У 90-их малинська друкарня була однією із найзатребуваніших як в області, так і в Києві
Малин – промислове місто. Попри великі зміни у житті громади, місто зберігає індустріальний потенціал, виробництво має визначальну частку у ВВП, відчутний вклад у загальний доробок, завдяки чому є робочі місця, надходження до місцевого бюджету, Пенсійного фонду, інших соціальних ресурсів.
Серед фірм і бізнесів, заводів і фабрик, без яких важко уявити індустріальне життя міста, — КП «Малинська друкарня», або, як звикли називати це підприємство, «Малинська районна друкарня». І це закономірно – друкарні виповнилося СТО років! Наше інтерв’ю – з директором КП Сергієм Івановичем ТЕРЕЩЕНКОМ.
— Сергію Івановичу, району немає, а друкарня працює, як вам вдається це?
— Тому, що нам сто років! Протягом десятиліть формувався досвід, професіоналізм, стійкість, витримка, а головне — характер колективу, віра у перемогу, що, разом взяте, і рухає нас уперед.
Навіть під час карантину, у перші дні повномасштабної війни друкарня зберігала можливості випускати нагальну продукцію, хоч, ясна річ, виробництво доводилося згортати, адже попит на поліграфічні послуги у такий час, звісно, падає та й частина працівників змушена була евакуюватися. Працюємо і зараз.
— Попит на частину продукції поліграфії, з різних причин, упав, і не тільки у вас, більшість бланків, інша подібна продукція не потрібна – комп’ютеризація, держава в смартфоні, яким чином підтримуєте виробництво?
— Традиційно, пошуком нових замовлень, залученням нових споживачів, поліпшенням якості продукції, справами своїми переконуємо: без нас не обійтись. Так – з першого року утворення друкарні.
З 1923 року, коли, як стверджують історики, Малин став районним і окружним центром Київщини і відколи у місті почала виходити газета, єдиний засіб масової інформації на всю округу, друкарні відводилася особлива роль, а самому колективу доводилося докладати максимум зусиль, щоб забезпечувати регулярний, оперативний випуск номерів видання. Адже газета з російськомовної стала україномовною і почала виходити не раз, а й два, три рази на тиждень.
Тільки пошук і наполегливість допомагали справитися із завданнями. Поселися у непристосованому для виробництва будинку, водночас із випуском газети і друком всіляких бланків, листівок, плакатів виконанням інших замовлень влади, встановлювали і освоювали поліграфічне обладнання. Хоч яке тоді мали обладнання? Лінотипа, складальної рядковідливної машини, яка складала б і відливала суцільні рядки тексту не мали. Все — руками, дідівським способом. Але справлялися! Справимося і зараз.
— Починали працювати, одне слово, за технологією Івана Федорова?
— Певною мірою, саме так. Виготовляли продукцію так званим ручним набором. Стояли каси з різними шрифтами різних гарнітур, з них — буквочка до буквочки, — згідно з текстом замовника, у спеціальні форми, складали металевий «образ-макет» замовлення, газети, для прикладу, і з нього робили відбитки. Тираж відбитків довершувала машина.
Позаяк робити це мали швидко, працювати доводилося багато, кваліфіковано, а спеціалістів, складачів, які вміли виконувати діло швидко і грамотно, доброякісно, було мало. Шукали спеціалістів, трудилися стільки, скільки було потрібно.
Особлива роль відводилася метранпажу, провідному складачу, який за макетом редакції формував сторінки газети – зі складених букв-шрифту, лінійок та іншого. А ще дуже потрібні були кваліфіковані друкарі, від яких також залежала якість продукції. Тоді, у двадцяті, у перші роки, трудилися і заразом вчилися найелементарнішому. Нині доводиться вчитися роботі в умовах ринку, за ІТ-технологіями, маркетингу.
Повертаючись до вашого запитання, тоді друкарство, дійсно, нагадувало «технологію» українського першодрукаря, якого, нагадаю, вигнала москва, бо не вгодив, певне. Сьогодні ситуація інша, хоча також складна, але, як завжди, шукаємо і віримо, добиваємося успіху.
— А що — цікаво, думаю, знати читачеві — сталося з друкарнею, коли за рішенням Всеукраїнського ЦВК у листопаді 1924 року Малинський округ ліквідували і він увійшов до Коростенського?
