Боєць «Азову» Дмитро Козацький прославився фотографіями українських захисників з окупованого заводу
Про талановитого і щирого 26-річного азовця Дмитра Козацького з позивним «Орест» писали чи не усі українські медіа, а його знімки, які він робив на заблокованій «Азовсталі», облетіли весь світ.
Бачили точно ці фото і ви – але, можливо, не знали, хто автор. Як і, ймовірно, не знали, що талановитий фотограф та боєць «Азову» – наш земляк. Хлопець народився та виріс у Малині. Нині тут живуть його рідні та близькі, які з нетерпінням чекають на повернення Дмитра.
20 травня, перед тим, як потрапити в полон, Дмитро опублікував допис у своєму твіттері: «Ну от і все. Дякую за прихисток Азовсталь — місце моєї смерті і мого життя. До речі, поки я буду в полоні, залишу вам фото в найкращій якості, відправляйте їх на всі журналістські премії і фотоконкурси, якщо щось виграю, після виходу буде дуже приємно. Дякую всім за підтримку. До зустрічі».
Цього ж дня віцеспікерка українського парламенту Олена Кондратюк заявила, що світлини Дмитра відправлять в усі парламенти Європи та світу, які на стороні України. А ще саме Дмитро запам’ятався тим, що під звуки вибухів заспівав пісню «Стефанія» гурту «Kalush Orchestra»…
В ексклюзивному інтерв’ю MALYN.MEDIA мати Дмитра – Ірина Юрченко, яка працює провідницею, розповіла про їхню сім’ю, дитинство сина, вибір приєднатися до «азовців». А також про телефонні діалоги із заблокованого заводу і фотосесію поранених.
ПРО СІМ’Ю І ДИТИНСТВО
– Пані Ірино, яким ріс ваш Дмитро?
– Діма, як і я, народився у Малині. Ходив до садочка на Фабриці. Навчався у четвертій школі. Був активним учнем. Мав успіхи в інформатиці, фізиці. Пригадую, навіть на олімпіади їздив. І до школи йому подобалося ходити, вмів знайти спільну мову з вчителями.
Друзів мав багато, у дворі нашому теж завжди проводив час у великій компанії. Навіть організовував з меншими дітьми якісь свята, конкурси. Приділяв він увагу і сестричці – нашій Даші, яка на вісім років від нього молодша. У них дуже тісний зв’язок.
А на шкільному випускному його навіть нагороджували і занесли у літопис школи як активного учня.
– Він з дитинства проявляв інтерес до фотографування?
– Так, навіть у якийсь гурток, здається, ходив. Постійно бігав і знімав на звичайний плівковий фотоапарат, потім вже купив трохи сучасніший. Він ніколи не знімав щось поставне, ні. А завжди шукав цікаві кадри, надихався природою, людьми. А вже активніше він почав фотографувати, коли вступив у полк «Азов» і очолив пресслужбу.
– Де він навчався після закінчення школи?
– У 2013-ому поїхав вчитися у Польщу, у Жешув. Я була така рада: син вступив на бюджет та ще й за кордон, у Вищій школі інформаційних технологій та менеджменту. Але вже у листопаді почалася Революція Гідності…Пригадую, Діма приїхав додому на новорічні канікули й за декілька днів вирушив у Київ, на Майдан.
Не міг бути байдужим. Коли прийшов час повертатися у Польщу, то насилу його вмовила. Але і за кордоном він не сидів на місці, був у волонтерському русі, який допомагав майданівцям.
На початку лютого він не витримав і приїхав знову в Україну, у Малин. Запевняв мене, що начебто усіх українців відпустили через події на Майдані… Так, він почав волонтерити у Києві – то чай розносив, то при штабі собі роботу знаходив.
Після закінчення Революції вирішив назовсім залишитися в Україні. Навчання у Польщі покинув… Дуже мріяв навчатися на журналіста. Але посилити його платне навчання на цьому факультеті було важко. Довелося відкласти цю мрію…
– Але бачите, як місія наздогнала: на цій війні він зробив більше, ніж багато інших дипломованих журналістів…
– Також про це думала. Проти Божого задуму не підеш. Через свої фото він транслював світові ситуацію на Азовсталі… До слова, нині він також навчається на політології в Острозькій академії.
ПРО «АЗОВ» І РІШЕННЯ ПЕРЕЇХАТИ У МАРІУПОЛЬ
– Розкажіть, як Дмитро взагалі потрапив у полк «Азов»?
