У 14 років вона вперше пошила собі модну стьобану куртку, а згодом, ще до технікуму, змогла створити навіть пальто
Є випадки, коли майбутня професія обирає тебе ще задовго до самого вибору. Так було й у житті Юлії Плотницької. Ще з дитинства вона захоплювалася шиттям та легко розбиралася у викройках. У старших класах третьої міської школи, яку вона закінчила, самостійно шила собі не лише примітивні речі, а й верхній одяг. При чому робила це інтуїтивно, не маючи навіть базових знань.
Сьогодні Юлії 53, разом з чоловіком вона виховала трьох дітей. За її плечима — близько 40 років досвіду, сотні задоволених клієнтів і тисячі виробів: від найпростіших до найскладніших. Одночасно жінка захоплюється фотографією та вміє стригти, знову ж таки – без професійних знань.
Про захоплення, яке переросло у професію; філософію створення виробів, сім’ю та уроки життя, — в інтерв’ю MALYN.MEDIA з місцевою модисткою Юлією Плотницькою.
«ПОШИЛА СОБІ ВЕСІЛЬНУ СУКНЮ»
— Пані Юлю, пригадуєте, як почали шити?
— Ой, то було так давно (сміється, — ред.) Шила я ще у дитинстві. Спочатку якісь дуже прості речі – робила отвір для голови по середині шматка тканини, яку знаходила в шафі, далі зшивала по боках, залишаючи місце для рук. Ой, там ще білий комірець був. А вже з часом почала використовувати готові викрійки, які були в продажі. Але обробка виробів була неграмотною, виключно на відчуттях.
Пригадую якось захотіла штани з накладними кишенями по боках — в ті часи такі були в моді. Прийшла з мамою до її знайомої модистки, і мусила пояснювати їй на пальцях, що від неї хочу та як бачу це. Руки просто тяглися пошити самостійно, але бракувало знань. Я «кипіла», як ви розумієте.
Мама завжди підтримувала моє прагнення до шиття. Так довіряла мені в цьому, що якось купила трохи стьобаної тканини «Болонія» і навіть пошила собі куртку з підкладкою, на змійці. Мені тоді було років 14-15. Звісно, обробка не була ідеальною, як я зрозуміла згодом, але носила із задоволенням. Одразу ж собі й шапку зв’язала, з бамбоном, під куртку і в школу.
Ще одна можливість для розкриття моїх швейних здібностей була подарованою знову ж мамою — вона привезла відрізок шерстяної, пальтової тканини, в яскраву біло-коричневу смужку. Придбала її в Києві, у відомих на той час «Чернігівських тканинах». Так народилося доволі помітне та модне в тому часі пальто.
Потім був технікум, в якому провчилася тільки рік, бо, як і багато хто, побігла заміж (сміється, — ред.) Це був 1989 рік і мені було всього 19. Чоловік старший від мене на 16 років.
— Весільну сукню також собі шили самостійно?
— Ну, звісно ж! Я завжди прагнула виділятися у зовнішності, а тут така інтимна для кожної дівчини річ як весільна сукня. Вона точно мала бути не з базару чи магазину. Хоча пошук тканини вже в ті часи був справжнім квестом: на полицях магазинів вже майже нічого не було. Капрон, з якого була фата і нижні шари спідниці, діставала на мукомельному заводі — через нього сіяли борошно. Такі от цікаві часи були!
А вже у 1990-ому народила старшого сина. І закрутилося життя.
— Технікум, як я розумію, ви так і не закінчили?
— Ні. Але за рік технікуму я встигла отримати якийсь там п’ятий, чи шостий розряд швачки і освоїти базові знання по обробці виробів, яких мені так не вистачало. Бо з перших днів навчання у нас було багато практики.
На технолога я так і не вивчилася, але всі внутрішні «білі плями», пов’язані з пошивом, заповнила. До речі, те пальто, яке я собі пошила ще у старших класах, вже після технікуму перешила на іншу, модну на той час модель, за усіма правилами. І навіть капелюшок до образу зробила!
Цікаво, що мама у мене пекар, яка все життя працювала на хлібозаводі, а от бабця, яка не дожила два місяці до мого народження, також шила. Мабуть, від неї передалася любов до справи.
