«Відчуваю себе нацменом», — якось написав сам собі у фейсбуці
Саме таке відчуття, коли думаєш про той непозбувний сморід радянщини й про те, наскільки ізольованим можна почуватися, якщо говорити про це вголос, — «українець-нацмен».
Епіграф:
«Василь Тимошенко став директором краєзнавчого музею, а Олексій Шостак — директором, образно кажучи, міського «музею» затхлості, рутинерства і зневіри громадян у добрі наміри нової влади» (Іван Вознюк).
Хто стрепенувся від імені Шостака — попустіться, не про нього.
ТРУДОВА БІОГРАФІЯ ГОЛОВНОГО «КОНСУЛЬТАНТА»
Знаєте у чому сюр? У тому, що й сьогодні у Малині головним «декомунізатором» і «дерусифікатором» є патентований комуніст-проповідник, комуніст-ідеолог, полонофоб, який став почесним поляком, чеським скаутом, почесним…(не злічити).
Мова про Василя Тимошенка. У пана Василя стільки доблестей, що можна книжку писати, але сьогодні поговоримо в контексті очищення від радянсько-російського імперського гніту, накладеного на Малин у чужих символах, де провайдером змін має бути влада.
Пам’ятаєте, як за декілька місяців до війни горою стояли за Ватутіна? А вже під час війни стіною стояли за Ніну Соніну в імені школи?…
Було, перейменували пакетом трохи вулиць, хоч очевидно, що той «абревіатурний» неймінг був організований для термінового вшанування підрозділів, які захищали Малинщину. Але згодом все й стихло. Пушкіни, Лєрмонтови, Толстиє і Нєкрасови і сьогодні нависають над нами.
Чому так? Та тому, що головним консультантом в топонімічній комісії, та й поза нею, є Василь Тимошенко. Не те, що він відверто саботує, але руку прикладає й прикладав.
Поглянемо на його «трудову» біографію.
1989–1991 роки — завідувач відділу ідеології Малинського райкому КПУ.
Тут є одна цікава деталь: Василь Іванович є кандидатом історичних наук з 1990 року. Знаєте, яка тема роботи? Щось там з історії КПРС… (о, Боги!)
Інша цікава деталь: керівниками у нього були дві знакові для Малина постаті, два других секретарі малинського райкому партії — Іван Вознюк та Микола Дідківський. Перший прийняв його на роботу, а другого він зустрічав на посаді.
Для розуміння — другий секретар райкому завжди відповідав за ідеологічний напрямок. І тепер уявіть, що ця трійка й формувала досить довго «незалежний український» порядок денний. Як могли. Хтось словом газетним, хтось на посаді керівній.
Микола Петрович Дідківський не забув про Василя Тимошенка — весь час тримав його в заступниках. Знову ж таки — там, де треба впливати на свідомість, де школи, де учні… Гуманітарка.
1994–1995 роки — заступник голови районної ради, 1995–2005 — заступник голови Малинської РДА.
Уявляєте? Майже весь цей час, з 1994-го до 2003-го, другий секретар райкому КПУ, з заввідділу по ідеології, побравши тризубі герби, керують Малином і Малинщиною.
А ще один другий секретар райкому партії пише про це в газеті.
Гротеск.
Але це ще не все. Залишимо Вознюка й Дідківського на узбіччі цієї розповіді.
2010 — 2015 роки. Василь Іванович Тимошенко спокійно відпрацював заступником міського голови Сергія Стельмаха. Заступник по гуманітарній сфері, заступник по впливу «на уми».
Знаєте, чия це була влада? Знаєте, чому нагнали Сергія Стельмаха? Тому, що це «Партія Регіонів». Але Стельмаха нагнали, а Тимошенка нагородили директорством в комунальній установі «Малинський краєзнавчий музей». Де був музей, і що там робив директор з 2015-го року до 2019-го — знають одиниці.
ВОРОН ВОРОНУ В ОКО КЛЮНЕ
Я вже чую, як гуде невдоволення від моїх слів, мовляв, не можна так… Тому далі словами Івана Вознюка, колишнього начальника «ідеолога» райкому КПУ. Ці спогади він написав у 2019 році.
«… Компартія розвалювалася внаслідок внутрішніх і зовнішніх причин, кращі кадри покидали райкоми, і ідеологічний відділ РК також лишився без очільника — завідуючому не було вже терпцю далі ждати обіцяних перемін як у країні, так і у партії.
Готувався покинути свою чільну посаду і я — мав лише дочекатися весни, конференції. Пропозиція вищестоящого органу стати першим секретарем райкому не спокушала.
