Зараз Вадим збирає кошти на протез та разом з дружиною чекає на дитину
Вадиму Мельниченкові у наступному місяці виповниться 34. Він народився та виріс у Малині, навчався у четвертій школі, згодом здобув фах кухаря-кондитера у, на той час ще, Малинському ПТУ. Втім, за професією майже жодного дня не працював. Зате свого часу став барменом. Починав свій шлях у малинських закладах — «Замок Володарів» та «Асторія», згодом їздив у Київ на позмінну роботу. А через деякий час – і зовсім переїхав у столицю.
Після загострення війни, він разом з молодшим братом добровільно вирішив приєднатися до боротьби. За останній рік побував у гарячих точках поблизу Бахмуту, і був готовий боротися далі, проте доля вирішила інакше – 5 травня Вадим отримав важке поранення, втратив ліву руку…
Зараз він повернувся до Києва, намагається будувати плани та чекає з дружиною на поповнення – у серпні у пари має народитися їхня перша дитина.
Про довоєнне життя, бойовий шлях, важливі рішення та життя після поранення – в інтерв’ю MALYN.MEDIA з військовослужбовцем Вадимом Мельниченком з позивним Бармен.
ПРО ПОРАНЕННЯ І ЧОРНИЙ ГУМОР, ЯКИЙ ЛІКУЄ
– Вадиме, насамперед дякую, що попри все погодилися з нами поспілкуватися. Як здоров’я зараз?
– Скажу так: почуваюся значно краще, ніж місяць тому. Рука менше болить. Та й морально я вже трохи оговтався. Хоч бувають моменти, коли «накриває», запитую себе, а що ж далі, де буду працювати… Мені в житті не часто доводилося зустрічати барменів без руки (сміється, – ред.) Може, стану першим. Хто зна, а може, ще й популярним!
– Одразу відчувається, що ваш бойовий дух нікуди не дівся. Це тішить!
– Не хочу робити із себе надлюдину, мені також на початку було непросто. Я навіть точний час запам’ятав, коли втратив руку – це була 15:26. Саме у цей час мені наклали турнікет.
Чи думав я тоді, що втрачу зап’ястя назавжди – ні, мабуть. Я ще й контузію пережив після вибуху, тому взагалі було все трохи туманно в голові. Але попри все, я намагаюся тримати себе в руках. Не бачу сенсу сидіти і плакати в подушку, бо це точно не поверне мені руку. Дуже рятує чорний гумор.
До всього, ми з дружиною чекаємо на дитину. Тому треба думати про малечу.
– Гарні новини! Вітаємо вас!
– Дякую! Я також дуже радий. Хоч насправді в голові все сумбурно. Ніколи не думав, що стану батьком за таких обставин. Взагалі це мій другий шлюб. З теперішньою дружиною познайомитися телефоном. Це був початок повномасштабки, вона евакуювалася у Болгарію. Спочатку зідзвонювалися, списувалися і врешті зустрілися. За деякий час вирішили розписалися. І ось вже чекаємо на поповнення. Дружина мене справді дуже сильно підтримує і є тою беззаперечною причиною, яка змушує мене заглядати у майбутнє з посмішкою.
– Дружина з Києва?
– Так. Зараз ми разом живемо у Києві, тут наразі бачимо своє життя.
ПРО ПРИКЛАД БАТЬКА І РІШЕННЯ ДОБРОВІЛЬНО ПІТИ НА ВІЙНУ
– Вадиме, розкажіть, а як ви потрапили на війну?
– Ще 26 лютого минулого року разом з молодшим братом і другом почали оббивати пороги військкоматів, просилися, щоб нас взяти воювати. Втім, оскільки ми не мали досвіду військової служби і навіть не мали при собі військових квитків – документи були у Малині, а забрати їх не було можливості – нас не приймали. Врешті зарахували у склад київської ТРО. Перший час стояли на блокпостах. Потім перейшли у групу швидкого реагування: виїжджали на виклики, коли місцеві повідомляли, наприклад, про ДРГ.
Коли наші звільнили Київщину, потреба у теробороні відпала. Ми з братом поїхали в Малин, взяли свої військові квитки і пішли в ЗСУ. І з того часу, з початку травня 2022-го, я служу у лавах Збройних сил. Нам пощастило, бо разом з побратимами з ТРО майже усім складом потрапити в одну частину, і навіть в один підрозділ.
– У яких військах ви служили?
– Артилерія. 23-й Окремий батальйон спецпризначення Президентської бригади. Спочатку проходили навчання, а після відправлення на передову майже весь час були у населених пунктах поблизу Бахмуту.
