«Вручати 2000 грн лавреатам премії всеукраїнського масштабу трохи навіть соромно, але Малинська міськрада обіцяє змінити ситуацію на краще»
Премія імені Василя Скуратівського вже кілька років об’єднує авторів, які популяризують українську культуру, традиції та літературу. Цю відзнаку у 2021-ому заснувала Малинська міська рада, надавши їй престижного статусу «всеукраїнської». Проте, на жаль, сподіваного рівня досягти ще не вдалося — попри те, що потенціал, як запевняють літературознавці, вона точно має.
Чому ця премія є важливою для підтримки українського народознавства і письменництва; як відбувався цьогорічний етап і хто брав участь та які виклики нині стоять перед організаторами, — журналістка MALYN.MEDIA запитала у Миколи Дмитренка, голови журі літературної премії ім. В.Скуратівського.
Микола Дмитренко — доктор філологічних наук, професор, відомий дослідник народної спадщини, вчений-фольклорист, журналіст, письменник, член Національної спілки письменників України, головний редактор часопису «Народознавство», перший лавреат премії імені В. Скуратівського.
У цьому інтерв’ю нам пощастило також почути, як він відкривав для себе фольклор, зокрема, як збирав народну мудрість під час польових досліджень у Чоповичах.
ПРО ФЕНОМЕН СКУРАТІВСЬКОГО І ЙОГО «БЕРЕГИНЮ»
— Миколо Костянтиновичу, передусім дякую вам за те, що погодилися поспілкуватися з нами. Для нас і для наших читачів — дуже цікаво і важливо почути ваші думки. Розкажіть, будь ласка, для початку, що ж для вас означає творчий доробок Василя Скуратівського і чим він цінний?
— Василь Скуратівський – унікальна постать в українській журналістиці, літературі та народознавстві. Хоча він не мав академічного наукового ступеня, протягом майже 30 років працював у науковому журналі. Саме цей досвід дозволив йому створити книги, які — без будь-якого перебільшення — стали справжнім проривом у вивченні українського народознавства. Найвідомішою з них, фактично бестселером, є «Берегиня», вперше видана великим накладом 1987-го року.
Хочу звернути увагу, що через величезний попит книгу неодноразово перевидавали. «Берегиня» відразу ж стала незамінним посібником для вчителів, науковців, працівників культури та освіти, а також для всіх, хто цікавився історією свого роду, традиціями та звичаями українського народу.
— А як думаєте: чому ця праця Скуратівського мала тоді такий попит? Що на це вплинуло?
— Наприкінці 1980-х років, у період так званої Перебудови, українці почали активно повертатися до своїх коренів. Саме тоді виникла гостра потреба глибше пізнати власну історію, культуру та традиції, відновити українську державність. І тут «Берегиня» стала своєрідним каталізатором, запаливши іскру зацікавлень рідним.
Не всі знають, але особливе місце у творчому доробку В. Скуратівського належить монографіям «Русалії» та «Кухоль меду». Перша з них – глибоке дослідження давніх міфологічних уявлень українців, а друга присвячена історії українського пасічництва.
Звісно, до В. Скуратівського українські народознавці здійснили вагомий внесок у вивчення народної культури. Зокрема, Михайло Максимович ще в середині XIX століття створив фундаментальну працю «Дні і місяці українського селянина». Але саме В. Скуратівський зміг зібрати воєдино знання з різних народознавчих сфер і написати науково-популярні книжки, цікаві й зрозумілі для кожного.
Крім того, В. Скуратівський майстерно писав прозові твори: оповідки, новели. Варто згадати і його автобіографічну документальну книжку «Я сам про себе розкажу».
ПРО ПРЕМІЮ, УЧАСНИКІВ І НАГОРОДУ
— Дякую вам за такий глибокий екскурс творчим доробком письменника. Перейдімо власне до самої премії. Розкажіть, будь ласка, чи проводять її на гарному рівні, на ваш погляд? Тому що збоку виглядає, що вона проходить доволі “кулуарно”.
— Премію заснували у 2021 році. Ідейником був відомий поет, вже покійний, на жаль, — Василь Сташук. А безпосереднім засновником стала Малинська міська рада. Ідея цієї премії була дуже гарна, але, на жаль, премія поки що не стала такою популярною, як хотілось би.
Хоча премія має всеукраїнський статус, кількість учасників поки що невелика. Щороку подають твори приблизно шість-вісім авторів. Це, на мій погляд, вкрай мало для відзнаки такого масштабу. Для того, щоб це змінити на краще, потрібні ширше інформування та підвищення суми винагороди (фінансування). Це зацікавить більшу кількість авторів з усієї України, відкриє нові обдарування і відповідно збагатить бібліотеки книжками сучасників.
