіка, завдяки підтримці якого змогла пройти конкурс на посаду. Називала його своєю «правою і лівою рукою». З початку великої війни він пішов воювати і, як згадувала співрозмовниця, – зараз на складному Бахмутському напрямку…
Буквально за кілька хвилин після запису інтерв’ю, вона отримала трагічне повідомлення: її чоловік загинув. Дружина захисника раптом отримала новий, важкий статус.
Згодом спільно ми вирішили таки опублікувати цю розмову, присвятивши її загиблому воїну.
У світлу пам’ять про старшого сержанта Вячеслава Хомича — увесь діалог залишається без змін…
Слава Героям!
ПРО ДИТИНСТВО І ВИБІР
— Валентино Миколаївно, ви не місцева.. Розкажіть про своє дитинство і чому обрали професію юриста?
— Я родом з маленького села Оране Іванківського району, що на Київщині. Там була лише дев’ятирічна школа, і з фахом я визначилася ще у випускному класі. Тоді в нас з’явився предмет «Правознавство». Якось одразу зрозуміла — це моє.
Тому після школи вступила в Київський фінансово-економічний коледж при Академії державної податкової служби України (нині – Національний університет державної фіскальної служби). Потім у цьому ж виші здобула ступінь бакалавра, а згодом — і спеціаліста. Ще студенткою планувала працювати у тодішній міліції, але – як бачите… (сміється, – ред.)
— А як батьки сприйняли такий, «не жіночий», вибір?
— Дуже вдячна своїм батькам за те, що дозволяли нам з сестрою самостійно вирішувати свою долю. Я, до речі, таку ж демократичну модель поведінки перейняла й до своїх синів. Завжди кажу: «Життя твоє і за тебе я його жити не буду». До речі, я й досі перший і єдиний юрист у моїй родині.
Одразу скажу, що я з дуже простої сім’ї й росла досить скромно. Тому покладалася тільки на власні знання. Завжди з розумінням ставилася до можливостей батьків — у студентські роки влаштувалася лаборанткою, щоб себе забезпечувати.
— …і після навчання ви потрапляєте у поліцію?
— Ні, мене, як кажуть, доля наздогнала. Після здобуття вищої освіти скерували в Іванківський відділ міліції, у дізнання. Я вже подала документи, проходила спецперевірки… Як раптом, мене покликали в Іванківський суд секретарем. Ще під час навчання проходила там практику, й вочевидь мене помітили. Я погодилася, бо це була реальна пропозиція, а в МВС ще хто зна, чи мене взяли б.
1 липня цього року буде вже 19 років, як я у цій сфері.
— У вас у фейсбуці багато сімейних фото. Розкажіть, як ви познайомилися з чоловіком? Він з вашої професії?
— Абсолютно з протилежної (сміється, – ред.) Мабуть, це така доля, бо ми доповнюємо один одного. Він, до речі, родом з Житомирщини, з Овруча. Коли ми познайомилися, він служив у прикордонній службі і приїхав по контракту на Київщину. Але, бачте, як складається доля: за роки вже я поїхала з Київщини працювати на його рідну Житомирщину. Помінялися місцями.
Зустрічалися близько трьох років, а коли я влаштувалася після навчання на роботу — вирішили одружитися. У нас двоє синів: старшому 15 років, а молодшому — всього 5.
ПРО ТЕ, ЯК ПОТРАПИЛА У МАЛИН
— А як ви опинилися у Малинському районному суді?
— Розповім вам для початку, як вв’язалася в таку, можна сказати, авантюру: стати суддею. На той момент я вже мала майже 9 років досвіду роботи помічником судді в Іванкові й вважала так: з усім тим, що робить суддя, якому я допомагаю, впораюся і я.
Поряд з цим, в мене було бажання — і я про це навіть згадала у мотиваційному листі — перевірити, чи може звичайна людина, без знайомств, без жодних протеже, маючи лише досвід, знання та бажання, стати суддею.
Про те, як проходила конкурс, можна зняти кіно. Навесні подала документи, а влітку дізнаюся, що…вагітна молодшим сином.
— Це ж треба.. Але ви не відступили?
— Ні. Навіть попри те, що всі найскладніші періоди вагітності збігалися з моїми іспитами. А на дев’ятому місяці взагалі проходила підготовку у Національній школі суддів. Ще у вівторок була на навчанні, а вже у п’ятницю – у пологовому.
Народила дитину і через три тижні повернулася на навчання, залишаючи малюка на день на чоловіка, і так впродовж майже двох місяців. Емоційно це було дуже складно. До речі, про те, що подалася на конкурс, з моєї родини знав лише він. Твердо підтримував мене і доводив свою підтримку ділом. Я йому справді дуже вдячна за цю опору! Не кожен чоловік впорався б з такою маленькою дитиною.
А вже кваліфікаційний іспит я склала, коли синові було пів року. Зайняла 25 місце у рейтингу з 700 осіб.
