«Я обрав цей шлях, бо мені насамперед було цікаво…»
Уродженець Малина — Андрій Матвієнко сьогодні працює молодшим професором Королівського технологічного інституту у Швеції. З дитинства захоплювався музикою, математикою та програмуванням, і хоча спочатку не планував залишати Україну, проте порив до науки привів його до одного з найкращих європейських вишів у галузі інженерії. Тут він має власну наукову групу і вивчає взаємодію людини з комп’ютером — та про це далі.
В інтерв’ю MALYN.MEDIA Андрій розповідає про дитинство у Малині, яке дало йому гарну основу; свої мандрівки світом та доволі легкий переїзд за кордон; ділиться темами, над якими зараз працює, мріями та спостереженнями. А ще говорить, чому так важливо не боятися нового та йти за покликом серця — навіть, якщо зараз у тебе геть немає плану.
«МЕНІ ПОЩАСТИЛО МАТИ В ДИТИНСТВІ ЧУДОВИХ ВЧИТЕЛІВ»
— Андрію, вітаю. Насамперед дякую, що погодилися поспілкуватися з нами. Розкажіть трохи про своє дитинство. Чи мріяли ви жити в іншому місті чи за кордоном?
— Народився і виріс я у Малині, тут закінчив школу-ліцей №1. Паралельно з навчанням багато часу приділяв музиці: грав на тенорі та тромбоні в Малинському оркестрі, а також — на бас-гітарі в рок-гуртах, як у школі, так і поза нею.
Важко згадати дитячі мрії про життя в іншому місті, проте на початку 2000-х я мав можливість подорожувати з оркестром і брати участь у музичних фестивалях, зокрема, в Криму та Болгарії. Це відкрило переді мною перспективи й дало уявлення про світ за межами Малина.
Проте я не пам’ятаю, щоб тоді виникали ідеї про переїзд. Такі думки з’явилися у мене вже пізніше, під час закінчення школи. Напевно тому, що почав усвідомлювати обмежені можливості для розвитку в Малині.
— Загалом ви з малечку проявляли інтерес до точних наук?
— Так. Окрім музики, я завжди цікавився багатьма речами й намагався знаходити час для всього, наскільки це було можливо, щоб розвиватися різнобічно.
З дитинства мене захоплювала математика, і я мав щастя вчитися у чудових учителів, які підживлювали мій інтерес. Досі пам’ятаю перші уроки фізики та хімії, які відкрили переді мною нові горизонти.
З часом я почав усвідомлювати, що математика є мовою для опису й формалізації світу, що лише підсилювало мою цікавість. Також пригадую, як на початку 2000-х у Малині діяв комп’ютерний гурток, де я почав цікавитися програмуванням і захопився тим, як можна за допомогою програм давати завдання комп’ютеру.
Крім того, мене завжди цікавили карти, і я міг годинами розглядати батькові атласи. Любив також історію, біологію та, звісно, англійську мову, яка вже тоді була ключем до глобального світу. Захоплювався й грою у шахи, якій мене навчив батько. Під час шкільних років ми часто грали з друзями та вчителем фізкультури. Усі ці заняття приносили мені величезне задоволення.
Також у шкільні роки часто брав участь в олімпіадах з різних предметів і музичних конкурсах. Думаю, саме тоді й почали проявлятися мої здібності до науки.
Я завжди вдячний своїм учителям, адже без них я не був би тим, ким є сьогодні. Це усвідомлення приходить пізніше, коли розумієш, що багато речей, які здавалися тоді звичайними, не були доступні всім — маю на увазі безкоштовне навчання музиці чи програмуванню після школи.
«ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ КИЇВСЬКОГО ВИШУ, ОТРИМАВ СТИПЕНДІЮ У НІМЕЧЧИНІ»
— Де здобували вищу освіту? І чому обрали саме такий шлях?
— Мою вищу освіту я розпочав у Київському політехнічному інституті на фізико-технічному факультеті (фізтех). Як і багато інших 18-річних, я не знав точно, ким хочу стати, але мене приваблювали наука і можливість розвиватися в різних напрямах. Для молодих читачів, що закінчують школу, хотів би додати, що це абсолютно нормальне відчуття: не знати чим хочеш займатися в житті після закінчення школи. На ці пошуки потрібен час.
Фізтех подобався тим, що дозволяв вивчати математику, фізику та інформатику в рівних пропорціях.