— І друкарні, і редакції не стало. Обидва суб’єкти діяльності відродилися у тридцяті роки, коли 1931-го у Малині почала виходити районна газета. Друкарню разом із редакцією поселили у будинку обіч центральної площі міста, на розі колишнього гастроному (поряд з, тепер, банком «Аваль»).
Тут, у двоповерховому приміщенні, поліграфісти і працювали до 1974 року. Правда, за цей період відбулася ще одна «перетурбація», маю на увазі адміністративно-територіальну реформу, згідно з якою 1936 року утворено Малинський район, і, разом з ним, ми перейшли з Київської до складу новоутвореної Житомирської області. Втім, на роботі нашого підприємства це дуже відчутно не вплинуло. Помінявся лише, так би мовити, господар, а ми як друкували, так і продовжували друкували – газету, продукцію замовників.
Великі зміни відбулися 1974 року, коли друкарня разом з редакцією переїхали у нове приміщення по вулиці Кримського, 7. З цим приміщенням досі пов’язана наша доля. Одначе між тридцятими і сороковими роками на нашу долю, як і інших українців, випало ще одне випробування — друга світова війна.
Про участь у ній поліграфістів мені важко щось сказати – хтось пішов на фронт, хтось чекав на перемогу, документальні записи про цей час не збереглися. На жаль, сьогодні знову доводиться складати такий іспит. Чим можемо, тим допомагаємо захисникам України.
— За сто років у Малині виросли високопрофесійні кадри поліграфістів!
— Так. Поталанило, що з Києва до Малина у тридцяті переїхав досвідчений і фаховий, спадковий поліграфіст Степан Трилінський, який навчав людей, а потім і очолив друкарню. Під його, образно кажучи, крилом виросли перші місцеві кадри. Сімейну традицію батька, до речі, продовжили сини Георгій і Микола, дочка Ніна. Але навчилися нашій справі і місцеві — Марія Євдокименко з Нової Рутвянки, яка віддала 32 роки професії складальниці. Довго трудилася у друкарні одна з кращих складальниць області Тетяна Лісовська. Технологічне переоснащення почалося у післявоєнний час.
Підприємство отримало лінотипи Н-7 та Н-14: рядковідливні машини, які складали й відливали суцільні рядки тексту, чотири плоскодрукарські машини. 9000 знаків за годину робив лінотип – такої продуктивності набором вручну добивалися днями. Повоєнна радість перемоги окрилила колектив, поліграфісти примножили трудові здобутки – друкарня увійшла у число кращих підприємств галузі.
— Почався час злету друкарні у технічному плані.
— У нас із перших років утворення творчий колектив. З 1957 року, 30 літ, колектив очолював ініціативний, підприємливий, улюблений у свою справу поліграфіст Григорій Демченко. За його директорства друкарня поповнилася найновішим для того часу новим обладнанням. 1981-го запрацювала двофарбова офсетна машина «Домінант-724», а за нею і «Домінант-725».
Підприємство першим в області перейшло на офсетний друк, а це вже – новий рівень поліграфії. Так званий «гарячий набір», тобто виготовлення зразків продукції, зокрема газети, в, образно кажучи, металевому вигляді відходить на другий план, а невдовзі лінотоп стає «музейним експонатом». Офсет пришвидшив друк, поліпшив якість. Сам процес став простішим.
Набір, перенесення його на плівку, з плівки — на алюмінієві пластини, пластини — на валики друкарських машин, і — друк. Районна газета тоді у рази збільшила тираж, побільшало замовлень, але колектив справлявся.
Ми друкували з пів десятка газет інших районів, започаткували друк брошур, або книжкової продукції, від замовлень не було відбою. Друковане слово тоді мало шалений попит. У дев’яності роки минулого століття малинська друкарня стала однією є найзатребуваніших, найжаданіших як в області, так і серед багатьох замовників Києва.
Саме в цей час друкарню очолила професіонал високого рівня Валентина Бандурович. Друкарня перейшла на комп’ютерний набір, виготовлення форм фотоспособом. Продуктивність праці на підприємстві зростала з кожним роком, росли прибутки, поліграфісти стали в районі однією з найоплачуваніших професій.
