5 березня під час чергового обміну повернулися 300 захисників. Серед них — житель Малина Віталій Хиля
Для Галини Хилі, матері Захисника, ця новина прийшла посеред звичайного робочого дня. Телефон задзвонив раптово, і на екрані висвітилося ім’я молодшого сина. Кілька секунд розмови — і прозвучали слова, на які родина чекала понад два роки.
«Він подзвонив і каже: “Мама, наш Віталік уже в Україні. Поміняли нашого Віталіка”. Я навіть не знаю, як це передати… Я ж чекала цього кожного дня. Кожен обмін ждала. Дуже тяжко було. Для нього там ще тяжче, я розумію, але для мене теж дуже тяжко», — розповідає пані Галина у розмові з MALYN.MEDIA.
За словами жінки, після цього їй зателефонували і з Координаційного центру з питань поводження з військовополоненими. Там підтвердили: її син справді вже на українській землі.
Втім, поговорити з ним особисто вона поки що не встигла. Каже, що тепер просто чекає дзвінка.
«Сказали, що він має передзвонити. Я чекаю. Уже просто чекаю, коли почую його голос і не вірю, що це буде зовсім скоро», — розповідає жінка тремтливим голосом.
Два довгі роки очікування
Віталій Валерійович Хиля — житель Малина, 1987 року народження. До мобілізації він працював слюсарем-ремонтником на «Папір-Малі». Звичайна робота, знайоме життя, колектив, у якому його добре знали.
Восени 2023 року на підприємство принесли повістку. Мама пригадує той день дуже чітко. Каже, намагалася переконати сина не поспішати з рішенням, але він уже все вирішив для себе.
«Його мобілізували — принесли повістку прямо на роботу. Я його просила: може не треба, може почекаєш. А він сказав: “Я піду, мама”. Він у мене такий — якщо вже вирішив, то зробить. Не вагався».
Після мобілізації Віталій проходив навчання — спочатку в Україні, у Житомирі, а потім у Польщі. Підготовка тривала недовго, і вже на початку 2024 року його підрозділ опинився на передовій.
Пані Галина пригадує, що про службу син розповідав небагато. Як і багато військових, він не хотів зайвий раз тривожити рідних.
«Їх відправляли на нуль. Раз, другий, третій… Я ж не знаю, скільки там було тих виїздів. Він багато не розповідав. Мабуть, не хотів мене лякати».
На початку січня 2024 року, під час одного з таких бойових виходів, Віталій разом із двома побратимами потрапив у полон у районі населеного пункту Терни на Донеччині.
«Вже не було чим їм відбиватися. Командир сказав відходити… І видно були вже росіяни. Там їх і взяли».
Перші місяці після цього стали для родини періодом повної невідомості. Віталій вважався зниклим безвісти.
«Ми не знали нічого. Ми з батьком пенсіонери, здоров’я все згубили, всі нерви, всі сльози виплакала. Чекали, питали, дзвонили. Потім молодшому сину прийшла СМСка від росіянина. Написав: “Ваш брат у нас в плену. Он накормлен, все с ним хорошо”. Ну, понятно, як там “хорошо”… Але хоча б стало ясно, що він живий».
Офіційне підтвердження родина отримала лише наприкінці квітня 2024 року через Червоний Хрест.
Після цього настали довгі місяці мовчання. Лише через півтора року родина отримала перший лист від Віталія. Тоді стало відомо, що його утримують далеко від України — в Удмуртській республіці, у місті Глазов.
«Прийшов маленький клаптик паперу. Він написав, що в полоні, що все добре. Але ж ми розуміємо, що вони там можуть написати. Їм дають папірець і кажуть: пиши».
Попри це, мама пригадує, що весь цей час продовжувала чекати кожен обмін і кожну новину про повернення полонених.
«Я кожен обмін чекала, просила Бога, щоб його повернувся додому, щоб ми його нарешті обняли. І щоразу серце обривалося… Я була рада за інші родини, воїни яких поверталися, але думками і серцем все одно була з моїм сином, який досі був далеко від дому».
Кілька днів тому Червоний Хрест знову подзвонив і повідомив, що від Віталія прийшов лист. Працівники організації навіть прочитали його по телефону.
«Я тоді сказала: напевно, мій син швидше прийде з полону, ніж лист із Києва дійде».
Саме так і сталося.
Сьогодні Віталій Хиля повернувся в Україну. У Малині на нього чекає вся родина — мама, батько і молодший брат.
Про свого старшого сина жінка говорить просто, але дуже тепло.
«Він у мене такий, знаєте, дуже добрий. У мене два сини — і вони найкращі. Він ніколи не сказав поганого слова ні мені, ні батькові. Дуже поважає нас».
Вдома на Віталія чекають і колеги з роботи, де він працював до мобілізації. Мама каже, що підприємство не забувало про нього від самого початку служби.
«Його на роботі підтримували. І на бронежилет допомагали збирати, і взуття висилали, і різні речі. Дуже допомагали. Його подарунки ще дома лежать — чекають».
Наша розмова з пані Галиною тривала ще кілька хвилин, коли раптом задзвонив її телефон. Жінка на мить замовкла, подивилася на екран і тихо сказала: «Це Віталік».
Ми швидко попрощалися — і вона поспішила відповісти, щоб нарешті почути голос сина, якого не чула довгих двадцять п’ять місяців…
