«Коли Василь Овсієнко дізнався про смерть Дмитра Дмитровича, він — доволі тверда духом і загартована радянською владою людина — засльозився…»
Цими вихідними, 23 листопада в селі Гута-Логанівська, що неподалік Малина, на території сільського кладовища освятили надгробний пам’ятник Дмитру Дмитровичу Мазуру — відомому політв’язню, дисиденту та борцю за права українців, який став символом незламності духу в боротьбі проти радянського режиму.
Церемонія зібрала представників місцевої влади, громадських діячів, активістів, а також гостей із Києва та Житомира. Захід відбувся в річницю важливих історичних подій — у ці дні традиційно вшановують пам’ять Героїв Базару (у далекому 1990 році Дмитро Мазур брав участь у спробі встановити у с. Базар дерев’яний хрест у пам’ять про майже 400 розстріляних вояків УНР).
Обраний для освячення день став також даниною його життю: цьогоріч 5 листопада Мазуру виповнилося б 85 років. До ювілею він не дожив всього два роки, завершивши свій земний шлях у березні 2022 року.
«Борець за волю України ХХ століття»
Володимир Олексієнко, громадський діяч і соратник по духу Дмитра Мазура, поділився з MALYN.MEDIA своїми спогадами:
«Дмитро Дмитрович належить до борців за волю України у ХХ столітті. Він був одним з останніх політв’язнів радянського режиму, звільнений наприкінці 1988 року. Його ім’я було відоме не лише на теренах радянського союзу, а й за кордоном: він передавав важливу інформацію з таборів, ризикував життям заради правди. І просто гріх було б не вшанувати його пам’ять.
Ініціював це питання перед міською владою, підприємцями і старостою села — всі відгукнулися. Освячення пам’ятника зібрало людей з Києва, Житомира, Малина, все відбувало достойно і належно. Наголошу ще раз, що таких постатей як Дмитро Мазур на Житомирщині було менше, ніж пальців на одній руці».
Зі слів місцевих, останні роки життя Дмитро Мазур жив усамітнено у рідній хаті.
«Знаючи про це, небайдужі намагалися підтримувати його: допомагали з продуктами, вирішили питання з опаленням хати. Але, на жаль, у березні 2022 року він пішов із життя. Коли Василь Овсієнко дізнався про смерть Дмитра Дмитровича, він — доволі тверда духом і загартована радянською владою людина — засльозився…І лише процитував Стуса:
Так ми відходимо, як тіні,
і мов колосся з-під коси,
в однім єднаєм голосінні
свої самотні голоси.
До речі, ці слова ми вирішили викарбувати на надгробку Дмитра Дмитровича, адже вони ідеально передають його життєвий шлях як людини, яка пройшла всі кола радянських репресій, але зберегла віру в Україну», — сказав Володимир Олексієнко.
Церемонію освячення надгробка провів отець Василь Ігнатович.
Опісля учасники заходу вирушили до помешкання Дмитра Мазура, яка стала відображенням його стриманого та чесного життя. У цих стінах, де він провів свої останні роки, зберігалися фотографії, книги, портрети. Ці речі передали до Музею шістдесятництва, аби вони стали частиною національної пам’яті про одну з найяскравіших постатей епохи опору.
Пам’ятник виготовили й встановили завдяки зусиллям Малинського міського голови Олександра Ситайла, голови Горинського старостинського округу Станіслава Горулі та підприємця Дмитра Бондарчука.
Репресії та боротьба: шлях Дмитра Мазура
Дмитро Мазур народився 5 листопада 1939 у с. Гута-Логанівська на Малинщині в сім’ї вчителів. 1961-го вступив на філологічний факультет Житомирського педагогічного інституту, але з другого курсу його призвали в армію. Служив у Криму та Волгограді, де захворів на гіпертонію. Відновив навчання у 1965 році.
Проводив просвітницьку роботу студентам, у зв’язку з чим ним зацікавився КДБ. Викладав українську мову й літературу в селі Рясне Ємільчинського р-ну. Весною 1968-го у зв’язку з 50-річчям письменник Олесь Гончар приїхав на зустріч зі студентами Житомирського педінституту і громадськістю.
Оскільки виступити мав тільки один студент, друзі викликали Мазура і попросили його написати текст, який і був виголошений наприкінці зустрічі.
Мовилося про проблеми національної духовності, порушені Гончаром в одному з найвизначніших його романів «Собор», який тоді викликав політичні інтриги навколо радянської доби. Зала і весь Житомир були збуджені. Розпочалася «чистка» серед викладачів. КДБ ініціював систематичне переслідування автора тексту, і під його тиском Мазур мусив покинути роботу в школі.