— Так чому ж обрали Малин?
— Коли я йшла на конкурс, було понад 500 вакансій по судах всієї України. Зокрема, й одна у Малині. Я вибрала цей суд, бо це досить зручно по доїзду з Іванкова сюди. А я хотіла, щоб моя професія взагалі не впливала на життя сім’ї, яке вже було цілком влаштоване. В Іванкові у нас житло, в дітей школа, садочок і так далі.
Хоча з Малинського районного суду я взагалі нікого не знала. Але в самому місті бувала — раз на кілька років приїжджала на ринок, тому орієнтувалася.
7 липня 2020 року Указом Президента мене призначили суддею Малинського районного суду.
Колег, пригадую, знайшла через фейсбук. Написала теперішньому голові суду — Володимиру Вікторовичу Ярмоленку. Одразу досить позитивне враження склалося. У мене й зараз гарні стосунки з колегами.
— Примітивне питання, але які риси характеру допомогли вам таки дійти до цілі?
— Напевно, це наполегливість, самодисципліна та відчуття відповідальності. Це три такі кити, на яких, на мою думку, треба будувати дорогу, якщо ти вже вирішив йти.
ПРО РОБОТУ І ЕМОЦІЇ: КОЛИ ПЕРЕД ТОБОЮ ВБИВЦЯ
— Приймаючи рішення у кріслі судді, як ви долаєте якісь емоційні внутрішні переживання? І чи є вони?
— Ну без емоцій навіть у суддів не обходиться, але з досвідом все це трохи втамовується. Хоча певну емпатію таки треба проявляти. Якщо суддя не буде проявляти людяність, а діятиме лише холодно і суворо, по «букві закону» — це буде, на мій погляд, неправильно. Я завжди намагаюся діяти в кожній ситуацію по-людськи. Сподіваюся, мені це вдається.
Мене якось школярі запитували, а як ви сприймаєте, коли перед вами вбивця. Кажу, що, по-перше, я цю людину ніколи не сприймаю як вбивцю поки її вину не доведуть. Ставлюся до всіх з повагою. Можливо, внутрішньо є якісь емоції, але я не маю права як суддя це проявляти.
— За роки роботи чи були випадки, які забрали у вас найбільше спокою чи емоцій?
— Переважна більшість справ – це типові. Для мене як для судді цікавіші якісь небанальні випадки або, якби це цинічно не звучало, складні заплутані ситуації, зокрема, й кримінал. Словом, там, де треба думати, аналізувати, зважувати.
— Зараз у Малинському суді немає спеціалізації – і ви разом з колегами розглядаєте абсолютно різні справи?
— У нашому суді наразі тільки четверо суддів і це не дає можливості застосувати якусь спеціалізацію. Суддя визначається шляхом авторозподілу, через відповідну програму. Тому ми всі – універсальні. Єдине, троє суддів (зокрема, і я) є слідчими суддями. І є двоє суддів з десятирічним досвідом, які є ювенальними суддями і розглядають кримінальні провадження щодо неповнолітніх.
До великої війни справ було більше, але на сьогодні середнє навантаження на одного нашого суддю — це приблизно 1000 справ у рік.
— Ви ще також суддя – спікер суду. Що це означає — якщо людською мовою. Пояснімо читачам.
— Це суддя, який разом із прессекретарем забезпечує інформаційну складову діяльності суду та має працювати зі ЗМІ. Тобто я маю стежити за інформацією, яку публікуємо ми і яку публікують про нас і реагувати.
Але насправді судова система дуже обмежена у комунікації. І не тому, що ми не хочемо публічності — ні, а тому, що такі обмеження покладені на суддів Кодексом суддівської етики та законодавством.
— До речі, про війну. Будівля Малинського райсуду – одна з тих, які найбільше постраждали від обстрілів. Деякий час суд навіть не працював..
— Так сталося, що першою, хто відчув війну з працівників суду, — це була я. Бо я ж тоді постійно доїжджала на роботу з Іванкова. А у наше селище війна прийшла набагато швидше. О 6:20 24 лютого я зібрала двох дітей і з невеликою кількістю речей приїхала у Малин. Чоловік прийняв рішення йти до війська.
До 5 березня я була у Малині. Потім виїхала до друзів на Франківщину, щоб відвезти дітей. Збиралася повертатися, але після обстрілу 6 березня суд призупинив роботу. Важко, бо на той момент мені вже не було ні де жити, ні де працювати — дякуватиме Богу, тимчасово.
З 21 квітня 2022 року Малинський районний суд відновив роботу. Перші місяці ми працювали без вікон та дверей. Але колектив суду гуртом зробив усе, щоб якомога швидше повернути приміщення до нормального стану.
Ще у 2021-ому Малинський районний суд прийняли до Ініціативи «Модельні суди» у рамках реалізації Європейським Союзом програми «Право-Justice».
— Про що це взагалі — поясніть, будь ласка.
