«Мій дім Курахове, Донецька область; тимчасово живу на Житомирщині» – такий підпис залишила на своїй сторінці в інстаграмі 35-річна Ольга Фірсова
Через велику війну у квітні вона разом з сім’єю переїхала на Малинщину і вже десятий місяць мешкає у Гранітному. За сотні кілометрів від дому жінка продовжує займатися улюбленою справою, яка сьогодні до всього чи не єдине джерело прибутку для її родини, — Ольга в’яже гачком та продає милих звірят. На ведмедиках, зайчиках та їжачках сьогодні чимало і патріотичних деталей: синьо-жовті вуха, сердечка та навіть одяг у національних кольорах.
Про непросту історію переїзду, враження від Малинщини та теперішнє життя родини у Гранітному – в інтерв’ю MALYN.MEDIA із переселенкою Ольгою Фірсовою.
ПРО ДРУГУ ЕВАКУАЦІЮ
– Олю, ви родом з Донеччини, правильно? У 2014-ому ви вже бачили війну на своїх землях…
– Так, я виросла у місті Курахове, це близько 50 км від Донецька. Після школи навчалася на кухаря-кондитера у Донецьку, прожила там 10 років. У 2014-ому, коли почалася війна, у мене була дуже гарна робота, амбітні плани на життя, але через бойові дії все це довелося залишити й повернутися у рідне місто. Тоді я себе переселенкою не відчула, бо фактично просто приїхала додому.
Після переїзду з роботою було складно. У місті поселилися багато переселенців з Мар’їнки, з Красногорівки. Навіть офіціанткою не можливо було влаштуватися. Єдиний варіант – піти на ринок і почати продавати свою продукцію. Ми з мамою робили закрутки, готували випічку і в такий спосіб заробляли на життя.
– А як ви почали в’язати?
– Якраз у цей час також ставало популярним аміґурумі (японське мистецтво в’язання на спицях або гачком маленьких м’яких звірят та людиноподібних істот, – ред.) Мені стало цікаво, першу іграшку зв’язала для себе, захопилася. Потім почала більше взнавати, пробувати в’язати нові вироби. Якось мама запропонувала принести їх на ринок. Так з’явилися мої перші покупці.
– Нову війну 24 лютого ви зустріли також у рідному місті?
– Так. На той момент у мене вже була 3-річна донька. Попри близьку загрозу, ми не планували виїжджати. Але у місті сталося все важче дістати продукти, питну воду, повсюди були черги. У кранах не було води.
На початку квітня у мережу виклали фото з Бучі, з Ірпеня. Мене «накрило» емоційно. Не могла з собою справитися, просто почалася істерика. Сказала чоловікові, що мусимо виїжджати. Знайшли перевізника, зібрали речей на місяць і поїхали, навіть особливо не знаючи куди прямуємо.
ПРО МАЛИНЩИНУ ТА ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ
– Як ви опинилися у наших краях?
– У Гранітному нам допомогли влаштуватися родичі. Усього нас приїхало шестеро: я, мій чоловік, донька, мама і ще двоє діток наших родичів.
Дякуючи благородним господарям, ми не платимо за оренду, а лише за комунальні. Це дуже виручає, бо з роботою і тут непросто. Але ми не нарікаємо, я досі в’яжу, тому можемо прожити.
– Олю, а як вас загалом прийняли на Малинщині?
– Якщо чесно, то ми не зустріли за цей час жодної поганої людини. Може, нам пощастило, а може, тут і справді такі гарні люди. Ми російськомовні, але нам ні разу ніхто не зробив зауваження. Хоч і намагаємося говорити українською все частіше. Усі з розумінням ставляться.
Коли тільки переїхали, до нас підійшла сусідка і запропонувала нашим дітям іграшки, спитала, чим може допомогти. Люди приносили картоплю, домашній сир. Взагалі дуже гарно прийняли.
– Влаштували доньку у місцевий садочок у Гранітному?
– Так, їй подобається. Ходить із задоволенням. Навіть проситься туди.
– А саме селище вам сподобалося?
– Тут доглянуто, затишно. Звісно, якби було трішки більше роботи – то було б ще краще. А так — треба звикнути. Помітили різницю у кліматі. У нас спека влітку, 32 градуси – це нормально, тому у кожного є кондиціонери вдома. Тут, у Малинській громаді, літо більш прохолодне, велика вологість.
Я днями задумалася, що так, ми живемо, нам тут непогано, спокійно, але все рівно хочеться додому. Хочеться у своє ліжко, на свою подушку – тим більше, якщо ти це все сам купував, облаштовував і кожен куточок тобі рідний. Дуже не вистачає дому!
– Розумію, що говорити про це важко, але чи плануєте повертатися у Курахове?
– У голові сидить думка, що весною повернемося додому. Але, по правді кажучи, так само ми думали про літо минулого року, про весну, про початок зими…
Щодня зідзвонюємося з родичами, розпитуємо про ситуацію. Наразі Курахове не в окупації, дякувати Богу. У межах 15 кілометрів є Мар’їнка, яку вже фактично знесли з лиця земля. Тому зараз все більше потерпає і наше місто посилюються обстріли.
– У вас там своє житло?
– Так. Молимо Бога, щоб було куди вернутися.
– Ви оформлювалися як переселенці у Малині?
– Так. Всі документи оформили дуже швидко і просто. Не вистачало деяких паперів, але ніхто від нас нічого не вимагав, поставилися з розумінням, допомогли. Це дуже добре, бо психологічно ми не були готові до ще таких проблем.
– А як вам Малин?
– Непогане місто. Невелике. Я там нечасто бувала, тому не дуже маю що сказати.
ПРО ЗАМОВЛЕННЯ З ВАШИНГТОНУ І ЦІНИ
– Під час війни ви продовжили в’язати. Де зараз можна придбати ваші вироби, якщо наші читачі зацікавляться?
– Спочатку мені здавалося, що це не буде нікому потрібно. Влітку нам з дому передали коробку з речами, і там були також мої вже готові іграшки. Прийшла думка звернутися у місцевий магазин у Гранітному і попросити, щоб дівчата виставили на прилавки. Раптом – комусь сподобається. І знаєте — розкупили. Тоді занесла нову партію. І так поступово я почала повертатися до справи.
Нині продаю іграшки через сторінку в інстаграм, а також у фейсбуці. Люди потрохи купляють. Не так як до війни, звісно, але купляють.
А нещодавно я навіть вперше відправляла свої вироби в Америку. До мене звернулася переселенка і замовила кілька іграшок. Для мене це був перший такий досвід, але за два з половиною тижні мої роботи вже були в США. Замовниця дуже дякувала, сказала, що приємно тримати в руках частинку України.
– Який асортимент пропонуєте?
– Ведмедики, зайчики, єдинороги, їжаки, поросята, лисички. З 1 січня була змушена підняти ціни, бо суттєво подорожчали матеріали. Іграшку, висотою 15 см у мене можна купити від 140 грн. Також можу зв’язати на замовлення.
– А скільки затрачаєте часу на в’язання одного виробу?
– Можу справитися за день, для деяких знадобиться два дні. Все залежить від складності й від того, чи маю додаткові справи по дому.
Але в’яжу я завжди із задоволенням, це для мене певна медитація. За цим процесом найкраще мріється про повернення додому та закінчення цієї війни! Хочеться вірити, що наша перемога близько і вже скоро я знову побачу рідне місто.
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