Зізнаюся, що я особисто дбаю про популяризацією премії, розміщую інформацію в літературних журналах та газетах і навіть безпосередньо звертаюся до авторів. Проте особисті звернення такого штибу — це не завжди правильно. Запрошуючи автора до участі, ти нібито даєш йому певні обіцянки, хоча остаточне рішення про переможця (лавреата) – компетенція журі. Лавреатів премії визначають у двох номінаціях: художня література і українське народознавство.
— Розкажіть більше про цьогорічний конкурс. Скільки було учасників, чи задоволені ви рівнем робіт?
— Цього року книжки подали семеро авторів. На мій погляд, автори гідні, дуже майстровиті, є серед них і відомі журналісти, і вчені, і члени Національної спілки письменників України.
У номінації художня література лавреатським дипломом нагороджено Галину Студинську за двотомник поезії «Все буде Україна. Щоденник: перший рік війни. Щоденник: другий рік війни».
Диплом лавреата у номінації народознавство здобув письменник, професор Володимир Качкан за книгу «Із фольклористично-етнологічної теки». Це велика підсумкова фундаментальна праця вченого.
— У минулі роки переможці отримували від Малинської міськради дуже скромний грошовий приз, всього 2000 грн. Чи змінилося щось зараз?
— Світ чиновників, на жаль, дуже повільний у вирішенні таких фінансових питань. Щоразу посилаються чи то на коронавірус, чи то на воєнний стан, чи то на ще якісь, непідвладні їм, обставини. З іншого боку – чомусь ці фактори не впливають на розмір їхньої зарплатні чи надбавок…
На мій погляд, вручати 2000 грн. лавреатам премії Всеукраїнського масштабу є трохи навіть соромно. Мінімум вартувало б нагороджувати 10 тисячами гривень. Будемо сподіватися, що 2025-го року ситуація зміниться.
— Ще цікаво – а серед учасників здебільшого лише місцеві, чи вдається все ж залучити авторів з інших регіонів?
— Географія претендентів доволі широка. Наприклад, лавреати Володимир Качкан — з Івано-Франківська, Галина Студинська – з Києва. Надсилали книжки також із Рівного, Коростеня, Бердичева, Брусилова.
Для збільшення кількості учасників конкурсу, необхідно докласти чимало зусиль. Головна відповідальність за це лежить на міській раді, яка є засновником премії. Журі, зі свого боку, має об’єктивно оцінювати подані роботи, не уникаючи й пошуку нових учасників.
— Скільки зараз є членів журі?
— Склад журі премії (а це десять осіб) досить різноманітний: відомі письменники, науковці, журналісти, чиновники міськради. Серед членів журі є і донька Василя Скуратівського, Ярина. Такий склад гарантує всебічну оцінку робіт — як у галузі художньої літератури, так і народознавства.
— Миколо Костянтиновичу, у фейсбуці малинці висловлювалися, що такі премії — це більше відгомін країн колишнього радянського союзу. І що справжня оцінка — це відгук не якогось вибраного кола людей, а думка широкої аудиторії. Що ви про це думаєте?
— Нині багато хто пише вірші, але не всі з них відповідають критеріям художньої літератури. Часто це просто римовані рядки, які виражають емоції, але не мають глибокого змісту. А щоб стати справжнім письменником, потрібно вчитися у майстрів, розвивати свій талант і прагнути до досконалості.
І саме конкурси з літератури відіграють важливу роль у цьому процесі. Вони дозволяють оцінити якість творів, підтримати талановитих авторів і популяризувати українську літературу. Особливо це важливо для українських письменників, які часто працюють без фінансової підтримки.
— Тобто, ви вважаєте їх все ж потрібними?
— Безумовно. Такі конкурси проводяться не лише в країнах пострадянського простору, а й у всьому світі.
ПРО ФОЛЬКЛОР І НАУКУ
— На звершення дозвольте розпитати про ваш особистий досвід. Розкажіть, як ви прийшли до дослідження фольклору? Хто або що вплинуло на ваш вибір і допомогло полюбити цю науку на все життя?
— Кажуть, генії народжуються в селі, а помирають — у столиці. Додам: генії помирають лише фізично, їхні ідеї живуть вічно.
Я народився на Вінниччині, Гайсинський район, в селі Зятківці. Ріс у традиційній українській хліборобській сім’ї. Бабуся добре знала народні звичаї. Її світогляд був сформований на українському фольклорі. Пригадую, вона прокидалася вранці й молилася у вікно до сходу сонця. Від бабусі якраз і перейняв той сонцешанувальницький світогляд. І тут важливо зрозуміти різницю: не поклонятися сонцю, бо поклоніння – це елемент рабства, а власне вшановувати його.
