Або як відрізнити ліву руку від правої
У продовження теми магдебурзького права для Малина. Початок ТУТ.
Доволі велика аудиторія вірить, що такий привілей наше місто мало. Про це навіть розповідали у малинських школах, зазначено у вікіпедії та в деякій літературі.
Стало цікаво, звідки така масова віра і де її корені.
Виявляється, все ведеться від 1993 року та друкарської помилки в джерелах.
У згаданому 1993 році вийшла доволі популярна «Історія Малина».
Авторами є Володимир Студінський та Василь Тимошенко. Видавець — виконком Малинської міської ради народних депутатів та Малинське районне об’єднання всеукраїнського товариства «Просвіта» (ім. Т.Г. Шевченка). Надруковано: Мале науково-видавниче підприємство «Берегиня України» (і таке було в Малині).
Саме у цій книзі на сторінках 15 та 16 написано про магдебурзькі привілеї.
«Одну із цікавих сторінок історії м. Малина цього періоду розкриває В. Б. Антонович у «Короткій історії Козаччини». Даючи характеристику державного устрою України XVII–XVIII ст. та описуючи міста, що мали Магдебурзьке право, він згадує і Малин. Це, звичайно, викликає деякий сумнів щодо достовірності інформації. Проте в тій же книзі на «карті українських земель» із місцевостями, що про них згадується у книжці проф. Антоновича показано саме наш Малин (1).
З приводу цього можна сперечатися і сумніватися. Але факт залишається фактом. За даними В. Б. Антоновича, Малин мав Магдебурзьке право, тобто право широкої автономії управління містом. Міщани самі обирали міське самоуправління, суд, регулювали діяльність цехів, опіку, спадкування майна».
Ось воно! Сумнівайтеся, не сумнівайтеся, «але факт залишається фактом» — хоч і в сумнівах, проте безапеляційно: автори сформували «факт».
На що посилаються: 1. Антонович В. Коротка історія Козаччини. К. 1991. C. 126, 144–145.
З вказаними сторінками якась плутанина, але хто не лінивий, той пошукає.
І справді, Малин згадується у книзі Антоновича (ДЕСЯТА ГЛАВА).
Одразу бачимо певні переінакшення в «Історії Малина», де згадують «характеристику державного устрою України». Насправді в Антоновича про «Державний лад на Гетьманщині», а це все ж не вся Україна.
Та підемо ближче до наших магдебурзьких справ. У главі десятій ми й знайдемо Малин…
«Перейдімо тепер ще до одного стану на Україні, до міщанського. Міщанами звалися мешканці полкових і сотенних міст. Вони вибирали собі репрезентантів — міських отаманів, до котрих належала судова і адміністративна влада.
Тут виключити треба декілька міст, що ними управляли не міські отамани, а магістрат. Се були міста, що ще від польського уряду отримали привілеї управлятись по так званому маґдебурському праву. В лівобережній Україні таких міст було десять, влічуючи між них і Київ: Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Погар, Малин, Козелець, Остер, Новгород-Сіверський».
Це як «куля в лоб»!
Малин? Лівобережна Україна? Щось тут не так… Та ще й Гетьманщина.
І справді не так. Бо список цей доволі відомий. І хіба не очевидно, що то типографська помилка? А Малин туди аж ніяк не тулиться (хіба що через велике бажання мати «факт» на руках, чи через Миклух — он же ж, Стародубщина, Макухи, давній син давнього козака).
Згадується такий список, для прикладу, в «Історії України-Русі» (Том 3. Частина 2):
«Міщанами звалися жителі полкових і сотенних городів. Вони вибирали собі заступників — міських отаманів, котрі давали їм і суд і порядок. Але було чимало городів, як от Київ, Ніжин, Чернигів, Переяслав, Стародуб, Погар, Мглин, Козелець, Остер, Новгород-Сіверський, котрі мали здавна Магдебурське право».
Карл! Мглин — давнє українське місто, хоч і відтяпане росією. Мглин — місто, в якому народився Петро Косач, батько Лесі Українки. Мглин, який географічно лягає в той список міст давньої Чернігівщини.
Не знаю, як ще і чим доводити «міським отаманам», що не треба їздити в Городище до каменюки, як до пуповини міста. Не треба читати вірші, бо «Городище стоїть вище». Це наша, але інша історія. Скільки ще показувати не піщину в оці, а очевидну колоду на лобі?
Це вже й не про історію, а про приказку «кожна жаба хвалить своє болото». Це про безпідставні вихваляння на публіку, хоч публіка вже все бачить і політкоректно посміхається у вуса.
P.S. Друкарська помилка, де Мглин став Малином, гуляє від другого видання, 1912 року. Перше видання мало назву «Виклади про козацькі часи на Вкраїні», 1897 року.