– У 2015 році Діму призвали на строкову службу в армію. Він потрапив у маріупольську частину Нацгвардії. Після служби син вирішив підписати контракт, а ще через рік – у 2017-ому – вступив до лав «Азову». – У 2015 році Діму призвали на строкову службу в армію. Він потрапив у маріупольську частину Нацгвардії. Після служби син вирішив підписати контракт, а ще через рік – у 2017-ому – вступив до лав «Азову».
Я не раз від нього чула, що йому імпонує «Азов», що туди не так легко вступити. Але усі випробування він успішно пройшов і таки став «азовцем». Пригадую, був тоді в захваті. Спочатку служив на посаді зв’язківця, але хотів чогось більшого. І він все-таки досягнув свого: нині він командир пресслужби «Азову».
– Дмитро вас попереджав про війну?
– За два дні до того, він якось подзвонив і каже: «Мам, збери тривожну валізку про всяк випадок…» Я тоді ще трохи насторожилася, бо працюю провідницею і майже постійно у дорозі, з валізами. Але мова була про трохи іншу валізку.
Вранці 24 лютого, десь о 5:45, він подзвонив і каже: «Мама, ти головне не панікуй. Все під контролем, але почалася війна. Подзвони усім рідним, подзвони Дашці (18-річна рідна сестра, – ред.)» Взагалі він за себе не так хвилювався – під цими бомбами, підривами – як він хвилювався за нас: за мене, за Дашу.
– Як він реагував на обстріли Малина?
– Постійно наголошував, щоб ховалися, щоб не нехтували тривогою. Переживав і через те, що мене як провідника закріплювали за евакуаційними потягами. Казав навіть, що не уявляє, як я то проходжу.
– Чи розповідав вам Діма про події в Маріуполі? Адже полк «Азов» фактично від початку тримав оборону міста. Усі ми розуміємо, які це надзусилля.
– Діма з таких синів, які йдуть на контакт з батьками. Ми з ним спілкувалися майже кожного дня. Не завжди вдавалося багато почути, але тоді було достатньо, чи живий, чи цілий.
Тому я з першого дня знала, що вони перейшли на «Азовсталь». Ще до війни для мене цей завод асоціювався з великими хмарами викидів. Після того, як Діма підписав контракт у Маріуполі, ми продали квартиру, яка залишилася від бабці у Малині, і придбали для нього житло там. І якраз з вікон цієї квартири у Маріуполі я бачила ці «язики» викидів з «Азовсталі». До речі, будинок Дмитра – одним з перших бомбили… Не знаємо, що там залишилося.
Але якщо до війни я постійно нарікала на цю Азовсталь, то під час війни постійно дякувала Богові, що цей завод став фортецею для мого сина, для таких, як він, для сотень мирних жителів, для діточок…
ПРО ТРИВОЖНІ ДЗВІНКИ ТА ЖИТТЯ НА ЗАБЛОКОВАНОМУ ЗАВОДІ
– Останні тижні «Азовсталь» не зникав із заголовків ЗМІ. Інтернет ряснів фотографіями поранених, зокрема, тими, які робив ваш Діма. У якийсь момент здавалося, що це безвихідь. Як ви це все пережили?
– Якщо скажу, що думала про це кожну секунду, ви повірите мені? На початку здавалося, що ось, кілька днів, і переможемо. Потім – ще тиждень, і все буде добре. Але ситуація затягувалася. З’являлася інформація про кризовий стан поранених, про те, що «азовці» не виживуть, а якщо і виживуть, то їм не дадуть жити. Думаю, ви розумієте, про що я. Постійно пила заспокійливі, трималася, бо так просив син. Намагалася ховатися від цього у роботу, у спілкування з людьми, але його тінь постійно ходила за мною.
Згодом ми перестали зідзвонюватися через відеозв’язок, лише переписувалися. І я десь розумію, чому він не хотів себе показувати. У переписці легше приховати від мого чутливого материнського серця правду…
– Які моменти були найбільш тривожні?
– Діма не раз розповідав, що йому чудом вдавалося залишитися в живих. Пригадую, 15 квітня, приміщення, де вони працювали й відпочивали, накрило потужним ударом і сина буквально викинуло з ліжка, а саме ліжко накрила обвалена стіна. Його Бог зберіг, але отримав осколкові поранення у голову.
