Перший рушник Валентина Шпиньова вишила ще у сьомому класі
У селі Різня Малинської громади живе жінка, для якої вишивка стала не просто ремеслом, а способом проживати життя — з його втратами, війною і надією. Валентині Шпиньовій 74 роки. Вона вишиває з
Сюжет про талановиту майстриню підготувало Суспільне Житомир.
Пані Валентина розповідає: у їхній родині вишивали всі жінки. Це не було хобі чи забавкою — радше щоденною мовою дому, яку передавали від матері до доньки.
«Мати моя вишивала, старша сестра вишивала, тітки вишивали. І я, і менша сестра теж. Я завжди роблю так, щоб з обох боків було однаково — без вузликів, щоб нитки не теліпалися», — каже майстриня.
Перший рушник Валентина Шпиньова вишила ще у сьомому класі. Пригадує: тоді популярними були зображення дзвіночків, їжачків, ляльок. Схем не мали — малювали самі й переносили на тканину.
«Що намалювала — те й вишивала. Я й зараз усе малюю сама: рушники, картини, візерунки на сукні й сорочки», — розповідає жінка.
За життя вона створила 57 рушників, а також десятки сорочок, серветок, простирадл і наволочок. У роботах Валентини — переважно квіткові й пташині мотиви, виконані у яскравих кольорах. Майже всі вироби вона вишиває гладдю.
«Можу й хрестиком, але більше люблю гладь. Це поліська гладь. Зараз мало хто так вишиває — більше хрестиком або бісером. А гладь потроху відходить. Я хочу навчити онуків, у мене їх 14, щоб наша традиція не зникла», — говорить майстриня.
Найбільше часу для вишивання з’явилося після виходу на пенсію. До цього Валентина понад 20 років працювала дояркою на місцевій фермі. Каже, тоді рукоділлям займалася уривками, а от справжній розквіт настав після п’ятдесяти.
«Пішла на пенсію — і тоді почалося вишивання. Вишиваю щодня і зараз. Хоч і старенька вже, і очі болять, але хоч один листочок чи одну квіточку за вечір обов’язково зроблю. Коли вишиваєш — легше живеться і світліше на душі», — зізнається вона.
Свої роботи Валентина Шпиньова вишиває для себе, рідних і на замовлення. Та значну частину рушників передає на благодійні ярмарки, а виручені кошти спрямовує на підтримку Збройних сил України.
«Продала для себе всього два рушники з 57. Решту — на ЗСУ. Були ярмарки в Чехії, Польщі, Бельгії, Канаді. Я давала по 10–12 рушників, щоб продавали й передавали гроші волонтерам», — розповідає майстриня.
Для Валентини ця допомога — особиста. У неї два сини служать на фронті, у гарячих точках. Саме тому кожен рушник для неї — не просто виріб, а тихий жест підтримки.
До повномасштабного вторгнення авторські роботи Валентини Шпиньової експонувалися в Музеї Івана Гончара у Києві. Її вишивка зберігається не лише в Україні, а й за кордоном.
Та найбільша цінність цих робіт — не в музейних залах. Вона — у щоденній тиші поліського дому, де кожен стібок — як молитва. І як спосіб триматися, коли світ навколо хитається.
