Кілька рядків архівного опису відкрили історію родини, яка пройшла через революцію, сталінські репресії, війну та повоєнні переслідування
У Малині добре відоме підприємство, яке старше покоління знає як дослідно-експериментальний завод, або просто МОЕЗ. Його історію традиційно пов’язують із Францом Кубертом — чехом із Малинівки, який у 1898 році заснував механічні майстерні з виготовлення та ремонту сільськогосподарських машин.
За поширеною історією підприємства, невеликий ливарний цех при майстернях Куберта з’явився у 1915–1916 роках. Згодом виробництво перейшло у державну власність, у 1928 році на його базі створили артіль «Плуг», а вже в радянські часи підприємство стало Малинським дослідно-експериментальним заводом.
У квітні 2024 року у своєму авторському блозі я розповідав про Франца Куберта, якого вдалося відшукати в матеріалах перепису населення 1897 року. Тоді я встановив його повне ім’я, вік, походження та деякі відомості про родину.
А в січні 2025 року під час іншого архівного пошуку натрапив на ще одне ім’я — Адольф Каліс.
В описі архівної справи за 1907 рік знайшлися такі рядки: «О разрешении Адольфу Калису устройства чугунно-литейной мастерской при ст. Малин, Радом. уезда».
Справа датована 25 липня — 22 листопада 1907 року.
Отже, ще до появи відомого ливарного цеху при майстернях Куберта хтось на ім’я Адольф Каліс порушував питання про облаштування чавуноливарної майстерні при станції Малин.
Хто він був? Де розташовувалася його майстерня? Чи запрацювало виробництво? І чи могло воно мати якийсь стосунок до пізнішої історії артілі «Плуг»?
Відповідей на ці запитання архівний опис не давав. Не знаходилося й інших відомостей про самого Каліса.
Але несподівано вдалося вийти на сліди його родини в Бердичеві. Там проживав Веніамін Оксентійович Шевченко — онук Адольфа Каліса, якому на момент нашої розмови було 89 років.
Ми поспілкувалися телефоном у лютому 2025 року. Веніамін Оксентійович виявився цікавим співрозмовником: за фахом механік-машинобудівник, він добре розумів ливарну справу, якою займалися його предки. А ще пам’ятав діда, бабусю та родинні розповіді про події першої половини ХХ століття.
Розмова швидко вийшла далеко за межі одного архівного документа. Адже історія забутого малинського ливарника виявилася частиною значно ширшої історії німецьких родин Полісся.
Довго думав, як подати цю розмову: що скоротити, що залишити, а що взагалі винести за дужки. Зрештою вирішив подати її майже такою, якою вона відбулася, — без суттєвих скорочень і літературної редактури. З усіма відступами, несподіваними поворотами й подробицями, які на перший погляд не стосуються Малина. Бо саме вони роблять цю розмову живою і дозволяють почути не лише історію Адольфа Каліса, а й голос людини, яка зберегла пам’ять про свою родину та цілу епоху.
«Я онук Каліса, а правнук Остермана»
— Веніаміне Оксентійовичу, я натрапив на архівну згадку про Адольфа Каліса, якому 1907 року дозволяли облаштувати чавуноливарну майстерню при станції Малин. Можете пояснити, ким він вам доводився?
— Я онук Каліса і правнук Остермана. Адольф Каліс — мій дідусь. А Остерман Іван Іванович був батьком моєї бабусі Марії. Він жив у Коростені, займався майстернями. А Каліс був у Малині.
— Тобто Адольф Каліс походив саме з Малина?
— Так, він народився в Малині. Там були німецькі поселення, колонії, хутори. Німців на Житомирщині було багато. І в Малині, і в Черняхові, і в інших місцях.
Я ще з дитинства пам’ятаю, як у родині згадували Малин, Черняхів, їздили до родичів по хуторах. Це було ще до війни. Мені тепер уже 89 років, багато часу минуло, але дещо добре пам’ятаю.
— А як Каліс опинився в Коростені?
— Це було пов’язано з ливарною справою. Остерман теж займався виробництвом, мав майстерні. Вони ремонтували паровози, сільськогосподарські машини, працювали з чавуном.
Адольф Каліс був ливарником. Він одружився з Марією Остерман, дочкою Івана Івановича.
— Виходить, це були дві родини, пов’язані не лише шлюбом, а й одним ремеслом?
— Так. Вони всі були пов’язані з виробництвом. І Каліс, і Остермани.
— А бабуся розповідала, як вийшла заміж за Адольфа Каліса?
— Так, розповідала. Він був набагато старший за неї. Остерман привів його до будинку, покликав свою дочку Марію і сказав, що це її майбутній чоловік.
Бабуся згадувала, що подивилася на нього: невисокий, старий, як їй тоді здавалося. А сама вона була зовсім молодою. Ось така історія.
— А скільки років міг мати Каліс у 1907 році, коли з’явилася справа про майстерню в Малині?
— Точно я не пам’ятаю. Він помер у 1949 році, йому було близько 79 років. На могилі в Бердичеві є табличка, там можна подивитися дату народження.
«Бабуся казала: пахне вагранкою»
— Ви самі пам’ятаєте Адольфа Каліса? Бачили, як він працював?
— Так, пам’ятаю. Я ще дитиною приходив із мамою на завод і заглядав до ливарного цеху.
Він довго працював у Коростені. Був майстром у ливарному цеху на підприємстві, яке згодом стало «Заводом дорожніх машин» (завод «Жовтнева Кузня» – прим.).
— Тобто він продовжував працювати за своїм фахом навіть у похилому віці?
— Так, працював. Він добре знав ливарну справу. Це ж таке виробництво, де потрібно мати великий досвід. Не кожен міг правильно провести плавку.
— Ви самі теж працювали в машинобудуванні?
— Так, я механік, машинобудівник. Працював на верстатобудівному заводі. Тому добре знаю, що таке ливарне виробництво, як воно працює.
— А бабуся Марія також мала стосунок до ливарної справи?
— Так, вона теж працювала в майстернях. Я добре пам’ятаю, як вона розповідала про це.
Коли я вже працював на заводі, вона іноді казала, що пахне вагранкою. Розумієш, що таке вагранка?
— Знаю це слово, але поясніть.
— Вагранка — це така піч, у якій плавлять чавун. Туди завантажують метал, паливо, подають повітря. Коли йде плавка, з печі виходить характерний дим і запах.
А бабуся працювала біля такої печі. Вона розповідала, що їй було дуже важко носити шихту в кошиках і завантажувати її у вагранку.
— Шихта — це суміш матеріалів для плавки?
— Так, метал, паливо, усе, що потрібно для плавки.
А її сестра Тереза тоді ганяла коней по колу. Вони приводили в дію механізм, який подавав повітря у вагранку.
Ось так тоді працювали. Це була важка фізична праця. І жінки теж нею займалися.
— Тобто в родині збереглися спогади навіть про технологію виробництва.
— Так. І це було дуже велике ремесло. Відлити якусь чавунну річ — не така проста справа, як може здаватися.
Робили різний посуд, чавунні ємності, деталі, праски. Були праски звичайні, які нагрівали на печі, а були такі, в яких усередині розпалювали вугілля.
Усе це потребувало майстерності.
«Якщо метал застигне у вагранці, буде біда»
— Ви згадали, що Адольф Каліс працював майстром у Коростені. А як він пережив 1930-ті роки? Адже для людей німецького походження це був небезпечний час.
— Його заарештували. Це було у 1937 році.
Він тоді працював майстром у ливарному цеху. Прийшли й забрали його просто з роботи.
Але там якраз ішла плавка чавуну.
— І що сталося?
— Директор заводу поїхав до НКВС і сказав, щоб Каліса відпустили. Бо якщо зараз зупиниться плавка і метал застигне у вагранці, буде «козел».
Знаєш, що таке «козел»?
— Ні, поясніть.
— Це коли метал застигає всередині печі й утворюється велика тверда маса. Тоді вагранку потрібно розбирати. Це серйозна аварія для виробництва.
От директор і сказав, що якщо вони не відпустять Каліса, то потім доведеться з’ясовувати, хто винен у зупинці виробництва.
І Каліса відпустили.
— Тобто його професійна незамінність фактично врятувала від арешту?
— Так, відпустили. Але потім заарештували директора й головного інженера.
— Це дуже промовиста історія. Виходить, Каліс мав неабияку кваліфікацію, якщо директор особисто домагався його звільнення.
— Так, він був досвідченим майстром.
«Петлюра жив у них на квартирі»
— А що в родині розповідали про давніші часи — революцію, зміну влади, період до приходу більшовиків?
— Бабуся розповідала, що в них у Коростені на квартирі жив Петлюра.
Вона говорила, що Петлюра був дуже інтелігентною людиною. Вони спілкувалися німецькою мовою.
— Тобто у вашій родині німецька була звичайною мовою спілкування?
— Так. Вони були німцями. І Каліси, і Остермани. Були протестантами, лютеранами.
Навіть після війни, коли ми вже жили в Коростені, старші члени родини між собою розмовляли німецькою.
А я цього не любив. Я був хлопчиськом, мені не подобалися ці німецькі розмови. Тому при мені вони намагалися говорити російською.
— Виходить, німецька мова зберігалася в родині навіть після всього, що їй довелося пережити.
— Так, це була їхня рідна мова.
«Вона рятувала людей, а потім сама опинилася у в’язниці»
— Ви сказали, що історія родини тісно пов’язана з репресіями. А як склалася доля дітей Адольфа Каліса?
— У родині були Валентина, Олена, Ельвіра. Долі в них були дуже непрості.
Валентина під час німецької окупації працювала на біржі праці.
— Що вона там робила?
— Їй допомогли туди влаштуватися. А потім через людей, які були пов’язані з партизанами, вона отримувала прізвища молодих хлопців, яких треба було врятувати.
Вона переставляла картки в документах, записувала, що людину нібито вже відправили до Німеччини. А насправді та людина йшла до партизанів.
Таким чином вона допомагала людям уникнути вивезення до Німеччини.
— А після війни?
— Після війни її посадили.
Я пам’ятаю, як приходили люди, яких вона врятувала, дякувати бабусі. А бабуся їх виганяла.
Казала, що Валентина через таких, як вони, сидить у в’язниці. Вона їх урятувала, а сама постраждала.
— А як склалася доля Олени?
— Олена була в Ленінграді. Пережила блокаду, була на фронті, працювала медсестрою, виносила поранених із поля бою.
А потім з’ясували, що вона німкеня. Її зняли з фронту й вислали до Киргизії.
Ось такі були часи.
«Американці казали: не повертайтеся в Радянський Союз»
— А де перебував Адольф Каліс під час Другої світової війни?
— Коли німецькі війська відступали, вони забирали з собою місцевих німців. І з Коростеня, і з Черняхова, і з інших місць.
Їх примусово вивезли до Німеччини.
Після закінчення війни вони опинилися в американській зоні окупації.
Американці попереджали, щоб не поверталися до Радянського Союзу. Казали, що там їх можуть посадити до в’язниці або розстріляти.
Але вони повернулися.
— І що було після повернення?
— Почалися арешти. Усіх збирали, відправляли до Житомира. Не розбиралися, хто воював, хто працював, хто що робив.
Достатньо було того, що в паспорті записано: німець.
— А де в той час були ви з мамою?
— Ми були в Саранську. Мій батько був військовим. Він закінчив військово-медичну академію в 1940 році, а в 1941-му загинув.
А мати була німкенею. І це стало причиною великих проблем для нас.
— Ви теж потрапили під арешт?
— Так. Нас забрали в Коростені. Мали відправити до Житомира, а потім на висилку. Казали, що, можливо, до Сибіру.
Нас зібрали у вагонах на вокзалі. Чекали конвой.
І ось один чоловік, який нас супроводжував, сказав матері: «Ти ж дружина військового, твій чоловік загинув на війні. Чому ти тут?»
Але ніхто не зважав на те, що батько був офіцером, комуністом і загинув. Мати за національністю була німкенею — цього було достатньо.
— Як вам вдалося врятуватися?
— Той чоловік сказав мамі взяти чайник і зробити вигляд, що вона йде по окріп на вокзал. А сам порадив їй бігти до військкомату.
Сказав узяти документи батька, військові книжки й пояснити військкому, що вона вдова загиблого офіцера, а її разом із дитиною збираються вислати.
Мати так і зробила.
Вона побігла до військкомату. Там знайшовся офіцер, який її вислухав. Я пам’ятаю, що його прізвище потім часто згадували в нашій родині.
Він узяв двадцять солдатів, і вони прибігли на вокзал.
Там була суперечка з конвоєм. Але нас звільнили й повернули до Коростеня.
— Тобто фактично військові відбили вас у конвою?
— Так. Нас повернули. Я пам’ятаю, як викликали людей за прізвищами, як усіх знову садили у вагони.
Після цього мати мусила щотижня ходити до міліції й відмічатися. Щоб знали, що вона нікуди не втекла.
«Ми зробимо документи, що вона полька»
— А як ваша родина зрештою опинилася в Бердичеві?
— Це вже після війни. У матері була знайома, яка працювала в банку. Вона допомогла нам.
Сказала, що потрібно тікати з Коростеня. Бо ніхто не знає, що буде далі.
— І порадила їхати до Бердичева?
— Так. Сказала: беріть сім’ю і їдьте до Бердичева.
І ще сказала, що допоможе зробити документи, щоб там було записано не німкеня, а полька.
Так і зробили.
Ми переїхали до Бердичева. І вже були поляками за документами.
— А Адольф Каліс також переїхав до Бердичева?
— Так. Він помер тут у 1949 році.
— Де його поховали?
— Тут, у Бердичеві, на кладовищі. Там є його могила.
Він навіть собі хрест відлив із чавуну. Гарний такий чавунний хрест.
— Тобто й на власній могилі залишилася робота майстра-ливарника?
— Так, чавунний хрест.
— А якісь його речі або фотографії збереглися в родині?
— Так, у мене залишалися деякі речі. І фотографії є — Каліса, Остермана. У мене було багато документів з історії родини.
Колись до мене навіть приїжджали родичі з Німеччини й Америки. Цікавилися родинною історією.
«А хто насправді робив ті чавунні праски?»
— Повернімося ще ненадовго до Малина. У нас є історія дослідно-експериментального заводу, який виріс із давніх майстерень. Заведено вважати, що їх заснував Франц Куберт. А тепер знаходиться Каліс, про якого в Малині практично ніхто не чув.
— Я не знаю, який саме ливарний завод був у Малині. Але чавунне лиття тоді було поширене.
У таких майстернях відливали посуд, різні господарські речі, праски, деталі. Усе це робили з чавуну.
— У Малині відомі старі чавунні праски з позначенням міста. Їх пов’язують з артіллю «Плуг», а згодом і з заводом.
— Праски тоді багато де відливали. І чавунний посуд, і деталі. Відлити хорошу річ — це велика майстерність.
— От саме це й цікаво. Ми знаємо історію майстерень Куберта, знаємо про артіль «Плуг», маємо згадку про Каліса. Але чи пов’язані між собою ці виробництва — невідомо.
— Це треба шукати. Я про той малинський завод докладно не знаю.
— Дякую вам, Веніаміне Оксентійовичу, за цю розмову. Можливо, ще знайду якісь документи про вашого діда.
— Ну, давай. Якщо я ще буду живий.
— Та живіть, живіть! Ви ще дуже жвавий у такому віці.
— Ну, давай. До побачення.
Історія, у якій ще бракує багатьох сторінок
Ця розмова відбулася у лютому 2025 року. Вона не дала остаточної відповіді на головне питання, з якого почався пошук: що сталося з чавуноливарною майстернею Адольфа Каліса при станції Малин?
Утім, завдяки родинним спогадам постать, яка до цього існувала лише в кількох рядках архівного опису, отримала біографічні обриси.
Ми дізналися про німецьку родину, пов’язану з ливарною справою, про переїзд до Коростеня, роботу на підприємстві, арешт 1937 року, примусове переміщення під час війни й останні роки життя в Бердичеві.
Проте чимало питань залишаються відкритими.
Передусім потрібно відшукати саму архівну справу 1907 року. Її опис ще не засвідчує, що майстерню справді побудували й запустили. А головне — невідомо, де саме вона мала розташовуватися. Формулювання «при станції Малин» залишає простір для пошуків на старих планах і картах.
Не менш цікава історія Франца Куберта й артілі «Плуг». Чи існували в Малині два незалежні виробництва? Чи могли вони згодом об’єднатися? Або підприємство Каліса взагалі не мало стосунку до майбутнього МОЕЗ? Наразі немає достатніх підстав для жодного з цих висновків.
Окремого дослідження заслуговує Іван Іванович Остерман, із чиїми майстернями родинні спогади пов’язують витоки коростенського заводу дорожніх машин. Тут потрібні документи, які б дозволили підтвердити цю історію та простежити виробничі зв’язки між Коростенем і Малином.
І, нарешті, залишилися фотографії та родинні документи, про які згадував Веніамін Оксентійович. Чи збереглися вони донині? Чи стоїть ще на кладовищі в Бердичеві чавунний хрест, який, за словами онука, Каліс відлив власноруч?
До всього цього варто повернутися.
Бо історія місцевого підприємства — це не лише дата заснування, назви заводів та перелік продукції. Це ще й люди, які вміли працювати з металом, створювали власні майстерні, навчали наступні покоління і залишили після себе речі, що пережили своїх майстрів.
Про одного з таких людей — Адольфа Каліса — Малин тепер знає трохи більше. Але його історія ще далеко не завершена.
