Похилевич помилявся: нове прочитання відомого документа, який стосується історії Малина

Чи було «насиліе при наследникахъ слабоумнаго Якеллы»?

Авторитет Лаврентія Похилевича в царині історії — беззаперечний. Важко уявити, як в 19 столітті (без інтернету!) можна було опрацювати той масив інформації та створити такі добре відомі видання як «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» та «Уезды Киевский и Радомысльский: статистические и исторические заметки о всех населенных местностях в этих уездах»

Ці видання стали енциклопедичними, до яких звертаються всі, і часто апелюють, як крайньою інстанцією.

Але в цій величі й проблема — не міг Похилевич глибоко вдивлятися в історію кожного села.

От Малин… Малин?! І записав у книжку своє враження: «местечко в названии которого слышится имя того Древлянского Князя Мала!»

Сказав, записав та й забув. Але це «слишится» лягло в основу «жизнєопісанія» нашого міста. Документів, мовляв, у нас ніяких нема, але, якщо так сказав сам Похилевич, то так воно і було… Потім притулили сюди Малушу, бляшаного Добриню та й радіємо думкою…

Є у Похилевича ще одне твердження — не стільки історичне, як емоційне. На основі поверхнево прочитаного документу він робить висновок: земля Малинська була відібрана у Києво-Софійської митрополичої кафедри.

Ось його цитата із «Замєток»:

«Когда имѣніе отошло отъ каѳедры мы не знаеме, но догадываемся, что подобно прочимъ духовнымъ имѣніямъ, и это отобрано не въ видахь государственной жизни, а путемъ насилія при наслѣдникахъ слабоумнаго Якеллы, преслѣдовавшего православіе в русскихъ областяхъ и побуждавшихъ къ тому такихъ же вѣроотступниковъ мѣстныхъ дворянъ…»

При всій повазі до Лаврентія Похилевича, він був ще тим пропагандистом «русского міра». Можливо, це світоглядне, а можливо компроміс з цензурою. Та мова не про те. Якби там не було, треба пам’ятати, що його роботи ангажовані ідеями «вєлікорускості».

ЗА ТЕМОЮ «Коника можна брати за основу»: Андрій Гречило про малинський герб

Та повернемося до документа. Це той, у якому згадується «знамя коник».

Якщо його прочитати під палець, то не все так очевидно. Можливо, «малинська земля» й не належала до митрополичої кафедри.

Придивившись уважно до Витягу з акта, яким узаконювалася натуральна данина на користь київського митрополита (1415 р.), побачимо, що він має два розділи.

Перший. А ось софійські люди, що дають данину на свято Пречистої Богоматері: на ім’я істобчани і нежиловці <…> (далі перелік людей, поселень і кількості)

Другий. А ось боярські люди, що данину дають святій Софії премудрості божій: із <…> (пропустимо, що нас не стосується)… З Малинської землі 2 лукна п’ятип’ядних, а третє чотирип’ядне, і тивунщина, і подання (а знамя тієї землі коник)…

Якщо поглянути на ці два розділи, то не можна очевидно стверджувати, що земля малинська була у власності Києво-Софійської митрополичої кафедри. Навіть навпаки — були там якісь «боярські люди», які лише мали дати щось на користь київського митрополита.

Можливо, вони орендували землю чи мали лише сплачувати якийсь церковний податок. А вже землю їм вділив якийсь боярин «з барського плеча».

І той невідомий боярин і міг бути власником Малина.

Тож питання відкрите. Як мінімум, треба з’ясувати хто такі боярські люди (ця тема — неоране поле — тіуни, гриди, отроки, а може, які детські) та добре розібратися, що таке «дворищо» у Великомо Князівстві Литовському. Бо Малин таки був саме «дворищем». А в ідеалі — знайти власника.

Поки залишу цей короткий блог для людей, і щоб самому не забути — як початок для чогось більшого…


Предмет розмови: «Акты относящиеся к истории Западной России», Т.1, стр. 37

Пов'язані статті

- Реклама -spot_img

Останні новини