«У 90-ИХ ШИЛА БАГАТО ШКІРЯНИХ КУРТОК»
— Розкажіть, що шили на початках і з чого починали?
— Що я тільки не шила… У той час магазини були порожні, а одягатися люди хотіли. В кінці 90-х всі масово носили шкіряні куртки. Тому мода на них і дала мені можливість проявитися в пошиві виробів зі шкіри, де я змогла проявити свої здібності шити без примірок. Ніколи не відмовляла клієнту через те, що щось не вмію. На будь-які виклики йшла з цікавістю та прагненням навчатися та удосконалюватися. Так поступово з’являлися свої постійні клієнти.
— Юлю, а з чим вам найбільше подобається працювати?
— Завжди було до душі реставрувати та перешивати одяг, давати речам друге дихання. Отримую від самого процесу море задоволення.
Якось до мене звернулася моя клієнтка, якій я років 10-15 тому шила пальто. Вона трохи набрала ваги, і просила якось розпустити його під нові параметри. Я все повністю розпорола, випустила всі шви, трохи своєї магії і клієнтка потім захопливо запитувала: «Як ти це зробила — ніби додала два розміри, при цьому нічого візуально не змінилося». Тому «реанімація» одягу — це завжди про друге життя, яке дає мені натхнення.
— А які кольори найчастіше обираєте для себе?
— У сукнях, наприклад, завжди намагаюся розкривати жіночність і по житті обираю яскраві кольори, бо люблю виділятися. На це літо, до речі, пошила собі помаранчеву сукню. Насолоджувалася!
«МАЮ ФІЛОСОФСЬКЕ СТАВЛЕННЯ ДО ПОМИЛОК»
— Я щойно подумала, що ви при справі майже 40 років.
— Зізнаюся вам, що сама інколи так задумаюся і не віриться. Маю ще особливість: все життя шию без попередніх примірок. Для багатьох це дивно, але в мене є якесь внутрішнє відчуття, інтуїція, які мені допомагають у роботі.
Я завжди знаю, наскільки мені треба більше чи менше вкоротити або збільшити виріб. Може, хтось і очікував примірку, але я ніколи не знала, де зупинитися. Для мене це завжди була проблема. Мені простіше в готовому виробі щось підправити, ніж чекати когось на примірку.
— А як на це реагують клієнти? Бувало, що ви помилялися?
— З розумінням реагують (сміється, – ред.) Ну така вже в мене особливість. Пригадую, прийшла до мене клієнтка, але вона була достатньо низького зросту. Замовила класичний піджак. Я тоді знімала мірки, орієнтуючись на журнали: заміряла довжину рукава, талію, груди, стегна і все.
Пошила піджак, а він виявився до талії задовгий. Пошила інший, з урахуванням помилки. Для мене це завжди був тільки безцінний досвід, а не помилки, бо саме вони завжди удосконалювали мій професійний рівень.
Взагалі в мене дуже філософське ставлення до помилок в нашому житті. Все моє життя — це неоціненний досвід, здобутий саме на помилках. Наші помилки – і роблять нас нами, звісно, коли ви їх бачите, берете до уваги і змінюєтеся, а не танцюєте на граблях.
— У вас замовляють тільки малинці, чи маєте клієнтів з інших міст?
— Маю клієнтів з Києва. А з початком великої війни деякі мої дівчата виїхали за кордон, то якось навіть в Німеччину передавала готові вироби. Жартувала, що виходжу на міжнародний рівень.
ПРО ФОТОГРАФІЮ, ДІТЕЙ ТА СІМ’Ю
— На вашій фейсбук-сторінці багато фотографій: особистих, сімейних, чимало світлин Малина, природи… Фото — це ще одне ваше захоплення?
— Так. Колись, у 90-х було складно з фотографією, але я самостійно не лише фотографувала, а й проявляла фото. Взагалі я в родині відповідаю за увесь творчий напрямок: шию, в’яжу, фотографую, створюю образи. А також — стрижу. До речі, теж без професійних навичок. Інколи думаю: якби пішла освоювати перукарське мистецтво, то автоматично б розучилася усьому, що вмію, бо роблю це інтуїтивно, а будь-які правила – часто сковують.
