Виявляється, що подорожувати світом, не виходячи з хати, можна було і 100 років тому…
Геннадію Якименку — 75. Майже все своє життя, за винятком студентських років, він прожив у Малині. 57 років тому він захопився цікавою справою — радіоаматорством. І хоч сучасній людині це мало про що говорить, втім свого часу саме завдяки своєму хобі пан Геннадій налагоджував зв’язок із близько двома сотнями країн світу. А все завдяки власноруч створеній радіостанції.
«Для сучасної молоді це навряд чи видасться цікавим», — скромно говорить Геннадій Якименко, коли запропонували йому розповісти про своє хобі.
Проте його історія — це не просто розповідь про радіоаматорство. Це історія про те, як одне захоплення може розширити світогляд, з’єднати людей з різних куточків планети і стати рідкісною справою життя.
ВІД САМОРОБНОГО МАГНІТОФОНА ДО АМАТОРСЬКОЇ РАДІОСТАНЦІЇ
— Пане Геннадію, ви народилися у Малині?
— Так, я родом з Малина і можу назвати себе корінним малинцем. Тут жили мої предки: батьки, дід, баба, прабаба і прадід… Закінчив третю школу із золотою медаллю. А тоді вступив в Київський державний університет імені Шевченка на факультету радіофізики.
— Розкажіть, коли у вас виникла цікавість до радіо, радіотехніки?
— Радіо та радіотехніка мене цікавили ще зі школи. Почав паяти різні конструкції: спочатку простіші, потім складніші. Школярем також брав участь у виставці юних техніків України. Вона проходила у Києві. Презентував там саморобний магнітофон. Десь тоді вперше відкрив для себе аматорський радіозв’язок.
Спочатку, до 1967 року був спостерігачем ефіру і мав офіційно зареєстрований позивний короткохвильовика-спостерігача «УБ5-4253». А у 1967-ому році власноруч збудував свою аматорську радіостанцію, зареєстрував її та отримав позивний «УБ5ЬК» (який потім в порядку загальної зміни позивних став УЬ5ЬК (UX5XK).
— Розкажіть, наскільки це було складно у ті часи, де брали обладнання і чи було воно доступним? Для більшості наших читачів 60-ті — глибока давнина…
— Взагалі в той час практично вся апаратура в аматорів з Радянського Союзу була саморобною. Частину деталей можна було знайти на полицях магазинів. Ціна була доволі доступною.
Працювали також радіоклуби: наприклад, у моєму випадку це був Житомирський обласний радіоклуб, який допомагав аматорам радіодеталями. Як правило, це були списані військові станції, зв’язкові радіостанції, танкові чи з літаків. Можна було прийти у радіоклуб і дістати потрібну деталь абсолютно безкоштовно. Якось так — крутилися.
— А якими взагалі були 60-ті роки для радіо?
— Кінець 50-х – початок 60-х — це була ера такого масового впровадження радіомовлення. Вже вкінці 50-х радіоприймач був чи не в кожній хаті. І впродовж наступних років це явище ще більше популяризувалося.
Згодом додалися й телевізори, і вже до кінця 60-х також вони були майже в кожному помешканні. Не буду вдаватися у деталі, але усі побутові прилади у той час спочатку були досить примітивними. А вже згодом з’явились транзистори, мікросхеми…
ПРО РАДІОХУЛІГАНІВ І ШАРМАНЩИКІВ
— Пане Геннадію, а що ви можете сказати про тих, кого називали «шарманщиками» і чим ви відрізнялися від них?
— Спробую коротко. У той час були люди, які займалися зв’язком, мали вдома радіопередавачі. Але тут важливо, що користуватися радіопередавачем міг мати тільки той, хто його офіційно зареєстрував. Для цього треба було подати відповідну заявку.
Особливих перепон для цього не було, хоча ходили легенди, що це дуже складно: мовляв, КДБ і все інше. Так, дійсно, все це було, але формально доступ був відкритий. Наприклад, я не відчував ніякої тиску чи чогось такого.
Працювали радіоаматори на коротких хвилях, які, на відміну від довгих та середніх, не були призначеними для офіційного зв’язку і віддавалися для експериментів.
Але все одно, як згадував вище, треба було офіційно зареєструватися та отримати позивний. Так от, усі, хто мав цей позивний, називалися короткохвильовиками і могли працювати в ефірі. А хто ж цього дозволу не мав, — тут мова піде про «шарманщиків» — вважалися радіохуліганами. Хоча працювати підпільно було строго заборонено, а якщо таких ловили, то всю техніку негайно ж конфіскували.
Я ж працював абсолютно офіційно, і в цьому, власне, головна наша відмінність.
— Радіохулігани в основному крутили музику?
— Не зовсім. Найпримітивніші радіохулігани виходили в ефір просто похизуватися. Дуже багато з них мали непристойні назви, вживали нецензурну лексику в ефірі… До слова, так склалося, що більшість таких були зі східної України.
Була і друга група людей, більш культурна. Так, вони порушували закон, але могли щось навіть цікаве, просвітницьке розповісти. Водночас найбільш численну «армію» радіохуліганів складали хлопці — ну, може, й дівчата були, не знаю — які крутили музику. Звідси відповідно й назва — шарманщики.
«МОЄ МІСЦЕ ЗНАХОДЖЕННЯ МАЛИН»
— А як тоді виглядали ваші ефіри? Хто був вашою аудиторією?
— У мене було все менш цікаво (сміється, – ред.) Тут довго розповідати, але спробую коротко. Кожен з офіційних радіоаматорів, як згадував вище, мав свій позивний, перша буква якого асоціювалася із країною-походженням. Так, буква «У» — це Україна, «W» чи «К» — говорила, що станція працює з Америки; «J» — Японія і т.д.
