25 років свого життя Сергій Рябченко віддав роботі у місцевій школі, а зараз – присвячує свої дні тому, до чого найбільше лежить душа…
Таких людей, як Сергій Рябченко, здалека видає любов до природи. Більшу частину свого життя – якщо й не усе життя – він вміло захоплюється садівництвом і вирощує рідкісні для нашої місцевості плоди.
За фахом він вчитель біології та хімії, пропрацював у школі чверть століття. Зараз він на пенсії за вислугою років і радіє, що може присвятити час улюбленій справі.
У його колекції – десятки сортів яблук, картоплі, кизилу. Він навіть збирає урожаї кавунів та дині. І все це не десь на теплій Херсонщині, а у рідній Ірші, яка є історичною Малинщиною, – хоч свого часу була адміністративно приєднана до Радомишльського району.
До речі, своїми успіхами він творчо і натхненно ділиться на своїй сторінці у фейсбуці. Романтичні пейзажі саду, літні натюрморти з ягід та фруктів, квіти та небанальні кадри з городу – усе це чи не щодня бачать у стрічці друзі пана Сергія.
Про цікаве хобі, прихильність до землі, найкращі врожаї та садівництво у час війни – в інтерв’ю MALYN.MEDIA із 56-річним Сергієм Рябченком.
– Пане Сергію, символічно, що спілкуємося з вами у вересні – якраз завершуєте збирати врожаї.
– Так, ми вже, як кажуть, на фінішній прямій. Тому можемо сміливо оцінити щедрість цього року.
– Цей рік врожайний?
– Як і торік, знову був град, правда, не такий рясний. Чимало плодів вражені. Не використовую хімію, тому більша частина пропала. Заморозки вбили помідори, перець, баклажани.
– Ще й війна, певно, вставила свої палиці в колеса…
– На щастя, ні – град набагато більше лиха в цьому сенсі наробив. Наше село не було під окупацією. Рівень води піднявся, слава Богу, і рашисти не змогли перейти річку, хоча були в Кухарях, відносно поруч. Прилітало також й в сусідні села…
НА ПОМІДОРИ НЕ МІГ ДИВИТИСЯ
– Розкажіть, як давно ви захопилися садівництвом? За фахом ви – вчитель біології у другому коліні. Ваш батько також багато років викладав цей предмет у школі. Мабуть, він першим познайомив вас із цікавим світом природи?
– Так. Батько точно передав мені свою зацікавленість. До речі, мої батьки з Малина.Батько – відмінник народної освіти УРСР. І свого часу регулярно брав участь у виставці досягнень народного господарства, представляв свої експонати, отримував навіть грамоти.
Біля батьківського будинку завжди був непоганий сад. Хоча – коли я вже сам почав ним займатися, то зрозумів: багато чого не вистачає.
Повертаючись до питання, одразу після школи вступив до Житомирського педагогічного інституту. Ще зі студентських років захоплювався місцевою агробіологічною станцією. На її території росте чимало рідкісних рослин, привезених з усього світу. Пригадую, там колись вирощували дуже багату колекцію троянд… Так от – я там теж був частим гостем. І крок за кроком все більше пірнав у цю сферу.
– Де ви працювали після закінчення інституту?
– Повернувся у рідне село, в Іршу. Складні були часи, розпад СРСР, Україна тільки робила перші ковтки вільного повітря. У школі – як і в принципі усюди – зарплати не виплачували по пів року. Грошей не було, потрібно було на щось жити. Думав, чим ще можу заробити. Мав тоді колекцію квітів та помідорів – близько 250 сортів.
Зібрав насіння, привіз у Київ на реалізацію. Успішно продав і заробив більше, ніж би міг отримати у школі за місяць.
– 250 сортів помідорів? Складко й уявити…
– Так. Після того, як відбирав насіння, а це означало, що треба кожен сорт дегустувати, – мабуть, близько двох років не міг дивитися на помідори (сміється, – ред.)
Пізніше мав чималу колекцію сортів картоплі – навіть спеціальний журнал вів по кожному сорту: записував, яка найбільша вага з куща і скільки картоплин зібрав. Їздив спеціально в Інститут картоплярства НАН України, діставав у них сорти… Також один рік був здобувачем у ботанічному саду імені Гришка у Києві (відділ нових культур).
– Маєте на увазі – аспірантом? А як ви туди потрапили?
– На той момент я вже був, як кажуть, з головою у рослинах. Мабуть, 40 вже «розміняв». Приїжджав туди, цікавився, спілкувався з фахівцями. Мене помітив відомий професор Утеуш і запропонував здобути ще одну освіту. Пішов на заочне.
Але якраз ввели платні екзамени з предметів, а в мене сім’я чимала була… Через скрутне становище нічим було платити, тому мусив покинути.
ПРО 300 ДЕРЕВ І УНІКАЛЬНІ ПЛОДИ
– Ви пропрацювали у школі 25 років. Це добрячий шматок вашого життя. Зараз часто згадуєте школу?
– Згадую, буває. Чого тільки мені не доводилося викладати. Сільська школа, постійно не вистачає вчителів. То я і фізику читав, і ДПЮ (допризовну підготовку юнаків). Навіть вчителем фізкультури був. І це все, окрім того, що моїми основними профільними предметами були біологія та хімія. Батько мій набагато довше мене працював у школі, а я вигорів.
