«Повернувшись після уроків додому, відразу заявила матері: буду навчатися на поліцейську»
Ольга Савчук вже 14 років присвятила службі у малинській поліції. Сьогодні її офіційна посада звучить так: «старший інспектор сектору ювенальної превенції Коростенського РУП відділення поліції №1 (м. Малин)». Жінка родом з Малина, закінчувала другу міську школу.
У свої 35 вона вже стала майором поліції та змінила життям багатьом дітям. Поряд з цим – жінка самостійно виховує шестирічного сина та через свою любов до тварин прихистила вдома п’ятьох котів і двох собак.
Журналістка MALYN.MEDIA поспілкувалася з нею про робочі будні, захоплення та плани на життя.
— Скажіть, будь ласка, чому обрали поліцію? Чи вагалися між іншими професіями?
— Своє захоплення поліцією відчула ще в 11 класі. Пригадую, як до нас прийшли представники правоохоронних органів і розповідали про свою роботу. Повернувшись після уроків додому, відразу заявила матері: буду навчатися на поліцейську.
— І як ваша мама відреагувала?
— Вона одразу почала переживати, адже професія небезпечна, напружена. Але згодом таки прийняла мій вибір.
Тому після закінчення школи я вступила в Національну академію внутрішніх справ. А вже після випуску в академії, з 2009-го, почала працювати у Малині. І так я вже 14-ий рік у місцевій поліції.
— Пані Ольго, розкажіть більш детально про свою роботу. Що входить у ваші обов’язки?
— Я обслуговую Чоповицьку і Малинську громаду. Проводжу з дітьми профілактичні бесіди на різноманітні теми. Наприклад, щодо правил дорожнього руху, щодо наслідків дрібних злочинів.
Також багато спілкуюся з батьками, які нехтують своїми обов’язками. На жаль, бувають випадки, коли батьки не доглядають за малечою, тоді ми вилучаємо дітей з родини — і це теж частина моєї роботи. Непроста частина.
— Чи відчуває сучасна поліцейська утиски на «чоловічій» посаді?
— Одразу скажу, що в нас такого немає. Стосунки з колегами — на рівні. Взагалі в Малині багато жінок працює у поліції. Ми всі тут як одна велика родина. Часто допомагаємо один одному, товаришуємо і підтримуємо стосунки поза роботою.
Одна з колег – моя кума, хрещена моєї дитини. Напевно впливає те, що ми багато часу проводимо разом, тому стаємо близькими.
— Скажіть, чи маєте захоплення поза службою?
— Я від ранку до вечора на роботі. Бувають моменти, коли вночі викликають або у вихідні. Тому того вільного часу не так вже й багато. На мене вдома чекає мій шестирічний синочок. Син мене чудово від усього відволікає. З ним забуваю про все! Так сталося, що виховую дитину сама, без чоловіка. Тому на якісь захоплення, по правді кажучи, навіть не вистачає часу.
Але я дуже люблю тварин, і наразі з нами живе аж п’ять котиків і дві собаки. Тому моя увага також біля них.
— Як ви бачите свою кар’єру у майбутньому? Сьогодні популярно розбудовувати кар’єру…
— Я не кар’єристка. І в мене немає планів йти працювати, наприклад, в область чи переводитися у столицю. Бачу своє життя тільки в Малині. Мені вдома краще, ніж будь-де. Мрія поки що в мене одна: щоб закінчилася війна. Взагалі після війни дуже хочу поїхати з дитиною на море.
— Як змінилася робота Малинської поліції під час війни? З чим найбільше проблем?
— Після початку повномасштабного вторгнення, ми з колегами ще більше згуртувалися. Спочатку було непросто, але згодом ми звикли і зрозуміли, як маємо працювати. Сьогодні малинська поліція продовжує активно допомагали військовим.
— Розкажіть про випадок на роботі, який вам найбільше запам’ятався?
— Мені морально важко виїжджати на виклики, де загинули діти. Бували випадки, що дитина втопилася, або повісилася. Найстрашніше — це коли помирають новонароджені дітки — ці випадки закарбуються в пам’яті.
Але я вчуся розділяти роботу і життя. А також зосереджуватися на позитивному, яке в нас також буває. Наприклад, проблемні діти, з якими ми працювали, змінювалися на очах. А вже потім приходили до нас і дякували, що допомогли їм повернутися до нормального життя.
Взагалі я дуже люблю свою роботу. І моя робота – це велика частина мого життя.
Якби мене спитали, чи бачу себе кимось іншим, то я б однозначно відповіла, що мій вибір – це поліція. Сподіваюся так буде й надалі.
Розмовляла Юлія ХОМЕНКО
