А Правда полягає у тому, що ми знаємо, ХТО ми
Якби не знали, то не змогли б проявити тотального опору і єдності з першого ж дня 24 лютого. Тільки та нація, яка визначилася з тим, хто вона є, на таке здатна.
У зв’язку з цим зачеплю досі дразливі теми.
ПРО ДЕКОМУНІЗАЦІЮ
Коли йшлося про зміну назв вулиць у контексті декомунізації, дуже багато серед нашого населення було тих, хто готовий був очі тобі вийняти, але щоб була вулиця лєніна чи кантемирівців.
В сусідньому смт один старий пан, чи то пак таваріщ, адепт совка, кричав аж захлинався, смикаючи свої теж совєцькі штани: «Я в цих штанах хочу померти!». Він це декларував у щирих люті і обуренні, бо його уявлення про справедливість і цінності були попрані.
А відреагував він так на пропозицію перейменувати вулицю іменем загиблого Героя-земляка. Отак.
Тому досі під звуки обстрілів і нальотів, під звуки маминих плачів по загиблому в бою синові і ридань дитячих переляків висять і зухвало щиряться на наше стражденне місто таблички з іменем лєніна і прочая… Висять!
Скажете, не час зараз про це? А коли час? А коли вам замуляє? Коли ви не зможете ЦЕ гвалтування над собою терпіти? Що ще має статися?
Ви ж не припинили під бомбардуванням варити їсти, прати, готувати грядки до сезону. То в чім річ? Поздирайте ту ганьбу врешті решт!!!!
МОСКАЛЬСЬКА ЦЕРКВА
Гострою темою була і лишається москальська церква. (Війна змусила закон про заборону приймати).
Цю тему ніхто не хотів ніколи піднімати. Наша місцева влада завжди тихенько обходила гострі кути. Тихенько загравала. Ну що ж, церква і держава — речі буцім окремі, як олива і вода.
Який вийшов із цього кривавий майонез, ми вже побачили. Батюшки-диверсанти, церкви-склади арсеналу зброї тощо. Або тихі як миші батюшки, які в рот води понабирали.
Багато років писала про небезпеку, яку несе москальська військова структура — церква кирила. У відповідь чула обурення і осудження. Це ж святе!
У нашому місті якщо хтось і воював за церкву, то як за приміщення і за прихід. У концепцію, ідею ніхто занурюватися не волів.
Добре, що хоч після Революції Гідності на наших громадських заходах та мітингах священника з московської церкви замінили священником рідної української. Якщо самі священники лишалися кожен вірним своєму патріархатові — Київському чи кремлівському — проте громадськість і влада стала чутливішою, хоча не до кінця щирою. Бо як же на мітингу може стояти ветеран АТО і піп московської церкви, правлячи панахиду по загиблих від руки мацкви?
І навіть такі речі, як пам’ятний знак жертвам Голодоморів і репресій на вул. Огієнка зведений при вході до москальської церкви. О де когнітив! Ні? То не дивуйтеся, що на нас летять бомби. Бо ми ці речі приймали і приймаємо досі як норму.
ПРО ПАМ’ЯТНИКИ
Ще про пам’ятники. Але у зв’язку з Афганом. Тут зараз на мене спустять всіх собак!
У нас у центрі меморіального комплексу в міському парку стоїть пам’ятник, який вшановує наших загиблих в Афганістані земляків.
Між іншим, сама конфігурація монумента дивним чином нагадує бомбу… Аж моторошно.
І порівняйте розміри, епічну фактуру цього монумента і пам’ятних знаків Небесній Сотні (неподалік на тій же алеї) та Героям війни на сході України (вул. Кримського).
Загиблі в Афганістані поліщуки — мої ровесники. Вони йшли на несвою війну, як зараз роблять російські солдати… І мені невимовно шкода наших хлопців-афганців. Бо їх втягнули у злочин, у страшну авантюру, виправдання якій немає досі. І вони могли б жити.
Але поки стоятиме цей монумент як концепт країни-загарбника, в якій ми перебували у рабстві ще 30 років тому, доти ми будемо гинути і в цій новій страшній війні. Бо що ж?..
