Малинські хроніки:«Од базару розходяться кілька вуличок з кривенькими хатками — ото і всенький Малин…»

Рік 1924-й. Репортер газети «Спілка» мандрує Малинщиною

Газета «Спілка» виходила в Києві протягом 1923–1924 років. Видавець «Сорабкооп» — спілка робітничих та селянських споживчих товариств на Київщині. «Подорожні враження» опубліковані в першому номері газети 1924 року.

Вживана нижче абревіатура ЄСТ ймовірно позначає «єдині споживчі товариства». Із встановленням у 1919 р. у Наддніпрянській Україні радянської влади, споживчу кооперацію було примусово реорганізовано. Згідно декрету Раднаркому РСФРР «Про робітничо-селянські споживчі товариства» від 20.03.1919 р., для отримання найнеобхідніших товарів громадяни зобов’язувались мати членство у споживчих товариствах. У кожній місцевості могло діяти тільки одне – «єдине споживче товариство» (ЄСТ).

Далі текст з газети. Стиль збережений


Нотатки олівцем. (З подорожних вражінь).

У ВАГОНІ

В темному кутку вагона, скілька чоловік, примостившись так-сяк по куточках, уважно слухають. Говорить купець, що їде в Кухари на ярмарку.

«Та хіба тепер ярмарка. Одно тьфу, а не ярмарка… Ані тобі торгівлі, ані тобі порядку, а вже що я то ярмарки знаю. Хвалити бога, двадцять років їздю, бував і в Iрбіті на Уралі. Ех-хе-хе… Ну і часи!»

Його сприятливо слухають, згоджуються, підтакують, співчувають. Молода міщаночка луза зернята і кидаючи лушпайки, байдуже закидає:«Все через сих, через робітників. Видумають собі жалування. Не вгонишся за ними».

Поруч з нею дядько (в нього щось надто червоне обличчя) хитаючись, з’ясовує старій: «Бог є дух „невидимий», то як можна про нього сперечатися і всякі дискусії–суперечки підіймати. Я, може, двадцять літ Бога шукаю і ніяк, наприклад, не можу знайти».

Баба позіхає і хрестить рот.

«А в нас в Зарудньому попа з помешкання вигнали. Отак взяли собі і вигнали. Тоді, кажуть, попасся таки, попоживився годі. Тепер вони там якусь хату-читальню одкрили, Бога не бояться. Невіри».

Станція Тетерев. Хто їхав на ярмарку, хапає свої кошики і тклумочки і висипається з вагону. У вагоні зразу стає тихо.

МАЛИН

Маленьке містечко, а то вірніш велике село з базаром по середині. Од базару розходяться скілька вуличок з кривенькими хатками. Ото і всенький Малин.

Під’їзжаю до контори Соробкопу. Широко розкинулася кооперативна садиба. Подвірря — велика ярмаркова площа. Багато селянських возів, суєта, — навантажуються. Коло дверей комори ціла гора свинячих тушок. Скидають кабанів, навантажують мануфактуру, караєш, бакалію.

Дивлюсь і радію. Сполука — «смичка».

Фото препаскудне, але майже в той час і на тому місці, де ходив репортер

Попоходив тут, іду на базарну площу. Життя тут мало. Приватній крамар в Малинському районі заморено тулиться десь у закутку базару, огризається на кооперацію, хвилюється.

У центрі базару чотирі нових міцних кооперативні рундучки. На кожному написи: «Не купуй у приватній крамниці того, що можешь купити в кооперативі. Приватній крамар обміре, обваже, дасть поганого краму. Усі в ряди кооперації».

Дивляться малинські крамарі на оті написи і не розуміють деж НЕП? Навіть прокурору поскаржили, ображають, мовляв, та все не помагає.

ПО СЕЛАХ

З Малина виїздемо на села. Пінязевічи, Ялцівка, Заруддя, Кухарі…

Старі села, як їх змалював ще Гоголь.

Ми шукаємо шляхів до сполуки села з містом, улаштовуєм дискусії про шефство над селом, і заходи до його здійснення, а село безсило розкинулося по широкому степу темною загадковою плямою й чекає, недочекається справжньої революційно пролетарської допомоги.

Давно вигнано з села Манілових, Собакевичів, Ноздрьових, що говорив про них Гоголь у своїх «Мертвих душах», але в гущавині його залишились ще темні „Нечуй-Корито» і „Поезжай-не-Доєдешь». Особливо останнє — «Поезжай-не не Доєдешь».

Шлях між селом цього району в такому стані, що лишень зручність українського селянина й його конячки допомагають їм вилізти з цього безкрайнього моря густого болота. Містки вже давно прийшли до найгіршого стану і коли проїздиш через оте «риштовання», сумно дивишся на той бік і в думці прощаєшся з життям.