Там я був фактично до поранення. Потім госпіталі, зокрема, лікувався у Дніпрі. Зараз офіційно у відпустці, ще не списаний.
– Мушу ще спитати: що, на ваш погляд, стало визначальним для вас, коли приймали рішення добровільно піти на війну?
– Є дві причини, одна з яких – мій батько. Свого часу він у 2014-ому так само приєднався до боротьби в АТО. Коли почалася повномасштабна, він також не довго думав, зібрав рюкзак, і у своєму передпенсійному віці знову без зайвого пафосу пішов воювати. Служив у 30-й бригаді. Не скажу, що ми росли у якійсь дуже патріотичній сім’ї. Але такий приклад батька не залишав іншого вибору. Як я, дорослий і міцний чоловік, мав йому дивитися в очі?
Другий момент, який мене підштовхнув до такого вибору, це мої діти і внуки. Для мене важливо, що колись, за десятки років, коли вони мене спитають про цю війну, я зможу чітко сказати, де я був і що робив.
– Батько з братом зараз продовжують службу?
– Брат – так, а батько – ні. Отримав осколкове поранення у ногу, вже списали. Та й вік у нього — майже 60. Матір у мене пенсіонерка по інвалідності.
– Про саму війну запитувати у вас не буду. Може, колись, за деякий час…
– Так, дякую вам. Для мене важливо зараз не згадувати всього цього.
ПРО ЗБІР НА ПРОТЕЗ І ПЕРШІ 700 ТИС. ГРН
– Вадиме, знаю, що ви збираєте кошти на протез. Розкажіть про це.
– Так. Наука йде вперед, і я маю гарні шанси мати функціональний протез, який не просто прикриватиме відсутність зап’ястя, а помагатиме мені. Минулого тижня був на консультації в одному зі столичних центрів. Протезисти ще будуть вивчати, які нерви у мене збереглися і як це буде працювати.
Ціна питання – від 900 тисячі до 1,3 мільйона гривень. Це біонічні протези, які передбачають багато функцій та жестів. Мені порадили цей, що дорожчий, але вже буду відштовхуватися від зібраної суми.
– Скільки вже вдалося зібрати?
– Станом на зараз близько 700 тисяч маю. Кошти збираються доволі активно, люди мене в цьому сенсі дуже надихають. Помагають і блогери, і давні знайомі. Якось після публікації у телеграмі буквально за дві години надонатили 300 тис. грн. Вірю, що вдасться дозбирати до потрібної суми. Бо без протеза буде важко.
– Після поранення ви вже були вдома, у Малині?
– Ще ні. Спочатку по лікарнях возився, потім ще щось. Плануємо з дружиною поїхати у Малин вже після народження дитини – будемо знайомитися з бабусею з дідусем. А поки що з батьками щодня зідзвонюємося. Вони теж по-своєму хвилюються. І навіть не їм мене, а мені їх ще доводиться заспокоювати (сміється, – ред.)
– Вадиме, з погляду людини, яка пройшла непростий шлях: що найважливіше після повернення для військового?
– Люди. Для мене дуже велике значення мала підтримка друзів і побратимів, які за цей рік війни стали друзями. Війна розставила дуже багато крапок, хто є хто. Ті, від кого десь в серці ти хотів отримати підтримку, могли взагалі байдужо стояти осторонь, а хтось зовсім умовно «чужий» міг себе неочікувано проявити і підставити плече.
Також важлива підтримка рідних, брата, який служив зі мною поруч – в цьому сенсі мені пощастило. Та й узагалі, якби не він, то хто зна, чим би це все закінчилося. Саме брат, до речі, наклав мені вчасно турнікет, потім возився зі мною по госпіталях, привіз у Київ та доглядав. Бо дружина спочатку не знала про те, що я втратив руку… Брат молодший від мене на 5 років, але проявив себе як старший. Вдячний йому за це!
Ну і, звісно, моя сім’я – зараз вони сенс мого життя, якби пафосно це не звучало. Тому живемо далі!
Принагідно подякую усім, хто підтримав мене донатом на протез. Бо після повернення такі збори – це з одного боку шалена підтримка, а з іншого – ще один бій. Дякую кожному, хто помагає мені боротися далі! Слава Україні!
– Героям Слава! Дякуємо вам за ваш шлях!
Підтримати Вадима можна за реквізитами:
Посилання на карту Монобанку:
https://send.monobank.ua/jar/7wiKxfoBFZ
Або ж зробити переказ на карту ПриватБанку – 4149499801271196 (Мельниченко Вадим)
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