Пам’ятати загиблих можна і в інший спосіб. Але той пам’ятник не стільки пам’ять про хлопців, як маркер імперії, котра пхала і пхає свої автомати у рот кожного народу, який їй видається неправильним.
МИ БАНДЕРІВЦІ. АЛЕ МИ НЕ ФАШИСТИ І НЕ НАЦИСТИ
І припиніть повторювати і слухати фрази: немає у нас, в Україні, ніяких бандерівців!
Це брехня! Бо ми бандерівці. Але ми не фашисти і не нацисти, як хоче поставити знак рівності між «бандерівець» і «нацист» вождь дикої раші.
Ми бандерівці! Затямте. Не лінуйтеся, відкрийте в мережі праці Бандери і прочитайте, якщо не маєте паперової книжки! Досить так лохатися. Кому ви намагаєтеся догодити? Це НАТО сцить і боїться щось не так сформулювати, щоб часом …уйло не образилося! А ми?
Коли нам такі загрози, ми будемо вдавати, що ми не бандерівці? Так склалося, що ми дійсно мислимо нині в унісон з Бандерою. І річ не в ньому, а у всіх тих, хто тотально присвятив себе визвольним змаганням за Україну.
Агов! Ми бандерівці і це прекрасно. Не бійтеся, відкрийте книжку з його правдою. Ви очманієте від того, що він описав усе-усе, що з нами трапилося і відбувається нині! Тому і боялася та вбила його дика мацква.
А якщо хтось почне зараз казати про ходу з факелами чи потвор-нациків у лавах націоналістів чи бандерівців, то я скажу наступне.
Спочатку принагідно нагадаю про факельні ходи в надвечір’ї Дня Перемоги 9 травня в радянській традиції. І про використання факела в ритуалі реєстрації «брачующіхся»… Та фак того факела… Прикладів нацистських традицій в совку є безліч. Зігування піонерів «будь готов – всєгда готов!» тощо. (Ні, я не проти ідейного виховання підлітків. Є ж у нас Пласт теж. Але для чого і з чим нова генерація входить у зріле життя і чим служитиме народові і Богові, то інше питання).
Якщо і є десь якісь падлюки чи нелюди в громадських чи воєнізованих формуваннях, вони марковані не належністю до УНСО чи «Азову», а вродженими чи набутими рисами вбивць чи насильників. І такі нелюди є у всіх країнах, навіть найблагополучніших.
Тому маю зустрічний аргумент. А як вам пастори і попи, які моляться зараз за тих, хто приніс нам війну? В Україні теж є такі. А як вам невинна тупа малинська продавчиня, яка мені на вітання з 30-м Днем Незалежності кинула зневажливо-презирливо: «А що нам дала та незалежність?..». А як вам наші святі мами-діти війни 1941-1945рр, що не можуть відклеїти очі від тупих росмовних серіалів чи каналу на кшталт «Нашого» і потім казали, що мураєв був би непоганим президентом, а медведчук правду ж каже, розумник…
ПРО МОВУ
Ну і коротко про питання мови. Зараз їдеш мимо знищених столичних околиць, а там названія на кшталт «Сосновый бор». Або у нас у місті? «Астория». Та прошу!
Назви російською мовою на кожному кроці. Слова з блатної рашеської субкультури поруч, наприклад, магазин «Прикід» (не знали? а це блатняк тюряжний). І буква Ы на кожному другому дорожньому знакові з назвами населених пунктів.
Не на часі? А коли на часі?
Спецоперація «Ы» розгорнута на нашій спаленій землі, на могилах сотень вбитих рашистами діток і тисяч загиблих Героїв з 2014 по сьогодні.
І це ще не кінець.
І якщо ваше спілкування у побуті чи професія потребують російської мови, якщо ви росмовний захисних чи журналіст, оглядач, це інше. Не пересмикуйте. Бо має значення що і кому і як ви артикулюєте російською мовою. Але Україна — це українська мова, українська державна офіційна! Закон чітко все описує, де місце, а де не місце «Ы».
А крім Закону, є ще Совість і Бог. Бог усе бачить.
Читайте також — Де-декомунізація: столітня війна за кожну вулицю
