Ви вже призвичаїлися до ОГШБ, ОАБ, ОМБ? Ні? І не призвичаїтеся. Бо це Даздраперма
Якщо ви не знаєте, Дазраперма — це ДаЗравствуєтПєрвоєМая, жіноче ім’я. Важко зрозуміти батьків, які таким іменем називали дітей. Хай би як вони там не любили радянську владу, Леніна, пролетаріат і всі первомайські сенси. Бо для пролетарського супу вони все ж візьмуть ложку, а не виделку, навіть, якщо на ній вигравіювано серп і молот.
Така логіка має бути і в пошуку назв вулиць. Окрім присвячення, вони мають бути милозвучними й лаконічними, гарно лягати на язик і добре запам’ятовуватися. Бо народ потім «скаже, як зав’яже».
Та що вже тут — про це сказано. Але це лягає в канву іншої теми — «почесних громадян». І мова піде не про почесних громадян, а про тих хто несе вогнище пам’яті.
Це очевидний приклад роздвоєння особистості. Радянське минуле не відпускає. А комусь, можливо, й не хочеться його позбутися. Але, думають, це вже дуже помітно, такі вподобання «не на часі». Та й в голові каша — якщо ми один народ, то що це робиться? Чому війна? У листопаді не можемо позбутися Ватутіна, а у квітні ОГШБ, ОАБ, ОМБ. Але ота особистість з минулого ту же волочить за собою нового/старого героя Сухомлинського. А Ніна?… Дисоціативний розлад ідентичності.
Якщо в назвах вулиць проглядається глупство і пристосуванство, то з «Книгою почесних» все складніше. «Книга» — відверте блюзнірство. Для цього достатньо зайти на сайт мерії й поглянути на той список. Член КПРС, член КПРС, член КПРС, член КПРС…
Головна ознака всіх «почесних» радянської доби — член КПРС. Вже чую голоси: вони будували й відбудовували, то наша пам’ять і всяке таке. А не «члени» не будували й не відбудовували? (риторичне)
«Дєди ваєвалі»? Ні, ви не знаєте хто воював. Лише тих, кого вам підсунули, виключно «членів». Про багатьох успішно забули.
Та й взагалі, хто ті люди? «Народився у 1919 році. З 1944 року — член КПРС. Учасник бойових дій. Працював заступником начальника Житомирського обласного виробничого управління автомобільного транспорту…»
А тепер у ту засрану хату ви несете імена загиблих на сучасній війні. Це як їсти суп тією таврованою виделкою, а прицмокувати так, наче у вас в руках велика ложка. Бажання показати себе найбільшим «переживальщиком» не робить вас такими. Але маємо тепер дві дурості.
Поєднуємо в одному списку дві непоєднувані ментальності, знецінюємо той статус «почесності», нівелюємо й перетворюємо в «для годиться». І це лише, щоб заспокоїти дисоціативний розлад ідентичності?
І друге. А для чого було бігти? Побігли. І що? Війна йде. Герої гинуть. Внесення в список перетворюється в рутину. Знецінення.
Скажете «хай пише собі, охлос за нас, кричать “Браво”»? Ні, мене не влаштовує роль сільського дурника.
