Убивця серед убивць у пеклі радісно потирає руки
Сьогодні популярним є термін «постправда».
Постправда — це політичні дії та мислення, «при яких об’єктивні факти є менш впливовими у формуванні громадської думки, ніж заклики до емоцій і особистих переконань» (в оксфордському словнику).
Або, якщо простими словами, коли на чорне казати біле скрізь, де тільки можна, повторювати і повторювати, то в це можуть повірити. А коли в це повірить більшість, то це і буде постправда — віра замінила беззаперечний факт. І тоді хоч кіл на голові теши.
Насправді ідея зовсім не нова, сьогодні лише набагато легше творити інреальність — погляньте лише на фейсбук…
Тепер поясню до чого тут Малин, Каганович, постправда.
Вчора Малинська міська рада повідомила, що знову засідала топонімічна комісія й розглядали питання про перейменування вулиці Ватутіна у вулиці Героїв Базару.
«Засідання топонімічної комісії відбулося сьогодні, 9 листопада. Основне питання, яке виносилося на розгляд — перейменування вулиці Ватутіна. Нагадаємо, що попередньо комісією було рекомендовано нову назву — Героїв Базару. Але напередодні сесії від жителів вулиці Ватутіна надійшло колективне звернення, щодо непогодження із запропонованою назвою.
Відтак питання перейменування залишилося відкритим. Тож на сьогоднішнє засідання топонімічної комісії було запрошено жителів вулиці Ватутіна. У результаті було вирішено, що протягом тижня представники вулиці мають надати на розгляд комісії свої пропозиції щодо майбутньої назви».
Мені незрозуміло, для чого мусолити це далі, якщо там є група ідейних «ватутінців», якщо когось мучить слово «базар», якщо комусь це видається «політичним». Залиште їх у спокої. Це люди зі світу спотвореної реальності й очевидно, що це можна міняти тільки адміністративним шляхом.
А спотворювати реальність, коригуючи історію, почав Лазар Каганович — один із тих, хто спричинив голодомор в Україні, той, хто винищував українську інтелігенцію, і до слова, наш земляк, уродженець Радомисльського повіту.
У 1947 році почалося пристосування історії України до історії Росії, чи то — «трьох дружніх народів».
Реалізувалося це в постанові ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 р. «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР».
Серед «помилок» відзначалося, що історія України розглядається відірвано від історії народів Росії, що недостатньо висвітлюється велика прогресивна роль Російської держави для історії України.
Цитата з вікіпедії:
«Постанові передувала ініційована 1-м секретарем ЦК КП(б)У Л.Кагановичем нарада в ЦК КП(б)У про боротьбу з проявами націоналізму в історичній науці (29—30 квітня 1947), де піддано критиці видання Інституту історії України АН УРСР
«Історія України: Короткий курс» (1940) за редакцією С.Бєлоусова та інших і «Нарис історії України» (1942) за редакцією К.Гуслистого, Л.Славіна та Ф.Ястребова. Документ від 29 серпня 1947 додатково включив до переліку праць інституту, що піддавалися критиці, й «Історію України, т. 1» (1943) за редакцією М.Петровського. Інституту історії України АН УРСР закидалася відсутність підготовленої й виданої, «науково витриманої, марксистсько-ленінської» «Історії України»; інкримінувалися «серйозні помилки й грубі спотворення», «запозичення у буржуазно-націоналістичних істориків Грушевського, Антоновича та ін.», «залишки буржуазно-націоналістичних поглядів» у працях окремих співробітників й насамперед — директора інституту М.Петровського.
Вітчизняним історикам закидалося «ігнорування впливу найважливіших революційних центрів — Москви, Ленінграда, Баку, Тбілісі та ін. на революційну боротьбу українського народу за соціальне й національне визволення».
Документ наголошував на потребі висвітлювати історію України не ізольовано, а лише «у тісному зв’язку з історією російського, білоруського та інших народів Радянського Союзу»; повідомлялося, що Київська Русь не була суто українською державою, а «колискою трьох братніх народів — російського, українського й білоруського».
Саме ця постанова стала відправним пунктом нового варіанту концепції історії України.
Завершення нова концепція, намічена згаданою постановою, знайшла у сумнозвісних Тезах ЦК КПРС «Про 300-річчя возз’єднання України з Росією».
Зважаючи на директивний характер «Тез», історикам лишалося тільки проілюструвати їх «фактами» і закріпити в стереотипі сприйняття, що й було виконане.
Почали творити нову реальність — постправду.
Викривлену історію вивчали в школах.
Викривлену історію давали тим, хто понесе її в школи — майбутнім вчителям.
Викривлену історію все підганяли й підганяли під постанови і тези вчені історики.
На викривленій історії виросли покоління і ця «кривизна» для великої частини українців стала правдою.
Так старалися, що навіть почали нав’язувати героїв «времьон очаковскіх і покорєнья Крима».
Тому мене не дивує, що питання перейменувань для багатьох є болючими. З одного боку вже є розуміння, що щось там таки не так… З іншого — злий геній Каганович, який породжує спротив.
І в комісіях, і не в комісіях. Тихий спротив, більш схожий на саботаж. Бо, як кричати голосно, то хто зна… ще візитку Яроша підкинуть.
«Других проблем нема, тільки осталось улиці переіменовувать. Дибіли», — коментар на фейсбук сторінці міської ради яскраво ілюструє «колективний разум».
P.S. Дивує, чому вчепилися у вулицю Ватутіна, коли є добра жменя «вуличних топонімів», обов’язкових(!) до перейменування.