Був капітаном — став генералом
Партизанський командир Наумов ще є в пам’яті старшого покоління — принаймні, чули краєм вуха про існування такого.
То хто такий Наумов?
У біографії партизана Михайла Наумова є цікавий факт: він отримав звання генерал-майора, бувши капітаном. Це чи не одиничний випадок.
Кадровий військовий, війна, оточення, пробирався на схід, у 1942 році прибився до партизан, став бійцем, а через нетривалий час командиром загону.
Наумов відомий своїми рейдами. Ось що у Вікіпедії:
«1 лютого 1943 року кінне партизанське з’єднання під командуванням М. І. Наумова виступило в рейд з Курської області. За 65 днів рейду з’єднання пройшло тимчасово окупованою територією Сумської, Полтавської, Харківської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської, Житомирської областей України та Поліської області Білорусі майже 2 400 кілометрів, провело 47 бойових і диверсійних операцій.
У результаті бойових дій було знищено…
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 березня 1943 року… Михайлу Івановичу Наумову присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».
За успішне проведення Степового рейду М. І. Наумову у квітні 1943 року було присвоєно військове звання генерал-майора».
Насправді Наумов отримав звання генерала не через рейд, а через те, що наробив шороху у Вінницькій області майже біля ставки Гітлера «Вервольф».
Про це розповіли Сталіну. Сталін сказав нагородити.
Серед інших партизанських командирів Наумов вирізнявся тим, що дійсно робив неочікувані й досить ризиковані рейди. Голосно критикував тих командирів, що ховалися в білоруських лісах. Серед них і житомирське партизанське з’єднання Малікова. Так, житомирські партизани партизанили в Білорусі й навідувалися в прилеглі ліси Житомирщини.
ДО ЧОГО ТУТ МАЛИН
Намагаємося знайти край — хто ж тут, на Малинщині, дійсно партизанив? Приходимо до Наумова.
Знову Вікіпедія:
«У червні 1943 року Український штаб партизанського руху поставив перед з’єднанням М. І. Наумова нове завдання: здійснити рейд Київською та Житомирською областями і вийти для бойових дій в Кіровоградську область. За період другого рейду з 12 липня по 22 грудня 1943 року партизанське з’єднання М. І. Наумова пройшло майже 2 500 кілометрів тилами ворога. Воно форсувало 23 річки, серед них: Прип’ять, Уборть, Случ, Тетерів…»
Знайомі місця.
Чому у Малині ніхто й нічого не знає про Наумова? Чому ніхто не розповідає про зустрічі партизанів Наумова у Малині? Так, було таке.
Ось дещо із післявоєнних спогадів генерала:
«Был в гостях в Чоповичах Житомирской области, где два моих партизана — Васянович и Гребенченко, Васянович стал заместителем председателя райисполкома. Заезжал в Малин, где Роман Астахов, бывший мой адъютант, работает в НКВД.
Заезжал в село Менькивка Потиевского района на часок, и в Ходоры Радомышльского района побеседовать с населением — там мы часто бывали».
То де це все? Нема. Стерто. Історія написана з чистого аркуша. Вибрали інших на почесне звання «справжніх».
Багато в школах було «наумовскіх» уроків? Багато вивчали про його бойовий шлях на Малинщині? Знаєте малинців партизан Наумова?
Натомість через добрих 20 років з’являється партійно-комсомольське малинське підпілля, яке тримається на спогадах декількох осіб, де «свидетели путаются в показаниях».
ЧОМУ ГЕНЕРАЛ НАУМОВ ЗНИК З КРАЄВИДІВ ЖИТОМИРЩИНИ
Ось що пише генерал у своїх щоденниках:
«… Мой комиссар и начальник штаба очень боялись, что мы слишком долго засиделись в треугольнике железных дорог Малин-Коростень, Коростень-Черняхов, и, пугая самих себя, создавали мнимую опасность, умышленно осложняя данные об обстановке…
Все это создало атмосферу взаимного недоверия и так или иначе отражалось на моральном состоянии бойцов и комсостава. Пришлось проводить частые совещания комсостава, где обычно я доказывал возможности маневрирования в этих местах, необходимости развернуть диверсионную и агентурную деятельность. Доказывал, что ничего серьезного в оперативной обстановке нет и что, наконец, за железную дорогу уйти нам очень просто в течение одной ночи.
На таких совещаниях командиры-комиссары отрядов обычно отмалчивались, начальник штаба Мельник дипломатично говорил, что товарищ генерал-майор очень много рискует, находясь в этом «безусловно» опасном месте, напоминал, что остальные генералы находятся далеко в Белорусских лесах и высылают на Украину только диверсионные группы…»
Чи то натура в Наумова така, чи то умовне покровительство Сталіна, але він не завжди був «політкоректним» в описі своїх колег-командирів. Писав, як було. Вів щоденники (то була не примха, а зобов’язання).
Або ось:
«Маликов — не знаю, как и чем вооружен и чего он стоит. Одно знаю, что надо бы ему иметь совесть и хотя бы один раз выйти из леса», — пише Наумов.
Генерал Наумов видав книгу у форматі щоденників: «Западный рейд», 1960 рік. Серед декількох інших.
І тут цікаве — її визнали «политически незрелой и дискредитирующей партизанское движение». Наклад 65 тисяч примірників видалили з продажу та з бібліотек.
Серед членів комісії Маліков — головний «реєстровий» партизан Житомирщини. Маліков — член Комісії у справах колишніх партизанів при Президії Верховної Ради УРСР. Маліков у комісії серед тих, хто визначає, що писати і як, той хто забороняє книгу «Западный рейд».
А що Наумов? Наумов не став мочитися проти вітру, а знайшов шляхи, де не треба перетинатися з тими, хто на нього має зуб.
А далі все одне до одного. При владі Микита Хрущов. Окрім кукурудзи, він відомий ще тим, що хотів зробити з України «найпартизанську з партизанських». Хоч… Не стільки з України, як із себе організатора цього руху.
З’являється малинське підпілля, Ніна, яка ходила до самого Малікова в загін з повідомленнями, де хотіла залишитися, і де Маліков дав їй настанову:«Ты нужна там!»
І що тепер, коли ви знаєте не тільки про ГМП, а й про Наумова? Чому не вшанований по заслугах? Хто зна. Але видно, що вода каламутна.
ЗВІДКИ ПАРТИЗАНИ
Було вже, але нагадаю.
1 березня 1944 року перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов, виступаючи на сесії Верховної Ради УРСР, заявив: в Україні діяли 228 партизанських загонів кількістю 60 000 осіб.
А вже 20 серпня того ж року в доповідній записці Українського штабу партизанського руху йдеться про 115 тисяч.
Через декілька місяців у документах УШПР фігурує 180 тисяч. У травні 1945-го ЦК КП(б)У вже оперувало даними у 200 тисяч осіб.
1975 року, після чергової кампанії з виявлення партизанів, з’явилася нова цифра — 501 тисяч.