– Що стало причиною?
– Свого часу школа брала участь у конкурсі режисерів, і я якраз займався цим. Ще часи Майдану. Доводилося вдень працювати в школі, а на вечір їхати мітингувати. Одне на інше наклалося. Втомився. У якийсь момент зрозумів, що більше не можу.
Подумав і прийняв рішення піти. Залишив місце для дружини. Хоча недавно також вийшла на пенсію за вислугою років.
– Помагає вам у садівництві? Є такий жартівливий вислів, що за розміром сад повинен бути таким, щоб за ним могла доглядати твоя дружина.
– Не дуже охоче (сміється, – ред.) Скажу вам більше – я інколи й сам лінуюся. Особливо, коли спина схопить. Це доволі марудна справа, хоча цікава – принаймні, для мене. По можливості стараюся сам справлятися. Навіть техніку не завожу на свої сотки.
– А що доброго зараз вирощуєте? Похваліться.
– У саду маю 300 дерев. І важливо, що сорти не повторюються: тобто, кожне дерево – окремий сорт. Взагалі цей сад не стільки для заробітку, як більше експериментальний. Тому, що вирощування стількох різноманітних культур ніколи не дасть прибутку, більше – затрат. Різні технології догляду, обробітку… Словом, це треба любити, бо інакше – діла не буде.
Маю майже повну колекцію кизилу. Вирощую обліпиху, фізаліс, груші, черешні, сливи. Маю також ягоду лох, малино-ожину, аличу, смородину, порічку, аґрус. Збираємо картоплю, розміром в долоню. Всього й не згадаю зараз.
– Якого плоду маєте найбільше сортів?
– Яблук. Колись по переписці познайомився із чудовою людиною – Світланою Гоменюк, зараз по чоловікові Овчаренко. Вона на той час працювала у мліївському філіалі інституту садівництва. Разом з батьком Світлана є авторкою багатьох сортів яблуні.
Переглянув її колекцію і попросив вислати мені саджанці 100 сортів – по можливості, звісно. І як ви думаєте, що вона зробила? Ця неймовірна жінка усі ці 100 сортів окремо по кожному саджанцю щепила для мене. Так я став власником унікальних – не лише нових, а й старих сортів яблук і зараз маю таку послужну колекцію.
– А що ви робите з яблучними урожаями?
– Продаю або здаю на сік. Цього року з цим, до слова, проблема. Людина, яка раніше цим займалася в селі, на жаль, хворіє. У сусідніх селах приймають за копійки – по гривні за кілограм. Але туди ще й довести треба – не дуже вигідно.
– Інші врожаї теж продаєте?
– Так, зазвичай намагаюся реалізувати залишки. Цього року, наприклад, добре кизил вродив, продав. Жінка свариться, бо за отримані гроші зразу замовив ще кілька сортів до колекції. Матиму тепер, мабуть, з 15 штук.
НАЙЦІКАВІШЕ, ЩО ІРША ВЗАГАЛІ НЕ ПІДХОДИТЬ ДЛЯ САДІВНИЦТВА
– Пане Сергію, а загалом нашу Малинську землю можна назвати придатною до городництва і садівництва?
– Якщо правильно підібрати полив, то можна фактично будь-що тут вирощувати – від картоплі до батату. Хоча – що цікаво – власне моя Ірша, відповідно до спеціальних карт, взагалі не підходить для садівництва. На любительському рівні можна цим займатися, але це потребує багато уваги та зусиль.
– Кажете, що можна будь-що. А що найбільш екзотичне ви тут садили?
– На городі за останні кілька десятків років садив все, що тільки можна. Вирощували і чуфу, і стахіс, і чумизу. Арахіс садив, але не успішно. Мали й батати.
– Кавуни, дині – мабуть, не вирощували ще…
– Як це не вирощував?! Вже кілька років поспіль збираємо урожаї. Правда, цьогоріч диня замерзла. Але кавунів зібрав повнісінький легковий причіп. Ці плоди можуть у нашій місцевості рости, але треба підібрати сорти скоростиглі.
– А що ви з тими кавунами робили?
– Їмо (сміється, – ред.) Спочатку хотіли завезти на ринок, а потім подумали, що вони довго стоять, то частину роздали знайомим і рідним – а в нас сім’я чимала, а ще частину – залишили собі. Чесно кажучи, я й досі не навчився розпізнавати достиглість кавуна по стуку. «Пробую» ножем: якщо солодкий – лишаю собі, якщо ні – перепадають козам.
– Ми все про теперішнє, а чи маєте якусь мрію?
– Мрія є одна – щоб все те, що саджу чи обробляю, щедро родило та стійко трималося навіть після погодних випробувань.
Масштаби мене не сильно цікавлять, я більше націлений на унікальність. Садівництво – це така справа, де не сумно. Я також є прихильником серії книг «Лінивий господар». Якщо коротко, автор переконує, що треба при мінімальних зусиллях, отримувати якомога більший результат. Жили рвати можна, але чи треба?! Краще подумати головою і так організувати цю працю, щоб вона тебе збагачувала, а не руйнувала.
– Що ж – щедрих вам урожаїв і хай негоди хитрим дивом оминають Іршу.
– Дякую. І вам успіхів.
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
