І не потрібно себе дурити
Спостерігаю сьогодні за ломкою ідентичностей, яку спровокувала війна. В головах рушиться та бутафорна картина з минулого про «хіба ми погано жили», «тоді були всі дружнішими», особлива тема — патерналізм, «ми не можемо забувати героїв…»
Ось — героїка. Саме цей пункт дуже рве душу. Важко змиритися з тим, що ідоли виявилися не тими й не такими. А ідолами були всі кого удостоїли стояти на постаменті історії. Відразу зауважу — ми не знаємо інших, тих героїв, яких прикопали. Тож вшановували патентованих, і з часом ідеологічна машина робила їх єдиними та ідеальними.
Тут відразу розум підсовує рятувальну соломинку: Радянський союз це не ця Росія… Не сьогоднішня.
Але це обман, як би ви себе не вмовляли, що СРСР не Росія, «не та країна», що в тій країні дбали про людей і всяке таке.
От Афганістан?! Ви ще вірите сьогодні в «інтнернациональний долг»? Може хтось і вірить, але це пряма аналогія сучасної Росії. Батьки, у яких були сини, в тривозі чекали на повістку, проводжали в армію і про себе тихо молилися: аби не Афган. І мовчали. Вернувся — гордилися. Що за війна? Проти кого?! В газеті написано…
Звісно, була когорта, і завжди буде, яким, аби війна, але не про них.
Радянський союз безповоротно повернувся до стану Російської імперії після Другої світової. Якщо до війни це була, попри страшні репресії, хитка конструкція, то після війни це був монстр. Недобитки цього монстра й розпочали сучасну війну в Україні.
Чи було щось в Україні українське в повоєнний час? Ні. Нам залишили рустикальне, сільське-шароварне. Он пісень поспівайте. Хочете книжки пишіть… Але ми перевіримо — щоб ідеологічно виважені. Для контролю «виваженості» були сформовані монстроподібні структури.
Якщо спуститися на землю в якийсь тогочасний Мухосранський район, то там був другий секретар райкому, відповідальний за ідеологію. А під рукою мав відділ ідеології зі своїм «завідуючим». Миша не проскочить.
А якщо це республіканський рівень, то там стада цензорів і три кола перевірок. Тож у вас не було ніякого шансу отримати щось альтернативне,— альтернативну героїку, якщо вже про це мова.
Ось у Малині, для прикладу, вулицю Київську перейменували у Дорошок. Загадкове рішення. Думаєте випадкове?
А ось, ще гарний приклад, бо він зі шкільної програми. Вірш «Любіть Україну» Володимира Сосюри знають всі. Він настільки радянський, він настільки вишнево-колохатний, він настільки був підлаштований у 1944 році під сталінський репресивний механізм, але це не завадило зацькувати Сосюру до серцевого нападу. За це Сосюру звинуватили в «буржуазном националізмє», а цензура заборонила рядок про Україну: «Без неї — ніщо ми, як порох і дим».
А чи була якась заборона на російське? Чи то любов, чи то націоналізм, чи буржуазність, чи то возвеличення? Ні. З часом, ще при союзі, навіть до імператорської сім’ї проявилася поблажливість.
«Без неї — ніщо ми, як порох і дим»… ЗА-БО-РО-НИ-ТИ!!!
А Росія скрізь. Українські школярі мило співали пісні про Росію, навіть українською мовою. Поблажливо таке дозволяли, — «ми же адін народ!!!» — хвалити старшого брата рідною мовою. Українську навіть дозволяли в Мухосранських райкомах партії.
Водночас, коли Сосюра не розуміє, за що гонєнінія — він же написав дуже радянський вірш — на всі доступних ретрансляторах звучить: «Россия вольная, Страна прекрасная, Советский край — Моя земля!…»
Тож не обманюйте себе. СРСР, особливо післявоєнна пора, це і є російська імперія, та імперія, яка сьогодні воює проти нас.
А ми маємо дякувати Богу, що випала така можливість — вискочити з тієї клоаки. Тож, шановні, обтрушуйте слиз, який за вами волочиться, мийте руки, протріть антисептиком. Якщо вам ввижається запах фіалки — то облуда.
На завершення трохи про Малин. Ситуація тут склалася гротескна. Добрих понад два десятки років порядок денний у нас формували другі секретарі Малинського райкому партії, в команді яких завідуючий ідеологічним відділом райкому партії.
Сюр. Ідеологи Малинського райкому партії є учасниками та експертами процесу декомунізації. Оригінальне у нас місто.
А ті, у кого пелена й сьогодні на очах, можуть завдячувати цим людям. Певен, що хтось і бажання не має позбутися облуди, бо для нього/неї це є істиною, але ж постійно тримати голову в «іних мірах» не вийде.
Викладені фривольні думки, як продовження теми про Сосніних, Рильського й радянське минуле, яке за нас тримається як слиз
*****