— У вас багато фотографій доньки…
— Ми з Марусею — так її звати — дуже близькі. У мене троє дітей: старший син, про якого згадувала, народився у 90-ому. Все життя мріяла про донечку, але у 1997-ому народила ще одного сина. Після цього закрила питання дітей… Потім неочікувано, у 2006-ому Бог подарував мені дівчинку.
На той момент мені було 36, і зізнаюся, мала непростий сімейний період в своєму житті, тому я сприйняла її народження, як подарунок долі. Життя постійно підкидає нам випробування, щоб ми прокидалися і знаходили шлях до себе.
Одним з таких випробувань став мій старший син, який дав поштовх до внутрішніх трансформацій. Почала багато аналізувати, думати, шукати відповіді, як можна змінити ситуацію. Життя примушувало мене змінюватися. А моя Маруся була підтвердженням моїх змін, якщо так можна сказати. І ми досі дуже близькі. І схожі (сміється, — ред.)
— А як ви прийшли до того, що треба змінитися саме вам?
— Буду відвертою: я росла в родині, де була залежність. І думала, що якщо буду контролювати себе, то це ніколи не повториться. Але ж існують найближчі, щоб продемонструвати тобі відсутність контролю взагалі в житті. Тому й почалися духовні пошуки. У 2000-х було не так просто дістати якусь спеціалізовану духовну літературу.
Ми тоді на принтерах друкували книжки з інтернету, ділилися. Так я дізналася про гавайську практику «Хоопонопоно», яка допомогла мені знайти напрямок руху, щоб вийти з безнадійності.
Я усвідомила просту річ: якщо хочеш щось змінити, то починай з себе! Немає нічого зовнішнього, є тільки ти і весь Світ — твоє відображення. Визнати та прийняти це було дуже боляче. Дуже! Шлях трансформацій кожна людина проходить самостійно. Але, що змінювати і куди дивитися нам завжди демонструє наше оточення. Тому завдячую моїм близьким, які так постаралися для мене, граючи свої ролі, щоб пробудити мене. Коли я змінилася сама, то і світ навколо — також.
— Ви багато фотографуєте Малин, околиці. Скажу пафосно, але видно, що ці світлини зроблені з любов’ю.
— Багато зйомок я планую, але велику частину – ні. Беремо з собою камеру, коли йдемо гуляти з донькою. І випадково починаєш бачити якісь гарні кадри. Ти просто любиш життя і життя відповідає тобі взаємністю.
— А чи є у вас свої «місця сили» у Малині?
— Так. Я дуже люблю поле біля колгоспу, поруч з лікарнею. Я там часто ходжу зустрічати заходи сонця. З початком повномасштабного вторгнення, ми залишалися у місті, тому бували там з собакою, бо треба було кудись себе дівати з думками. Взагалі люблю наше місто.
З минулого року почала публікувати пости у фесбуці: з фокусом на світло та любов, «плюс» добірку фотографій. Мені приємно, що вони знаходять відгук, що людям це близьке.
У житті стараюся не засуджувати, бо точно знаю, що все має свій сенс і місце, просто ми не бачимо картину в цілому. Фейсбук-друзям мої роздуми «заходять», реагують «сердечками», коментують. Нещодавно публікувала галерею ранкового міста у тумані, теж гарно поширювалося.
— Не думаєте і фотографією почати професійно займатися?
— Мені б дуже хотілося! Але я фотографую на простій дзеркальній камері, а якщо вже за це брати гроші, то, вважаю, треба кращий апарат. Може, колись… Але мені це близьке, бо можу одразу придумувати, створювати образи – як кажуть, надавати послугу «під ключ».
— Юлю – на завершення – а про що мрієте?
— Давно мріяла про свій магазин тканин. Та в теперішніх реаліях це неактуально — війна, мало хто шиє. Хоча я точно знаю, що змогла б гарно працювати у цій справі, бо це своє, рідне.
Діти вже дорослі: середній син у Чехії, донька навчається і в пошуку себе, старший син також хоч і поруч, але зайнятий своїм. Головне, що я усвідомила, що для щастя не потрібні зовнішні фактори. Все у нас, тому зараз просто живу, ціную кожну мить, творю у моменті, не заглядаючи в майбутнє, не озираючись в минуле, бо там все ідеально — якщо довіряти, любити та бути вдячним за все без винятку! Кожному бажаю знайти шлях до себе!
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