І ось у цей період безнадії заповнити вакансію завідуючого відділом на прийом добивається такий собі Василь Тимошенко — людина уже відома, але нічим ще особливо себе не проявила, і я не без здивування вислухав його прохання найнятися до райкому завідуючим ідеологічним відділом.
Директор міської середньої школи — і в апаратчики, у такий час? Погодився, одначе, взяти Тимошенка завідуючим: директорство йому, відчував, непосильне, школу, яку очолював він, слід добудовувати, до будівництва у Василя Івановича не горнулися руки — не те, що у його попередниці Надії Василівни Філик…
Весною 1990-го моя мрія здійснилася, і я, після майже шестирічної апаратної тягучки, повернувся назад у редакцію… Та не про те мова. Ситуація у ті роки загострювалася.
З ініціативи рухівців у Базарі вирішили відкрити Меморіал пам’яті 359 полонених вояків похідної групи Армії УНР, які відмовились перейти на службу до Червоної Армії й були розстріляні 21 листопада 1921 року біля згаданого селища, що межувало з нашим районом. Перед райкомом поставили завдання не допустити рухівців у Базар, перешкодити спорудженню меморіалу.
Попередній очільник ідеологічного відділу Віктор Гук і я були проти такого спротиву, вояки Юрка Тютюнника заслуговували поваги й, хоч вищестоящий орган наполягав на своєму, перешкоджати діям рухівців не стали. Це, ясна річ, не подобалося вищестоящим, та ми не вельми переймалися цим — історію не перепишеш, і про героїв її люди повинні знати.
Новий же очільник РК Микола Дідківський і Василь Тимошенко активно кинулися виконувати вказівку обкому. Микола Петрович особисто керував виступами місцевих «активістів» проти рухівців, Тимошенко заповзято допомагав йому словом і ділом.
Чим все завершилося — відомо. Компартія канула в Лету, а з нею — здавалося! — і малинські ідеологи. Комуністи, проте, не здавалися. Скориставшись тимчасовим невдоволенням населення через труднощі, які виникли у зв’язку з утворенням молодої української держави, вони розгорнули шалену антиукраїнську пропаганду і добилися обрання Миколи Дідківського спочатку головою районної ради, а потім — призначення його головою райдержадміністрації. Заступником голови, звичайно ж, став Василь Тимошенко.
Це був найтяжчий за всі 32 роки мого редакторства час. Василь Тимошенко докладав максимум зусиль, аби знищити районну газету того періоду, упослідити «Малинські новини». Нас, можу сказати сьогодні, врятувало те, що пошту тоді очолювала порядна людина — Сергій Недогарок, який не вельми прислухався до вказівок віце-голови перешкоджати передплаті «МН». Ми вижили, але — мушу сказати — «малинновинівцям» слід пам’ятати: колектив зберіг газету не завдяки, а всупереч тодішній районній владі і, зокрема, Тимошенку.
Якби на цьому скінчилися авторитарні замашки Тимошенка, про нього не хотілося б і згадувати. Але давно діють закони про декомунізацію і люстрацію, які повинен виконувати Олексій Шостак, юрист із п’ятьма вищими освітами. Повинен дотримуватися букви закону і віддаляти, а не наближати до себе колишніх — колишніх не стільки за партійністю (хто тоді не членствував у партії), а за духом і способом мислення, за переконаннями.
Василь Тимошенко ж, думаю, ніколи не був відданий демократичним засадам, завжди відстоював інтереси влади і перебував, зазвичай, у тій владі, яку не любили українці. Можна припустити, як ненавидів помаранчеву революцію Василь Тимошенко, коли сам виходив на майдан із плакатами, якими засуджував виступи лідерів народної боротьби із засиллям автократії і корупції.
Про комуністичні погляди Тимошенка наразі, ясна річ, не може бути мови, хоч кандидатську дисертацію він захистив саме на темі діяльності комуністичної партії.
Після КП Василь Іванович змінив стільки партій, що важко всі й пригадати, і це промовисто говорить про його світоглядно-моральні якості. Нагадаю про одне: партійність свою Василь Тимошенко завжди пов’язував із тією політичною силою, яка приходила до влади, відтак, зрозуміло, не проминув почленствувати і у регіоналах.
І антипомаранчева діяльність, як і антирухівська, не була винятком у роботі досвідченого урядника — заступник міського голови Тимошенко самовіддано, особисто відповідав й за відправку на антитмайдан титушок.
На цьому могла й завершитися кар’єра пенсіонера Василя Івановича Тимошенка, але і у мерії він не гаяв часу: за час перебування на посаді віце- встиг підготувати вірного учня — Олексія Шостака, і той, ставши головою, витягнув на світ божий вчителя, добився призначення його директором музею, який на папері є і якого, насправді, реально, немає. Пояснення цьому рішенню немає…
… Василь Тимошенко став директором краєзнавчого музею, а Олексій Шостак — директором, образно кажучи, міського «музею» затхлості, рутинерства і зневіри громадян у добрі наміри нової влади».
Ось так. Сповідь Івана Вознюка у вересні 2019 року. Додаю скриншоти, бо полюбляє Іван Іванович щось видалити, когось заблокувати у фейсбуці.
«ДОКУМЕНТАЛЬНА БАЗА»
Шановні депутати, якщо ви дочитали до цього місця, то не можете сказати, що «не чули й не бачили».
Скажіть лише, чи може ця людина давати вам рекомендації щодо перейменування вулиць?
Чи може ця людина вертітися біля дітей в офіційний шкільних/дошкільних/позашкільних установах як наставник, як член журі й оцінювач?
Чи може ця людина носити як медаль статус «кандидат історичних наук»? А запитайте в нього, щоб не коситися на когось: «За що ви, Василь Іванович, науковий ступінь отримали?»
Але знаєте, товариство, ви й без мене все це знаєте… І можете поглянути на той «консультативний» орган — топонімічну комісію, яку за вашої каденції добротно зачистили від всяких «бандерівських елементів», залишивши канцеляристів… і комуніста. Якби туди не затесався один музикант, то було б повне дно.
Ви це все бачите, ви бачите цей треш (крінж — по-новомодному), тому прийняли гарне рішення — «не на часі». Ігнорувати, не бачити, думати, що це неважливо. Але посадовці переклали відповідальність на вас. Чи не вам на передостанній сесії роздали списки з назвами вулиць, щоб ви йшли в народ обговорювати? Гарно пішли — по сьогодні…
Ви скажете, Іван Вознюк також не цяця? І правильно. Тому додам вам різних «документів» і нагадувань… Неупереджених. З газети «Прапор Жовтня».
Іван Іванович трохи лукавить, коли пише, що в 1990 році ледь не відстоював чистий образ Тютюнника. Його сучасний огляд подій дещо розходиться з хронікою газети «Прапор Жовтня» за його редакторства.
Ось публікація у газеті від 8 грудня 1990 року
А хочете знати, що то за резонансна стаття «Між Пиріжками й Базаром», що так стурбувала пенсіонера Михайленка й жительку Фастова Недашківську? Нижче копії з газети. Серед іншого там є таке: «Але для кого Тютюнник — герой, та не для поліщуків. Банда Тютюнника, добре пам’ятають у Базарі й навколишніх селах, завдала немало горя»… Агов?! Це так відновлюють світлу пам’ять?
Завершився цикл «відновлення світлої пам’яті» розгромною статтею кандидата історичних наук з Житомира (ох ці кандидати). Звісно, що в газеті «Прапор Жовтня», де редактором був Іван Вознюк. Автор статті «Це було під Базаром» такий собі Кордун, який сьогодні дуже щиро описує історію до навпаки — вже тризубо й вишивано. У 1990 році було інакше.
«На кінець 1921 року політичному бандитизмові на Україні було завдано нищівного удару… Даремні зусилля тих, хто хотів би сьогодні, використовуючи благотворний процес демократизації, гласності, ліквідації білих і чорних плям у вітчизняній історії, реабілітувати українських буржуазних націоналістів, їх криваві злочини, спорудити їм пам’ятники і меморіали», — пише кандидат історичних наук Кордун.
Якщо саме так редактор газети Іван Вознюк бачив, що «вояки Юрка Тютюнника заслуговували поваги», то хай буде так. Уважний та допитливий читач сам визначить хто цяця, а хто ні.
А ось ще трохи «матеріальної бази» про Василя Тимошенка. Газета «Прапор Жовтня», 1990 рік.
І маленьке кіно. 2012 рік. Червоні прапори й колорадські стрічки. «Місцева влада схвалює відновлення конкурсу…»
Хто ми? Чиїм богам ми молимося? Скільки років (чи десятиліть?!) треба ще бовтати це лайно в ополонці?
Напевно вже й забули, що заголовок закрапкований? «Панове депутати! Прошу нічого не перейменовувати, поки…» То для красного слова. Що хочете те й робіть. Не в Тимошенку ж проблема. Проблема в толеруванні всього того радянського лайна (бо наше ж) — одними, і в байдужості інших.