— Я так розумію, що саме через студентські програми ви почали їздити за кордон?
— Під час навчання в Києві я подався на програму Work and travel, за якою я провів літо в США, працюючи лайфгардом (рятувальником, – ред.) в парку розваг. Хоч і не працюючи за професією, яку я вивчав в університеті, цей час дав мені змогу порефлексувати над українським суспільством та умовами життя.
Я зрозумів, що в один момент мені буде «затісно» для подальшого розвитку в Україні. Навіть той факт, що міністерство освіти вирішує, який предмет я маю вивчати і як довго, почав сприйматися мною як обмеження моєї свободи і того, чого хочу саме я.
Після закінчення бакалаврату в Києві мені пощастило отримати стипендію для навчання в Аахенському університеті в Німеччині. Тут я продовжив навчання за напрямком медіаінформатики, яке стало більш прикладним. Спеціалізувався на взаємодії між людьми та комп’ютерами (Human-Computer Interaction, HCI). Мені подобалося створювати системи для людей, проводити експерименти, щоб зрозуміти їхні потреби та проблеми.
А вже після закінчення магістратури вирішив продовжувати дослідження й подався на докторські програми. Через кілька місяців отримав позицію в Ольденбурзі, де захистив дисертацію, присвячену системам безпеки для дітей на велосипедах. Розробляв «розумні» шоломи та велосипеди, які реагували на інших учасників руху, допомагаючи дітям залишатися в безпеці.
Якщо коротко відповісти на питання, чому я обрав цей шлях, то відповідь проста — мені було цікаво. Я не мав якогось чіткого плану чи далекоглядної мети, просто слухав себе і робив те, що приносило задоволення. Мабуть, головною складовою мого шляху була відсутність страху перед новим і невідомим.
ПІД ЧАС ПЕРЕЇЗДУ ЗА КОРДОН ГОЛОВНЕ НЕ ЗАКРИВАТИСЯ У «БУЛЬБАШЦІ»
— Що було найскладнішим у переїзді за кордон для навчання та роботи? Як взагалі ви відважилися на цей крок?
— Переїзд за кордон не був для мене складним, попри те, що я їхав у нове й невідоме. Вихід із зони комфорту часто веде до зони розвитку, і саме цього я шукав.
Моя головна порада для тих, хто планує переїзд — не закриватися від нового, а навпаки, намагатися зрозуміти інший світ, вчитися та розвиватися разом з ним, спілкуватися з людьми й уміти їх слухати.
Зустрічав багато людей, які обирають триматися лише серед тих, хто говорить їхньою мовою та поділяє їхню культуру. Це може бути корисним на початку переїзду, але в довгостроковій перспективі такі люди часто залишаються в «бульбашках» і мають слабку інтеграцію в нове суспільство.
— Давайте трохи детальніше пояснимо читачам, чим ви зараз займаєтеся і як офіційно звучить ваша посада?
— Наразі я працюю професором (в деяких країнах — молодший професор, Junior Professor або Assistant Professor) в Королівському технологічному інституті (KTH) у Стокгольмі, Швеція.
Продовжую дослідження у сфері взаємодії між людьми та комп’ютерами (Human-Computer Interaction), зокрема у сферах доповненої та віртуальної реальності. Ми вивчаємо, як ці технології можуть допомогти людям і як вони взаємодіють із віртуальними світами. Наразі я керую групою з шести людей — докторантів та постдокторантів.
— Цікаво, а як виглядає ваш типовий робочий день?
— Моя робота складається з трьох основних напрямків. Перше — це дослідження, яке включає керівництво науковими роботами студентів та докторантів, написання публікацій і їхню презентацію.
Я також викладаю та працюю зі студентами. І також готую гранти, де ми описуємо нові ідеї й винаходи, на які можемо отримати фінансування для досліджень.
Щоденна робота залежить від періоду в семестрі, дедлайнів та кількості зустрічей.
— Взагалі вам подобається працювати зі студентами? Що найбільше імпонує, чи не імпонує?
— Так! Дуже! Інакше б ця робота не приносила задоволення. Робота зі студентами — це процес взаємодії, де ми вчимося одне від одного. Наприклад, вони можуть прийти з новими ідеями, а я допомагаю їм їх реалізувати.
Багато наших студентів пишуть наукові роботи, пов’язані з новими стартапами або компаніями в Стокгольмі. Студенти часто розширюють мої професійні контакти, а ми створюємо проєкти, близькі до реальності та потреб суспільства.
