Чи не час «збирати каміння»?
До роздумів «про вшанування» мене повернула нещодавня акція. За пам’ятником Миклухо-Маклаю висадили алею із сакур та фруктових дерев… Все б нічого, якби це була заміна старих берез на нові насадження. Але за спиною у відомого мандрівника, «людини світу» сформували новий об’єкт із глибоким сенсом — «Сад Перемоги», ще й надто: кожне дерево іменне.
Очевидно, що Миклухо-Маклай і «Сад Перемоги» тепер мають бути єдиним ландшафтно-скульптурним комплексом. Уявляю, як це будуть описувати в якомусь путівнику, де треба поєднати непоєднуване. Ні, не уявляю…
І як тут не згадати, ще один «артоб’єкт» у міському парку, де на клумбу-постамент незреалізованого пам’ятника «Ленінському комсомолу» вознесли хрест та табличку з написом: «На цьому місці буде встановлено пам’ятний знак…»
Тоді думалося, невже у всьому Малині не знайшлося місця, щоб не тулити у сформовану й вже замкнену композицію ще й Героїв сучасної війни? Бо, окрім того, що та композиція є замкненою архітектурно-просторово, вона ще є замкненою певними наративами.
А ще ми маємо обеліск «Героям небесної сотні», який наче тимчасовий, і де зимою плачемо, а літом ставимо дитячі атракціони-гойдалки, а обеліск використовують як підставку для велосипедів.
Це «розставляння» маркерів пам’яті схоже на епігонство — механічне неоригінальне наслідування.
А ще ми маємо «недолюблений» меморіал в Городищах біля газового господарства. Там наче все добре, але посварилося его певних груп людей.
З одного боку ця тема дразлива, а з іншого — вона торкається всіх жителів громади, і тут треба шукати гарні рішення — десь компромісні, десь безкомпромісно вдалі. В будь-якому разі, все це не може відбуватися у закритому режимі.
То хто ж має бути драйвером та регулятором? Та звісно міська рада. Там у структурі й архітектура, і культура, і патріотичне виховання, і голова, який всьому голова, та й чого там тільки нема… Для того вони й існують, щоб в путівниках можна було писати щось логічно обґрунтоване.
На завершення два моменти. Нещодавно актуальною була тема щодо Алеї пам’яті на Соборній площі. Популярною була думка, що тільки родини загиблих мають вирішувати, що й де робити. Але сьогодні є очевидним конфлікт поміж родинами, які щось вирішують, і тими, що дізнаються постфактум. А й справді, понад сотня загиблих, рідних — ще більше… Якщо вирішують родини загиблих, то, як мінімум, вони мають бути поінформовані про перебіг подій. Чи є так? Схоже, ні. Знову ж таки, хто має про все подумати? Та міська рада.
Другий момент. Чи не варто вже «збирати каміння»?
Якщо обеліск «Героям Небесної Сотні» є тимчасовим, то треба так і сказати — тимчасовий. Внести в порядок денний, розглянути варіанти тощо. Якщо обеліск там назавжди, то, як мінімум, організувати охоронну зону.
Якщо в парку не буде встановлено пам’ятний знак, то треба прибрати хрест й табличку «тут буде», бо вже очевидно, що сьогодні місце неактуальне.
Якщо в Городищах є меморіал, то й по ньому треба прийняти рішення. Є матері, які хотіли б там вписати імена синів, але щось не то і не так. Виглядає наче «Меморіал тієї війни»… От що з ним не так, панове урядники? Чому він сиротливий, хоч є органічно завершеним?
Хтось може сказати, що це не моє діло. Почасти так: приймати рішення — не моє. Але висловлюватися з цього приводу, вимагати обґрунтувань прийнятих рішень — моє, як і кожного жителя громади, який забажає це зробити.
