Якби життєвий шлях не мав краю, сьогодні свій ювілей відзначав би почесний громадянин Малина, багаторічний директор паперової фабрики – Юрій Миколайович Приходько.
Вже третє століття Малинська паперова фабрика не лише залишається ключовою галуззю нашого міста, а й гуртує біля виробництва все нові, й нові покоління працівників. Без сумніву, такий впевнений курс на успіх весь цей час допомагають тримати мудрі керівники, які залишають у робочих буднях свій досвід, невтомну працю та десятки років життя.
Одним із таких «локомотивів», який майже 20 років змушував крутитись рушійні колеса фабрики, був Юрій Миколайович Приходько. Сьогодні, 7 вересня, до 100-річчя відомого і почесного громадянина міста пригадаємо його життєвий шлях на основі архівів паперової фабрики та досліджень знаного професора і краєзнавця Володимира Студінського.
***
«Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі», – якби хтось колись взявся писати книжку про життя Юрія Приходька, то, мабуть, ці слова найкраще лягали б у пролог. Адже сповнені поневірянь та випробувань молоді роки, здається, загартували у ньому ті якості, які пізніше мотивували його завжди вириватись у ряди перших.
Народився Юрій Миколайович 7 вересня 1921 року на Полтавщині. Його сім’я, як і багато інших, постраждала від репресій, тому доросле життя розпочалось у нього рано. Втім, коли доля забирає щось одне, обов’язково компенсує іншим. Так, у 16 років, фактично ще підлітком, потрапивши у дитячий розподільник для дітей арештованих, знайомиться із 15-річною латишкою Мірдзою Медніс. Чи знали ці двоє, чим обернеться для них зустріч?
***
Згодом 17-річний Юрко працював слюсарем паровозобудівельного заводу у Полтаві. Пізніше до 19-ти років був бригадиром-монтажником ткацького комбінату. Коли ж почалась війна, пішов на фронт. У 20 років отримав сильне поранення біля Стрия, та волею долі вижив. Свій бойовий шлях пройшов від Москви до Праги, і віддав фронту цілих п’ять років життя.
Всі ці роки надію на щасливе повернення додавало листування із давньою подругою Мірдзою. У листах, які писав при скупому світлі у госпіталях та з холодних окопів, він із непритаманною його віку мудрістю оберігав її від деталей своїх буднів та просив понад усе берегти себе. Надіявся на швидку зустріч та навіть вдавався до жартів. А в одній зі своїх фронтових телеграм навіть примудрився попросити її руки…
Війну Юрій Миколайович закінчив зі званням старшого лейтенанта. Був нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни, медаллю «За відвагу» та іншими відзнаками.
***
У 1945-ому – після демобілізації – по розподілу випадково потрапив на Житомирщину, у Малин – місто, яке стане для нього домом на найближчі пів століття. До речі, десь тоді на столичному вокзалі зустрівся зі своєю Мірдзою і вже не зміг відпустити…
На схилі віку вона згадуватиме, що саме завдяки настирливості свого Юри, який звертався із проханнями до заступника міністра охорони здоров’я, після закінчення медінституту змогла отримати направлення на роботу у Малин. А хіба могло бути інакше?
***
З 1946-го до 1953 року Юрій Приходько працює на посаді секретаря виконкому Малинської райради. Паралельно закінчує юридичний факультет Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка.
У березні 1953 року за запрошенням Володимира Неманихін починає працювати на паперовій фабриці. Спочатку вісім років на посаді начальника оздоблювального цеху, а згодом – очолює папероробний цех. Ще через деякий час стає начальником паперового виробництва. У 1963 році отримує диплом про другу вищу освіту – інженера-технолога целюлозно-паперового виробництва.
А вже наступного року посідає крісло головного інженера фабрики – на цій посаді він затримається на цілих 14 років. У 1978-ому перейме естафету керівництва від колишнього директора Володимира Неманихіна.
Впродовж наступних 17 років Юрій Миколайович відзначиться як діловий та здібний керівник. Володимир Студінський зазначає, що його запам’ятали, як компетентного фахівця, який невтомно спрямовував свої сили та знання на розширення виробництва.
Цікаво, що він постійно ініціював освоєння нової техніки та технологій – аби малинське виробництво було конкурентоспроможним на ринку. Не був байдужим і до побутових проблем у колективі та мав беззаперечний авторитет серед колег. Також він увійшов в історію підприємства як активний раціоналізатор та винахідник, на рахунку якого близько пів сотні винаходів.
***
Однак він був активним не лише на роботі, а й долучався до життя міста та краю. Приходька неодноразово обирали депутатом рад різних рівнів – міської, районної та обласної. А до його думки прислухались багато відповідальних державних осіб. Помер Юрій Миколайович на 78 році життя – у 1999-ому. Похований у Малині. Відзначений статусом почесного мешканця нашого міста.
До речі, з дружиною Мірдзою, яка понад 70 років пропрацювала у Малині акушером-гінекологом і помогла народитись половині міста, вони у щасливому шлюбі народили трьох дітей.
Нині ім’я Юрія Приходька носить вулиця міста, яка пролягає по правому березі Ірші – саме цим шляхом він понад сорок років стоптував дорогу на фабрику, якою розписав більшу частину своєї енергійної біографії.
Олена ПЕТРЕНКО