Що до простого так-би мовити, матеріального будівництва — роботи непочатий кут. Треба викликати самодіяльність селянських мас, треба притягнути до цієї справи кооперацію, а головне, тут потрібна широка державна допомога.

Малинівка в статті не згадується, але фото на тему споживчих товариств. 1932 рік

ТОРГОВЛЯ НА СЕЛІ

Селянська торговля на 80 відсотків в руках приватніх крамарів. Таке твердження можна здибати по всіх газетних статтях, центральних і повітових.

Малайський район, десь певне, щасливий виняток. По всіх отих селах, що я об’їздив не знайшов я ані одної приватньої крамнички. В Кухарях, правда, є поганенька крамниця, але вона існує лишень завдяки мягкому і досить своєрідному відношенню до неї місцевої Сільради.

«Що ж, казав мені член Сільради, — приватній капітал теж потрібний державі. Он, кажуть, кооперацію звільняють од усяких податків хто-ж їх платитиме? Ясно — приватній крамар!»

Тут таки слід, здається, зазначити, що коли завітали до крамаря, виявилося, що торгує він без патенту. Але коли приватній крамар байдикує в будній день, то, як саранча вилітає він під час ярмарок, досить частих в цьому районі. Тут він торгує дуже добре, не вважаючи на грабительські ціни. ЄСТва, хоть і беруть участь на базарах як продавець і купець, але вони не мають тут десятої долі їх оборотів, робить під час ярмарку приватній крамар.

А проте ярмарки досі були за серце економічного і громадського життя села. Селяне звикли до ярмарок і треба-б їх використати на всіх 100 відсотків. Дослідити сільський ринок, одкрити по всіх ярмарках кооперативні палатки рундучки, будки 3’організувати навіть продаж з воза — от невідкладне завдання.

ШКОЛА Й УЧИТЕЛЬ

Втішне явище в житті села — це школа. Вона правда ще далека від того, що потрібно, але всеж може похвалитися де-якими досягненнями.

Городище 1934 рік. Фото для ілюстративності

По всіх отих школах, де мені випало бути я найшов більш-менш нові підручники на вкраїнській мові, в школах тепло і робота йде майже нормально. Головна біда школи то брак учителів.

«Я — казав мені вчитель села Ялцівки, веду навчання один з чотирма громадами, прямо не сила і справа од того страждає. А ще зауважте, що окрім школи у мене увечері навчання дорослих на мене ж покладено і рахівництво ЄСТва, робота в хаті-читальні — сил не вистачає».

Стан учительства досі, ще поганий, проте радянський дух відчувається сильніш.

Особливо гарне вражіння справляють нові вчителі, випущені з курсів же українізації школи. Це свіжі повні сили і охоти люде, що з великим захопленням ставляться до справи.

САМОГОН, ПОПИ І ИНШІ БОЛЯЧКИ

Біда селянства це самогон. З ним борються і комнезами, і сільради, але поки що майже не даремно.

«Наприкінці літа — розказував мені один сільський вчитель, — зло це щезало, тепер після нового врожаю знову взялися варити самогон у великих розмірах».

На самогон переводять тисячі пудів хліба, од нього трапляється на селі часом і пожежа. Все це селяне знають і… не перестають курити.

В розмові з цього праводу з селянами чув я таке спростовання шо трохи кидає світ на це явище: «Та хіба ми буднього дня п’ємо — казав мені один з гуртка селян, де я провадив розмову, — та біс з ним, про нього і думати нема коли, але от коли свято, особливо ж “храм”, то тут уже без оцього самогончику ніяк не можна. Попи з околиці збираються, теж молодці до горілки. От тоді і сам п’єш цього проклятого зілля».

До речі про попів. Революція добре таки зігнала попівську облуду з очей селянства. Селянська думка хоч і помалу, але безупинно працює навколо цього питання. Сільска молодь одверто знущається над усіма попівськими вигадками, а старі селяне хоч і дотримуються отих крестин, парастасів та иншого, але то вони більше по звичці. Попівський дурман, дурман самогону, безумовно мають однакове походження.

ЗАСОБИ БОРОТЬБИ

Найкращий засіб боротьби попівською обманою, то відкриття сітки сільбудинків, хат-читален, — кооперативних чаєнь, селянських клюбів та иншого. Всі оці установи по селах, хоч і є, але вони, здебільшого нічого не роблять. Головна біда — брак керовників та відсутність книжок. Друковане слово проходить на село лишень у форматі газет і то в зовсім обменій кількости і цілими пачками раз на тиждень, а то і на два. Темряві села «несвідомо інуючого класу» треба покласти кінець.

С. Паперний

Малинський кооперативний ринок. 1990-ті

Пов'язані статті

- Реклама -spot_img

Останні новини