Нині важко уявити підприємство без комп’ютера, без IT-технологій. Нам можна передати замовлення за сотні кілометрів, і ми можемо виконати його, а потім і надіслати виконане на ці сотні кілометрів. Час, коли починали у двадцяті минулого століття, і нинішній час навіть не порівняти, немає лінійки, або приладу, якою б змогли виміряти вершини і рівень, завдання виробництва.
— Зростав професійно і духовно колектив…
— Про лідерів, директорів себто, я вже розповів. А поруч з ними трудилися такі професіонали, як друкар Ярослав і складальниця Марія Ягодки, друкар Євген Сичевський, майстер Михайло Кримко, Валентин Запорожець.
З особливою повагою і теплотою згадують у друкарні і редакції лінотипіста Анатолія Федченка. Відданий професії, майстер своєї справи, він навчав роботі з лінотипом поліграфістів і в інших районах. Сьогодні успішно працюють технолог Ніна Костюченко, друкарі Олена Свинцицька, Людмила Литвиненко, Галина Зубленко та інші.
— Як сьогодні доводиться друкарні? Відбулася зміна власника, особливістю підприємництва стали ринкові відносини, сутність успіху визначає вміння вибороти надійне місце на ринку, маркетинг…
— Наразі настав особливий час. Звісно, війна – не мати рідна, часто бракує умов для успішного виробництва, замовників, інвесторів. Основні інвестиції ідуть в оборону, і це правильно. Без інвестування в оборону не переможеш. І в іншого бізнесу є інвестори, а от у поліграфістів число замовлень різко впало.
Перша причина – «пропали» газети. Це у нашому «районі» ще виходить нормальний, солідний, новинний тижневик, а в інших газети або «зникли», або стали схожими на інформ-бюлетені.
Центральні (як казали колись) газети, видання, що друкував Київ, перейшли у цифровий варіант, а у паперовому якщо і виходять, то мізерними тиражами. Друк такої продукції став невигідним, а якщо точніше – неприбутковим. А хто сьогодні працюватиме собі у збиток? Інвестор у друк грошей не вкладатиме, гроші видавництво на це може отримати хіба що як грант або «гуманітарну допомогу».
Коли відкриєш смартфон, бачиш, що він переповнений найрізноманітнішими дописами, віршами, одначе і книги тепер друкують невеличкими тиражами. Друкуються книги зазвичай за гроші автора або ж за кошти, які пощастить вибороти у конкурсах тощо. Як на мене, це велика помилка.
Якщо ми хочемо утвердити українську мову, то українська книга повинна бути ледве не у кожному магазині, проте її і на базарі не купиш. Без інтернету, фейсбуку, ютубу, соціальних мереж, ясна річ, не обійтися, але без газет інформаційний простір став біднішим, і друкарні втратили надійного замовника.
Інформпростір, схоже, розвивається так, що, у перспективі, і телебачення може втратити у ньому чільне місце. Якщо голови людей заповнять «тік-токи», не думаю, що з інформуванням нації стане краще.
— А вам потрібен інвестор?
— Звичайно. Правда, мало охочих вкладати гроші у поліграфію. Прибутки не ті, що, приміром, у гірничій чи нафтодобувній галузях, у будівництві, аграрному секторі тощо.
За тридцять років в Україні виросло багато талановитих бізнесменів, вони можуть розвивати галузі, та ще до початку повномасштабної війни інвестиції до країни надходили переважно з-за кордону. Одначе резерви є: друкарня, для прикладу, могла б друкувати книги, кольорову продукцію, і, згодом, мати прибутки. Саме у цьому випадку нам допоміг би інвестор. Самим купити сучасне поліграфічне обладнання нам не під силу. Кадри у нас є.
— Руки, тобто, не опускаєте.
— Звичайно. Маємо сумлінно працювати і, як всі попередні покоління поліграфістів, вірити у перемогу. Не пасемо задніх. Зарплату виплачуємо щомісяця, податки сплачуємо, дещо встигли зробити у справі поліпшення облаштування робочих місць, самого приміщення. Справді, не сидимо склавши руки, працюємо та віримо у кращі часи.
Розмову записав Іван ВОЗНЮК