Після цього йому вдалося влаштуватися в сусідньому селі Білка Коростенського району вчителем німецької мови. На ленінському уроці у 1971-ому Мазур розповів учням про голод 1933 р., репресії, про бідування колгоспників, які часом закінчувалися трагедіями. Після критики радянської системи його звільнили з роботи як «професійно непридатного».
Позбавлений можливості працювати за фахом і через гіпертонію, він жив у батьків і працював вдома у рідному селі. Через це Малинський районний суд звинуватив його у «дармоїдстві» і присудив один рік примусових робіт. Проте Мазур оскаржив вирок у касаційному порядку, вимагаючи роботи за фахом.
Але ухвали касаційного суду він не дочекався. 28 лютого 1973-го його викликали у Малинський суд, де за 5 хвилин засудили на рік ув’язнення. Термін відбував у таборі загального режиму в с. Перехрестівка Роменського р-ну Сумської обл. Тяжко хворів.
Після звільнення працював у Малині на експериментальному заводі, а згодом, після травми, — у колгоспі свого села. Співпрацював з Українською Гельсінською групою (УГГ). Під час обшуку в червні 1980-го у Мазура вилучили його заяви на захист Івана Дзюби, протест проти виключення О.Солженіцина зі Спілки письменників, текст «Замість останнього слова» Овсієнка.
30 червня Мазур був заарештований КДБ і звинувачений у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Інкримінували також висловлювання про окупацію Афганістану, про неминучий розпад СРСР.
У грудні 1980-го Житомирський обласний суд засудив його до шести років таборів строгого режиму і п’яти років заслання. Про всяк випадок в останній день суду з їжею йому дали препарат, що гальмує психіку. Термін відбував у колонії у Мордовії.
На побаченнях з матір’ю передавав письмову й усну інформацію про становище політв’язнів, зокрема, про литовців. 1983 р. його возили в Житомир на бесіди в КДБ. За листи до Горбачова про загрозу Чорнобильської катастрофи за наполяганням Житомирського КДБ був кинутий у сізо і пробув на карцерному режимі останні 9 місяці терміну — без постелі, на пісній гарячій страві раз на дві доби.
Вкінці липня 1986-го хворим і знесиленим етапований на заслання в с. Нова Брянь Заіграєвського р-ну Бурятії. Поселили в гуртожитку з секретарем комсомольської організації Кузьміним, який погрожував Мазуру убивством. Комсомолець переламав Мазуру руки та завдав тяжкої черепно-мозкової травми, зламав перенісся.
Після операції та 10-денного лікування Мазур повернули в ту саму кімнату. Комсомолець витягнув його на балкон і погрожував скинути донизу. Восени 1986 року Мазур втік із заслання і два місяці переховувався в рідному краї. Заарештований у січні 1987 у Коростишеві. Засуджений на рік ув’язнення.
Карався в таборі суворого режиму в Улан-Уде (пос. Сонячний, Бурятія). Мазура утримували у відділенні для туберкульозних. Після закінчення терміну етапований на заслання в Заіграєвський р-н. Не було грошей, одягу, житла. Туберкульоз прогресував.
Рятуючи своє життя, у лютому 1987-го він знову полишив місце заслання. Деякий час далеко в тайзі його рятували місцеві мешканці. У березні був заарештований у Маріуполі й знову засуджений на рік таборів. Помістили в те саме тубвідділення в Сонячному. Захворів також хворобою Боткіна.
У вересні 1988 щойно звільнений Василь Овсієнко від імені Українського комітету захисту політв’язнів написав зі Львова телеграму Горбачову на захист життя Мазура. Після цього його ізолювали від інших хворих, а 8 грудня 1988-го — помилували. Повернувся до батьків, яких незадовго після цього поховав.
Вступив в Українську Гельсінську Спілку (УГС), з 1990 р. — член УРП, з 1997 — член НРУ. Реабілітований у 1991 р. Жив в рідному селі. Виступав як публіцист. Указом Президента України В.Ющенка від 18 листопада 2009 року «за визначний особистий внесок у відстоювання національної ідеї, становлення і розвиток Української незалежної держави та політичну і громадську діяльність» Д. Мазур нагороджений орденом «За мужність» І ступеня та грамотою ВРУ.
Друзі та знайомі згадують Дмитра Дмитровича як чоловіка бунтарського духу, який торував його життєвий шлях у найскладніші періоди…