— Суди проявляють ініціативу та впроваджують різні гарні практики: робота з вразливими верствами населення, візуалізація судового простору, облаштування «єдиного вікна» тощо.
Минулого року Малинський суд абсолютно заслужено отримав відзнаку за організацію роботи суду в умовах війни. Бо, наголошу, що наш суд – один з найбільш постраждалих судів загальної юрисдикції на Житомирщині — зумів за короткий час не лише усунути наслідки ворожого обстрілу та відновити роботу. А й покращити умови отримання судових послуг.
— Валентино Миколаївно, суспільство — самі знаєте — як ставиться до суддів. Як це виправити?
— Це з’явилося не сьогодні, а створювалося десятиріччями. І заклався такий стереотип: суд — це погано, це корупція. З іншого боку, суд — це частина суспільства, а сьогодні наше суспільство справді хворіє на корупцію, тому і наша сфера не є виключенням. Виправдовувати й відбілювати будь-кого я не хочу і не роблю цього. Мені так само страшенно соромно за ті прикрі випадки, що відбуваються у судовій системі, бо це знецінює все те, що роблю я і багато моїх колег.
Щоб змінити негатив у бік суддів, вважаю, судова система повинна якомога швидше самоочищатися. Крім того, має на повну працювати державний механізм, який виявляв би корупцію й притягував до відповідальності. Безкомпромісно!
— У вас, до речі, були ситуації, колись хтось намагався підкупити?
— Слава Богу, ні. Мені так легко в цьому плані працювати в Малині. Тому що тут я чужа людина, і окрім колег, фактично навіть не маю знайомих.
Рішення завжди намагаюся приймати так, щоб мені не було соромно за саму себе. А по-друге, хочу спати спокійно і дивитися людям в очі відверто, без будь-яких докорів. Навіть, якщо моє рішення надалі скасовується вищими інстанціями, я намагаюся реагувати на це як на виклик: вчитися, аналізувати і вдосконалюватися.
— Дякую вам за цю позицію. Насправді це вселяє довіру, що у нас ще не все втрачено.
— Мені б дуже хотілося, щоб і ви, і читачі таки розгледіли у моїх словах відвертість, а не вміння гарно говорити.
Бо ще раз скажу: я проста людина, з простої сім’ї, без будь-яких зв’язків, без можливостей. Я прийшла сюди «знизу», і не хочу перекреслити все якимось проступком.
ПРО ЗАХОПЛЕННЯ: ПОДОРОЖІ, ВИШИВКА І МАРКИ
— У нас зараз модно говорити про гендерну рівність. Ви не зіштовхувалися з якимись утисками чи знецінюванням?
— Гендерної нерівності у нас, на щастя, немає. Хіба можемо зрідка пожартувати про жіночу логіку, але це все лише на словах.
Хоча, буває, друзі дивуються, як я, яка в буднях доволі спокійна, скромна, справляюся із гострими судовими дискусіями. Я відповідаю, що їм просто не щастило потрапити до мене на судове засідання (сміється, – ред.) Голосу не підвищую, але, здається, маю здатність тримати зал у напрузі.
— А чи має суддя Хомич Валентина Миколаївна якесь хобі. З ваших слів я розумію, що робота – це велика частина вашого життя, але чим ще захоплюєтеся і біля чого відпочиваєте?
— З вільним часом тут справді складно. Бо якщо ти вже у цю професію пішов, то вона тебе поглинає. Але раніше любила подорожувати. Хоч подорожувати – це, мабуть, надто голосно, бо в мене навіть закордонного паспорта немає. Але до війни ми з чоловіком, з дітьми відкривали для себе Україну, багато ходили в гори, насолоджувалися нашою природою. Дуже люблю Карпати, Львів і активний відпочинок.
Зараз у мене немає такої можливості. Чоловік воює на Бахмутському напрямку, старший син навчається, а за молодшим, при потребі, мусить приглядати бабуся. Непросто це все. А найгірше, що немає зараз фізичної підтримки чоловіка, який завжди був моєю «правою і лівою» рукою.
Але хочеться вірити, що скоро це все закінчиться і ми знову разом кудись виберемося, всією сім’єю.
А ще, може здивуєтеся, але люблю вишивати. У мене є вишиті картини і досить професійно. Також колекціоную марки.
— На завершення. Що б ви порадили молоді, яка читатиме цю розмову і, можливо, також хоче стати юристом або й суддею.
— Якщо вони про це мріють, то мрія має бути реалізована. Але для цього треба ставити ціль і запасатися терпінням.
Наразі юристів багато, але при цьому якість їхня – різна… Освіти тут недостатньо. Це постійна робота над собою, над характером. Юрист – це така професія, де ти маєш вміти доводити свою думку. Навіть — якщо ти неправий.
Я пройшла всі щаблі, починаючи від секретаря судового засідання до теперішньої посади.
Коли починала, то вочевидь навіть не думала, що стану суддею. Але минули роки і я тут. І у вас вдасться!
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