Потім розказував мені, як його напарницю, з якою вони працювали пліч-о-пліч, тоді засипало обвалами. Каже: «Мам, я її ледь відкопав, її засипало землею… Але я виніс її, на руках, вона жива, мама, слава Богу, жива!»
Дуже страшно було це все слухати. І це лише невеличка частина того, що я знаю.
– Вони були без їжі… Він про це згадував?
– Діма завжди старався нас заспокоїти. Ось, каже, попили, перекусили. Але якось проговорився. Каже, що вчора потрапили до розбомбленого складу, то «хоч ситі заснули»…
– Ви напевно бачили фотографії Дмитра, на яких він зафіксував поранених…
– Син розповідав, що дуже боявся, як будуть проходити ці фотосесії поранених. Зізнавався, що це «найстрашніша фотосесія у його житті» і що він хоче, аби це була остання така зйомка. Казав, що хоче фотографувати щасливих людей, гарні пейзажі, світлу Україну…
– А про самих поранених щось згадував? Яким був їхній дух після усього пережитого?
– Так… Казав, що, на його подив, настрій цих знедолених чоловіків був бойовим. Вони навіть знаходили у собі сили жартувати, запросто називали один одного безногим чи безруким. Ясна річ – аби «підстебнути». Для нас це так страшно, а вони жартували – розумієте, яка це сила, внутрішня сила? І це після того, як кінцівки їм відрізали без анестезії, а від болю голова сивіла за кілька хвилин.
Нині я дуже вдячна своєму Дімі – не лише як сину, як військовому, а й як фотографу, бо він це все зафіксував. Тому що час пройде, біль притупиться, рани загояться і ці емоції залишаться тільки в їхніх душах, снах та хвилюваннях. Вони цього не розкажуть своїм близьким, точно не розкажуть дітям… А так, завдяки Дімі, світ побачив їхні виснажені, але живі тіла, їхні світлі душі, їхні очі, які говорять за них.
ПРО ВИХІД З АЗОВСТАЛІ ТА ОСТАННЮ РОЗМОВУ
– Дмитро попереджав вас про те, що «Азов» виходить з «Азовсталі»?
– За кілька днів до евакуації – а я не вважаю це полоном, це так було необхідно, щоб врятувати хлопців – він створив спільний відеочат з рідними. Був бадьорим, зібраним. Каже ось, гляньте, п’ю чай, все у нас добре, не переживайте… Але і я, і чоловік бачили, що насправді з ним відбувається. Втім, підіграли йому, не хотіли, щоб засмучувався.
– Що тоді сказав вам син?
– Попередив, що може втратити зв’язок на декілька днів, сказав, щоб не переживали. А вже 20 травня, коли вони виходили з території заводу, він скинув мені відеозвернення: «Маманчик, будь ласка, тримайся, ти обіцяла, що купиш заспокійливі. Хочу, щоб при нашій зустрічі ти в мене була спокійна і гарна»… Потім зв’язок перервався, але ми були готові до цього.
– А вже з евакуації він вам дзвонив?
– Так. Один раз. Сказав, що живий і ще декілька слів, але не буду озвучувати. Мушу думати про нього.
– Попри те, що ця евакуація суперечлива, але відчувається, що ви видихнули, коли полк «Азов» вийшов із заводу?
– Так. Я не знаю і не уявляю, що може бути гірше, ніж те, що пережили там ці хлопці, ці діти. Кожного дня вони жили під обстрілами як під дощем. Наш Діма – живий, а це найголовніше. Усім своїм серцем я вірю, що він вернеться додому.
– Нещодавно ви опублікували пост у фейсбуці, в якому закликаєте усіх, хто знав Дмитра, розповісти про нього. Бо у рф малюють зовсім іншу картинку про «азовців»…
– Так, і це страшенно болить. Вони називають наших дітей неонацистами, вбивцями. Вони взагалі бачили очі мого Діми? Як така світла людина, дитина, яка любить свою маму, свою родину, яка любить кішок, квіти, природу, може бути вбивцею?! Він душевний, світлий, добрий. Надзвичайно творчий, позитивний і такий романтик. Завжди такі цікаві подарунки дарує близьким і друзям… Він мій воїн світла.
І таких, як мій Діма, там більшість: які люблять свої сім’ї, дітей, батьків, свою країну. Вони не вбивці, не наркомани! Вони захищали свою державу – як тільки можуть. Такі собі хлопці зі сталі…
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
