Насправді «поляки» — це українці, а «польське» Різдво — це Різдво українців
Ці роздуми навіяні млявою дерусифікацією у Малині та Різдвом Христовим.
Чи чули ви щось про Пушкіна, Лєрмонтова, Толстого? Риторичне. Звісно чули. А якби й не хотіли чути, то Малин так рясно всіяний діячами російської культури, що не забудеш.
А що ви чули про Василя Кравченка? Та нічого не чули. Хіба що одиниці знають…
Разом з тим, це людина, яка поклала життя на вівтар українства. Василь Кравченко — той хто вивчав Волинь, вивчав поліщуків. Тобто наших з вами предків. І що ми маємо? Пам’ять про нього стерта — не чули, не бачили. Хіба що вулицю в Житомирі назвали… Прикро. Особливо прикро на фоні толерування катів і маркерів розставлених імперією.
Хочете знати більше — у Вікіпедію. Придивіться до цього імені.
А ми повернемося до «польського» й «поляків».
У Василя Кравченка є цікаве дослідження. І що прикро знову — воно в архівах і рукописне. Трохи «розшифрували» ті досліди у збірнику статей і матеріалів з історії та культури Поліського краю «Древляни» у 1996 році. Самі рукописи датуються орієнтовно 1923–1924 роками.
Якщо прочитати «Етнографічний нарис (про Волинь)» Василя Кравченка, та ще датований 1920-ми роками, то розумієш — людина писала не нарис, а смертний вирок собі. Пан Василь випадково дожив до похилого віку, і, схоже, у великих злиднях.
Ось що він писав про «поляків», яких ділив на дві групи: одні з Житомирського повіту, а інші з Коростенщини.
Поляки. Людність, зазначена під цією рубрикою, це те, що зветься в межах Волині взагалі — «постоловою шляхтою»; в Житомирському ж повіті, у трикутнику, обмеженому боками: 1) Житомир — Висока Піч; 2) Романів; Житомир — Пулипи — Соколів; 3) Соколів — Романів — сидять «буци». «Буц» — слово лайливе — упертий, працьовитий, а часом — лісовий злодій.
В натурі — це ті самі українці, на території яких вся зазначена шляхта мешкає. З них ті, що перебувають у межах Житомирської округи, — нащадки колишнього уніатського українського населення, бо батьки їхні, під час скасування Унії в межах Наддніпрянської України, не забажали повернутися до православ’я, а пристали до католицтва. Антропологічні й етнічні відзнаки шляхти ті самі, що й у місцевих українців.
Їхні мова та звичаї — теж чисто українські. Для прикладу подаємо без жодної зміни молитву, яку житомирська стара шляхтянка читає, лягаючи спати:
Огонь погас, Ісус Христос при нас, Мати Божа в головах, Анголи по боках, Іду сія спать, Нічим мні послать… Постелю я ангола, Христом я укриюсь — Даю Господу душу свою…
І все ж таки житомирська шляхта, щодо її складу, більш одноманітна, а на Коростенщині — надто барвиста.
Про село Бехи (8 верст на північ від Коростеня) є гадка, що це — колишні татарські «Беки». Цілі низки сіл, як от: Вигов, Дідковичі, Каленське і т.п. — нащадки колишніх українських князівських родин: Виговських, Дідківських, Каленських, Мошківських, Гльози. Щодо Гльозів, то ця шляхта — походження французького. Більшість коростенської шляхти — православна, загалом же вона, як і шляхта Житомирської округи, ані в чому не відрізняється від місцевого українського селянства, проте вся «гонорова». Тож одружитися хоч би й заможному мужикові з шляхтянкою нелегко, про що свідчить і пісня:
Оттак, оттак, оттакички, Пристав мужик до шляхтички, А шляхтичка муку сіє, З під хвартуха вітер віє (злиденна), Мужик трясе капшуком, Проте смердить мужиком.
Отже, на підставі зазначеного, коли приналежність якоїсь людини до певної віри не може бути фактором для визначення її нації, то з тих 161912 поляків, що становлять 9,11 % загальної кількості людності у губернії, повинна бути зарахована українцями (католицької віри) принаймні 9/10.
Ось звідки набралися «поляки». На початок Хмельниччини покатоличеної шляхти було щось там відсотків 16-18, тому виникає запитання: якщо в часи розквіту Речі Посполитої не полонізували Україну, то де вони взялися пізніше? Відповідь проста — українці самі обирали щось відмінне від православ’я. А не православний — то поляк.
На це є ще є одне спостереження у Василя Кравченка. Римо-католицькі священники, а це чисті поляки здебільшого, вірою і правдою відпрацьовували тезу, що католицька віра — польська віра. Тут ще й російська влада дала козир в руки, коли скасувала в 1893 році на теренах імперії уніатство.
Ось що пише в «нарисах» Кравченко:
Це знищення (уніатства -прим.) нібито й давало можливість українському уніатському населенню вільно пристати на католицьку чи на православну віру. Але вплив католицького духовенства на унію був настільки великий, що значна частина українців-уніатів хоч нібито й пристала до православія, проте в душі марила пристати до “панської” (католицької) віри.
І це найбільш яскраво виявилось після царського маніфесту від 17 квітня 1905 року про “волю віри”. В той час у багатьох нащадків українців-уніатів явилося бажання “хоч умерти в панській (католицькій) вірі”. Наслідком цього був одночасний перехід кількох сот тисяч українців до католицької віри. Причому еволюція ця не припинилася й до цього часу. Місцеве ж католицьке духовенство, користуючись цим, завжди проповідувало, що: “Віра Польська є віра католицька, а віра католицька є віра Польська”.
Себто, виходить, що католицька віра є власність лише польської нації, з того, коли б українець пристав на католицьку віру, то вже за цю ласку він мусить позбавитися права бути людиною української нації, а мусить зробитись поляком. Уся драма української нації в тому, що, крім самих поляків у цій справі не всякий уряд уміє дотепно розбиратись.
Хоч загал українського селянства однаково ставиться як до православної, так і до католицької віри; з того, що коли відбувається десь “одпуст” у костьолі чи в церкві, то як католики, так і православні йдуть туди разом і то натовпами.
ЗА ТЕМОЮ Малинські хроніки: «Ксьондзеві заздро стало, що в нього немає цеї ікони…»
Варто зауважити, що «полонізовані» українці не єдине на що звертав увагу Василь Кравченко. Тут лише тематичні витяги.
А ще варто згадати, що після ліквідації Малинської округи у 1924 році й до утворення Житомирської області у 1937 році Малинщина була така собі чистокровна «Радянська Волинь».
На завершення дещо про різдвяні традиції початку 1920-х років.
У нарисах Василь Кравченко звертає увагу, що «звичай Різдвяними святами ходити хлопцям із звіздою й дзвінком колядувати, аби на заколядовані гроші справляти церковний цех, – майже всюди зникає. Колядують і щедрують лише діти».
Щодо всіх культових ритуалів, які з предковіку тут існували, то вони ні в чому не змінилися.
«На Кутю господиня варить кутю, узвар, пече рибу, пироги; а на Різдво – свинина, порося з хріном. Кутя стоїть на покуті, вечеря урочиста і т.п. Під Новий Рік дівчата ворожать, а на Голодну Кутю й на Водохреще святять воду, а господар в обійсті всюди крейдою пише хрести і кропить свяченою водою», — пише етнограф.