Як же відбувався оцей аматорський зв’язок? Все було дуже примітивно і я навіть, сказав би, суто технічно. Я включаю передавач і говорю: «Всім, хто мене чує, я «УЬ5ЬК».. Якщо мене хтось почув – умовно, якийсь американець — він мене викликає, називаючи свій позивний. Спочатку ми вітаємося, потім я називаю своє ім’я, вже справжнє, не позивний: «Моє ім’я Геннадій, моє місце знаходження — Україна, місто Малин». Він у відповідь каже, наприклад: «Добрий день, Геннадій. Дякую. Моє ім’я Джон. Я працюю з Нью-Йорка. Спасибі за проведений зв’язок. Всього найкращого вам та вашій сім’ї».
Вкінці, як правило, озвучує цифру «73», яка означає всі найкращі побажання. На завершення я також дякую і у відповідь шлю найкращі побажання. От і весь зв’язок.
— Тобто, це десь прототип сучасного телефонного чи інтернет-зв’язку. До слова, а якісь обмеження щодо того, про що можна говорити, були?
— Так, звичайно, були певні, назвемо так, рекомендації. І за порушення передбачалися санкції… Якщо хтось в ефірі запитував, по скільки у вас ковбаса, то це, м’яко кажучи, не віталося, зрозуміло. Чи якщо запитували про якісь воєнні об’єкти — також. Але про якісь побутові, технічні моменти можна було вільно говорити.
«У нас сьогодні в Малині чудова погода, 20 градусів тепла, на вечір певно буде дощ», — про це можна було поспілкуватися без проблем.
Цікаво, що після кожного успішного зв’язку можна було оформити картку-підтвердження про ефір. На ній прописували станції, які між собою поспілкувалися і час. Між країнами ці карточки можна було пересилати безкоштовно. Для мене це все було неймовірно захопливо.
За життя у мене назбиралося сотні тисяч таких карток, маю цілу шафу (сміється, — ред.) На них ще зображені фото країн чи міст, звідки їх отримував. Якби отак розкласти десь один біля одного, то можна було б прогулятися земною кулею.
— А ви коли-небудь пробували рахувати кількість проведених зав’язків?
— Хіба що приблизно. Але для мене були більш важливі дипломи, які присвоювали за певну кількість країн.
У кожній країні існує асоціація радіоаматорів, яка також може присвоювати нагороди. Але найбільш престижною у світі є Американська асоціація радіоаматорів. У них дуже складні умови для дипломів, але водночас отримати таку нагороду вважається дуже почесно.
Наприклад, відзнака за зв’язок із сотнею країн світу — у мене такий є. Або ж якщо провів зв’язки з більше ніж 220-ма країнами світу на кожному з аматорських діапазонів, теж маєш шанс отримати диплом. Я — власник одного з таких.
Ще один цікавий диплом — зв’язок з усіма 50-ма штатами США. У мене такий також є. Окрім цього, я виконав норматив і маю посвідчення майстра спорту по радіозв’язку на коротких хвилях.
— Радіоаматорство залишалося для вас хобі й, як я розумію, заробітку воно не приносило?
— Так.. Це хобі неоплачуване, але справді дуже захопливе, цікаве. Хто в це вліз, вже навряд чи зможе покинути. Я біля цього опинився у 60-их і застряг на цілих 57 років. Зараз на пенсії, втім залишати поки що не планую. Моя радіостанція обладнана в моєму домі, перехожі можуть впізнати його за великими антенами.
— Розкажіть, будь ласка, чим займалися в житті окрім своєї радіостанції?
— Сім’я, діти, робота – все доволі передбачувано (сміється, – ред.) Все життя я прожив у своєму будинку у Малині — за винятком 5 років навчання у Києві і 3 років аспірантури. Після закінчення аспірантури захистився у Санкт-Петербурзі. Як кандидат наук маю унікальну з погляду радіофізики спеціалізацію — електроізоляційна і кабельна техніка.
Згодом пішов працювати на Малинську паперову фабрику, у дослідний інститут. У ті часи фабрика виготовляла продукцію для електронної та радіотехнічної промисловості, випускали його тисячами тонн. До слова, наша паперова фабрика виготовляла близько 70% всього конденсаторного паперу по всьому СРСР. Цей папір потребував спеціальних знань, які у мене і були.
Згодом, коли фабрику привласнив «Вайдманн», тобто швейцарське підприємство приватне, я очолив центр розвитку, де ми також займалися розробкою нових видів паперу.
Робота дала мені можливість поїздити світом, побувати у тій же Америці не тільки через радіозв’язок. Ну ось десь так…
— Дуже цікаво. На завершення — ви і зараз продовжуєте виходити в ефір?
— Так, але працюю рідко. Самі розумієте — війна. І хоч прямих заборон немає на таку діяльність, але треба бути обережним з розповсюдженням інформації.
Останній раз виходив на зв’язок з Японією, місто Нагасакі, якщо не помиляюся. Зараз для мене це вже не так азартно, бо всі можливі нагороди я вже давно виборов, але я все ще великий шанувальник радіозв’язку і готовий про це розповідати годинами.
Щиро рекомендую молоді, яка хоче підтягнути свою англійську, відкривати для себе радіозв’язок. Це дає можливість спілкуватися з носіями мови. З іншого боку, у світі сучасних технологій — поспілкуватися з «іншим кінцем світу» стало значно простіше, ніж це було в часи моєї молодості.
Але у радіоаматорстві — своя атмосфера. Буду радий, якщо когось ця тема зацікавить так, як це свого часу сталося зі мною.
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