У нашій великій родині було четверо синів, і ми всі виховувалися в повазі до традицій. У такому середовищі я з малечку вбирав народні звичаї, знання та уявлення.
До того ж, у нашому селі народився відомий фольклорист Гнат Танцюра, який відкрив талант унікальної співачки Явдохи Зуїхи, записавши від неї понад тисячу народних перлин. Отже, моя любов до рідного краю формувалася в сім’ї, у школі і завдяки впливу народних казок, пісень, художньої літератури. Ще в дитинстві я складав віршики та казки. А в другому класі, коли мене запитали, ким хочу стати, гордо відповів: «Письменником».
— Освіту, наскільки мені відомо, ви здобували у Києві. Чому обрали столицю?
— Бабуся Ліза в молодості ходила з краянами на прощі до Києво-Печерської лаври. Розповідала мені про столицю, і я мріяв туди потрапити. Визначальною була мрія стати письменником, тому після закінчення середньої школи твердо вирішив, що навчатимуся в Києві, і не де-небудь, а лише в університеті імені Тараса Шевченка. Інших варіантів для себе навіть не розглядав.
Після закінчення навчання в університеті вступив до аспірантури при Академії наук України. З 1980 року працюю в цій системі. Пройшов шлях від аспіранта до доктора наук, професора, завідувача відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної академії наук України, читав лекції в університеті Сорбонна (м. Париж, Франція).
— Які наукові відкриття справили на вас найбільше враження і чим саме запам’яталися? Можливо, це було щось, що повністю змінило ваше уявлення про світ чи людину в ньому?
— Пригадую, записував українські народні пісні на Хмельниччині та Тернопільщині, з обох берегів Збруча. Зокрема, в селах Яхнівці Волоччиського та Токи Підволочиського районів.
Спостеріг, що на правому березі Збруча, у Токах, існує зовсім інша пісенна традиція, інший фольклор. Попри спільну тематику та схожість пісень, відчувається різниця в мелодіях, лексиці та навіть у формі творів. Це пов’язано з історичними особливостями регіону, які вплинули на розвиток місцевого фольклору, від виконавців.
Такі знахідки свідчать про те, що навіть на невеликій відстані можуть існувати значні відмінності в усній народній творчості.
— А нашу Житомирщину досліджували? Розкажіть щось пам’ятне.
— Разом із відомою фольклористкою-музикознавицею Людмилою Єфремовою записали багатий репертуар весільних пісень у виконанні літньої народної майстрині Надії Старченко у селі Чоповичі Малинського (нині Коростенського) району.
Ці унікальні записи опубліковані у великій збірці “Народні пісні Житомирщини” (2012 р.), де кожна пісня супроводжується докладною інформацією про місце, час запису та виконавця.
— Як ви вважаєте, чи є серед молоді люди, які цікавляться дослідженням фольклору нашого регіону, зокрема, на Малинщині? Чи бачите Ви потенціал для нових відкриттів у цій галузі?
— Конкретно про ситуацію з фольклорними дослідженнями на Малинщині мені нічого не відомо. Можу лише сказати, що вважаю хибною думку про те, що фольклор можна повністю зібрати. Це живий процес, який триває постійно.
Люди створюють нові пісні, казки, прислів’я, навіть не усвідомлюючи цього. Тому важливо фіксувати не лише традиційний фольклор, але й сучасні фольклорні твори, наприклад, історії про війну, які передаються з уст в уста. На фольклор не треба дивитися лише як на традицію, як на спадщину.
— Чи погоджуєтеся ви з думкою, що з початком великої війни українці більше розвернулися до свого, до своєї історії, культури?
— Спершу хочу згадати останні вибори. Українці, хто ви? Де ваш лідер? Де ваша національна українська самосвідомість? От про це йдеться. А чи велика війна щось змінила? І так, і ні. В окремих людей справді щось пробуджується. Якби це було масовим явищем, то стільки б українців не виїжджали за кордон. Тому, на мою думку, це дуже неоднозначне питання.
За спостереженнями вчених, рівень IQ серед молоді знижується через зменшення кількості читання. Відмова від книг призводить до обмеження розвитку уяви та критичного мислення. Замість цього, молодь дедалі більше покладається на інформацію, яку отримує зі смартфонів та інших гаджетів, перетворюючись на пасивних споживачів контенту. Мені здається, що ця тенденція може негативно вплинути на здатність молодих людей до самостійного мислення та формування національної свідомості.
Для того, щоб змінити цю ситуацію, необхідно оновити освітні програми, зробити їх цікавішими та актуальними. Тільки так ми зможемо виховати покоління, яке буде цінувати свою історію та культуру. У глобалізаційному світі ми, як, зрештою, й інші народи, цікаві своєю унікальністю.
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
