Для пані Людмили це не просто старовинні речі, а родинна пам’ять і живий зв’язок із мамою та бабусею
У селі Любовичі, де народилася й виросла Людмила Степаненко, традиція передавати речі з покоління в покоління була невід’ємною частиною сімейної культури. І сьогодні, коли в її домі зберігаються вишивки, хустки та ткані вироби, зроблені руками бабусі чи мами, ці предмети залишаються важливою частиною родинної історії, яку вона хоче передати далі.
Сюжет про це підготувало Суспільне Житомир.
Пані Людмила народилася і виросла у селі Любовичі. Вона розповіла кореспондентам Суспільного, що в її оселі меблі, рушники, килими, одяг і хустки передаються як сімейні цінності вже понад пів століття. За її словами, ці речі були не лише частиною щоденного вбрання, а й мали символічне й обрядове значення. Більшість із них вона отримала від бабусі Зінаїди Галицької.
«Це хустки моєї бабусі. Подивіться на китиці. Це були буденні хустки, які вона носила щодня. Вони теплі, шерстяні. Бабуся казала, що це лисенька хустка — без узорів. Найстаріша хустка, мабуть, старша за мене», — розповідає Людмила, якій сьогодні 69.
Вона додає, що кожна хустка має свою історію та призначення.
«Ось це святкова хустка. Її одягали на свято або до церкви. А це — хустка-напинянка. Тоді не було курток, і вона слугувала верхнім одягом. Нею замотувалися. А коли були малі діти, то її зав’язували, і мене так зав’язували. Ходили, як ведмеді. Але вона дуже тепла. Таких уже майже не зустрінеш».
Особливе місце в оселі займають речі, пов’язані з мамою Людмили — Антоніною Галицькою.
«Ці хустки ніколи не прали. Святкові просто берегли. А ось ці, що бабуся носила, видно по зношеності. Оцю хустку я теж носила. Як одягну — сусідка каже: “Людо, ти знову в новій хустці”. А ось цією хусткою мені зав’язували голову, коли я виходила заміж», — згадує Людмила.
У комоді жінки зберігаються рушники, сорочки, кофти, фартухи та серветки, які вишила її мама. Є й фартухи бабусі, які одягали не лише вдома, а й «на вихід». Особливо цінними для Людмили є три старовинні вишиті сорочки.
«Рушник вишивала моя мама. Ось буква Г — Галицька, а з іншого боку — Т, Тоня. А це фартухи моєї бабусі. Вона одягала їх щонеділі: спідниця, фартух, хустка — і виходила посидіти на вулиці з подружками. Ось який фартух. А ось сорочка, подарована мені свахою. Таких я ще не бачила: подивіться на рукава».
У вітальні на диванах лежать ткані покривала ручної роботи.
«А цей лежак бабуся називала килимом. Він повністю з вовни. Вона купувала вовну, скубала її, пряла на прядці, а вже тоді ткала. Ткала моя мама», — розповідає Людмила.
Показуючи фотографії, вона додає:
«Фотографія — це пам’ять. Коли мене не буде, можливо, хтось згадає. Усі ці речі для мене дуже важливі. Сподіваюся, що мої діти теж їх берегтимуть і, можливо, передадуть далі. Часто буває, у садочок чи до школи щось треба — питають: “Мамо, у тебе є така хустка?” Звичайно, є».