— Розкажіть більше про ваші інтереси як науковця, молодого професора. Чим цінні ваші напрацювання?
— Для багатьох віртуальна та доповнена реальність часто ототожнюється з іграми та розвагами, що теж є одним з напрямків наших досліджень. Але ми також будуємо системи, що симулюють певні активності, які можуть бути занадто дорогими чи небезпечними в реальних умовах.
Наприклад, створюємо велосимулятор чи автосимулятор, які дозволяють нам проводити експерименти з людьми, не піддаючи їх небезпеці.
Окрім того, ми розглядаємо терапевтичні аспекти. Наприклад, досліджуємо, чи може віртуальна реальність допомогти зі страхом висоти або ж навіть з депресією.
Інший приклад включає розробку тактильних систем, які дозволяють не лише бачити та чути віртуальний світ, але й у прямому сенсі відчувати його. Тобто це доволі різноманітний спектр досліджень, використання яких часто залежить від дослідницької креативності.
Посилання на наукові публікації — ТУТ
«МЕНІ БУЛО Б ЦІКАВО ПОПРАЦЮВАТИ В APPLE, META, ЧИ GOOGLE»
— Цікаво, а у яких компаніях ви б хотіли попрацювати у майбутньому? Підозрюю, що такі є.
— Окрім Німеччини та Швеції, я працював певний час у Великобританії та Австралії. Мені також доводиться часто бувати в США на конференціях та подорожувати з доповідями про наші дослідження. Це переважно університетські середовища, тому з індустріальної перспективи мені було б цікаво попрацювати в Apple, Meta, чи Google.
Бувши на конференції в Каліфорнії у 2016, я частково був в офісах всіх трьох компаній, але то були лише короткі тури. Цікаво було б попрацювати з ними в довгостроковій перспективі або в рамках колаборацій, адже багато продуктів та розробок, які робимо, тісно пов’язані з їхньою роботою.
— До слова, знаю, що влітку ви приїздили додому, до батьків, у Малин. Часто буваєте тут? Як, з ваших відчуттів, змінився Малин під час війни?
— В Україні буваю доволі рідко, у зв’язку з насиченим графіком роботи та тепер через довгий шлях через війну. Але востаннє я був в Малині влітку цього року і був приємно здивований: місто тримається і розвивається. Так принаймні здається ззовні: відкрилось багато нових місць, відбудовуються частини міста, проводяться нові реконструкції. Це звісно приємно бачити.
— Як відпочиває молодший професор? Є теми, дозвілля, які зараз цікавлять поза наукою?
— Намагаюсь балансувати між трьома аспектами: наука, мистецтво та спорт. Науковий простір в мене забирає робота. Мистецтво – музика та література. Я постійно щось читаю не пов’язане з роботою для багатостороннього розвитку і в оригіналі тих мов, які я знаю. Щодо музики я граю в одному з оркестрів в Стокгольмі на тромбоні і мав гурт в Німеччині до цього, грав на бас-гітарі.
— А щодо спорту?
— Мені подобається пробувати нові види. Зараз в мене етап плавання та скелелазіння. Також я регулярно бігаю.
— Щоб ви побажали молодим людям, які мріють про ваш шлях і прагнуть досягти успіху за кордоном?
— Перше – це вчити іноземні мови. Лише зі знаннями української доступ до світу є дуже обмеженим, не тільки для роботи, але й для новин, особливо в період війни.
Друге – не потрібно боятися нового й невідомого. Ніколи не пізно почати щось нове вже зараз, не залежно від віку. На прикладі мов поділюсь власним досвідом: я почав систематично вчити англійську в 12, німецьку — у 22, а шведську — лише в 32. І я ніколи про це не шкодував, а навпаки — ці знання допомагають відкривати багато дверей у світі.
Також граючи в багатьох оркестрах різних рівнів в Німеччині, в мене були колеги у віці, які почали грати на трубі чи тромбоні в 50. Звісно, вони ніколи не стануть професійними музикантами, але ж не в цьому мета. Їм цікаво і вони відкриті почати й спробувати щось нове, без страху. І останнє – як я згадував раніше, будьте відкритими до світу.
На завершення трохи філософії. Різноманітність суспільства є індикатором його розвитку. Не засуджуйте відмінності. Сприймайте їх, якими вони є й поважайте їх. Світ гарний, тому що він різноманітний.
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО